Методологія мовознавства. творення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами

творення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мов­них групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного ме­тоду стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе-ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо­дять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з ча­сом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матері­алу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібра­ного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслю­ють, обмежують) територію поширення певного мовно­го факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхро­нічному та діахронічному. Шляхом синхронічного ана­лізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, гові­рок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діа­хронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії і всьо­го напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подаль­ше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішаль­ний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «АтЛаз £\уаг роїзкісЬ» в 12-ти томах та ін.); 2) регіо-

Методи дослідження мови

нальні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т. В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських на­родних говорів Закарпатської області» Й. О. Дзендзе-лівського, «Атлас українських говірок Північної Буко­вини» К. Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («За­гальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологіч­ний атлас», над яким упродовж багатьох років працю­ють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас буді­вельної лексики Західного Полісся» О. М. Євтушка, «Ат­лас лексичних мадяризмів та їх відповідників в україн­ських говорах Закарпатської області» П. М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих дос­ліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бар-толі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі роман­ських мов показав, що архаїчні елементи зберігають­ся в ізольованих і периферійних областях. Установ­лено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Ме­тод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити суб-стратні явища в певній мові, повніше використати то­понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

Поиск по сайту: