Методологія політології

Методологія науки – це сукупність принципів і методів наукового пізнання, за допомогою яких наука вивчає свій предмет. Принципи вказують на те, з яких позицій науковець підходить до вивчення предмета, які обставини при цьому вважає за необхідне враховувати. Методи – це прийоми, способи дослідження.

Політологія дотримується загальнонаукових принципів:

– об’єктивності (означає врахування усієї сукупності явищ, обставин, їх багатозначність, суперечливість, позитивні і негативні сторони);

– історизму (вимагає розглядати стани і періоди розвитку досліджуваного явища у конкретній історичній обстановці, вивчення того, яким воно було і яким стало);

– багатофакторності (потребує вивчення впливу численних, часто незалежних один від одного чинників внутрішнього і зовнішнього характеру);

– науковості (це прагнення до якомога точнішого, повного знання про досліджуваний предмет, незалежно від політичної кон’юнктури, ідеології. Наука у своєму аналізі має сягати найглибших пластів явищ і процесів).

Методи політології: загальнонаукові, або загальнологічні, філософські, і спеціально-наукові.

Серед перших: – діалектичний (зв’язок подій, явищ та їх розвиток), при цьому враховуються закони: переходу кількісних змін у якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечень; – порівняння; – аналізу; – синтезу; – узагальнення; – аналогії; – індукції; – дедукції.

Спеціально-наукові політологічні методи:

– системний (забезпечує вивчення політичних явищ як цілісного, складного утвору – системи та її зв’язок, у даному разі політичної сфери з іншими сферами суспільного життя – економічною, соціальною, духовною;

– структурно-функціональний, або інституційний (тісно пов’язаний з системним, є його продовженням, поглиблює дослідження за рахунок детального вивчення окремих елементів системи її структури, функціонування окремих політичних інститутів – таких, як держава, політичні партії, рухи тощо, чітко визначити їх місце і роль, ефективність, потенціал розвитку, аби система зберігала свою цілісність і життєздатність);

– порівняльний (дає змогу встановити спільні і відмінні риси політичних систем та їх елементів у різних країнах у різні епохи. Важливо при цьому використовувати єдині критерії, зіставляти (порівнювати) однорідні явища);

– моделювання (створення теоретичних моделей вже існуючих або можливих політичних процесів, наукових гіпотез);

– кількісний, або статистичний (за допомогою анкетування чи опитування допомагає встановити закономірності електоральної поведінки населення, ступінь легітимності влади, політичні настрої, рейтинги окремих політиків, партій тощо);

– експертних оцінок (особливо практикується при аналізі поточної політики. При зіставленні точок зору різних спеціалістів дає змогу точніше оцінити характер і можливі варіанти розвитку тієї чи іншої політичної ситуації);

– біхевіористський (поведінковий) (означає вивчення політики засобами систематичного спостереження за політичною поведінкою індивідів, тобто досліджує особистісну складову політики. Через аналіз індивідуальної поведінки надає можливість виявити групові зв’язки, що реалізуються у групових формах дій. Біхевіоризм широко використовує статистичні дані, прийоми моделювання, що сприяє функціонуванню політології як точної науки. Водночас не можна вважати цей метод універсальним, оскільки, наголошуючи на вивчені поведінки індивідів та певних груп населення, він залишає поза увагою дії як суб’єктів політики великих соціальних спільнот (класів, націй, масових суспільних рухів).

Поиск по сайту: