АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Теорії виникнення політичного лідерства

Читайте также:
  1. XII.4. Теорії гетерогенного каталізу
  2. Австрійська школа (теорії “граничної корисності”)
  3. Англо-американська школа (теорії “часткової рівноваги”)
  4. В) виникнення й поглиблення суспільного поділу праці та економіч-
  5. Вартісні теорії оцінки природно-ресурсного потенціалу
  6. Види форм державного (політичного) режиму
  7. Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей.
  8. Виникнення економічної теорії та основні етапи її розвитку.
  9. Виникнення загальної теорії держави і права
  10. Виникнення і природа свідомості
  11. Виникнення і природа свідомості. Свідомість і мова.
  12. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні

Політика переповнена загадковими явищами. Одне з них – особа політичного лідера. Багато людей борються за політичну владу, ще більше уникають такої боротьби. Чому ж одні стають політичними лідерами, інші – ні, а третіх взагалі не цікавить лідерський статус?

Найпростіша відповідь на ці запитання може складатися з кількох аспектів: а) у суспільному житті існує величезна кількість різноманітних соціальних ролей, і політичний лідер – лише одна із них; б) різні люди мають різні інтереси і обирають свої способи їх задоволення, які не обов’язково лежать в площині політичних відносин; в) кожна людина становить собою окремий світ, індивідуальний характер, неповторну комбінацію раціональних та емоційно-психологічних якостей, вольових, прагматичних, духовних, естетичних зусиль; г) політичні лідери – це одиничні постаті, діяльність яких без свого оточення – соціальних груп і спільнот – втрачає будь-який сенс, отже існування тих людей, котрі не стали лідерами, є об’єктивно необхідним.

Отже, політичне лідерство – це лише окремий випадок у розгалуженій системі соціальних відносин, особливий їх вид, представлений у персоніфікованих формах, і щоб розгадати його таємницю необхідні зусилля фахівців з різних наук – політології, соціології, державного управління, філософії, історії, психології.

Не дивно, що існує чимало теорій, що пояснюють механізм появи політичних лідерів у широкому контексті лідерства як універсального соціокультурного явища. с

Теорія лідерських рис. Її основи були закладені ще Н. Макіавеллі в його праці “Державець” (1613 р.). Мислитель аналізував факти реальної політики, в якій існує чимало негативних явищ – аморальність, хитрість, жорстокість, наклепи тощо. Правитель держави має діяти відповідно до політичних обставин, виявляючи різні риси свого характеру: милосердя і жорстокість, благодійність і скупість, настирливість і поступливість; “бути хитрим лисом, щоб розпізнавати гадів та не потрапити в пастку, і левом, щоб нищити вовків”. Ще одна рекомендація Н. Макіавеллі політичному лідерові: “Заставляючи себе боятися, правителі, однак, не повинні викликати проти себе ненависті. Навіювати страх, не викликаючи ненависті, для них дуже вигідно...”

Теорія рис основана на даних таких наук, як біологія, антропологія, психологія. Почала формуватися наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. (Ф. Гальтон, Е. Богардус). Учені досліджували, зокрема, механізм успадкування типових та несхожих якостей політичного лідера представниками монархічних династій. Наукові пошуки психологічних і соціальних рис, обов’язкових чи бажаних для лідера, продовжив американський психолог К. Берд. У 40-х рр. ХХ ст. він опублікував перелік із 79 рис, серед яких: компетентність, енергійність, гострий розум, нестандартність мислення, сила волі, ораторські здібності тощо. Зазначена теорія привернула увагу дуже важливого боку проблеми політичного лідерства, але була нездатна вирішити її повністю через те, що:



– лідер трактується в ній як суто біопсихологічне явище, зумовлене виключно людською індивідуальністю;

– переважна більшість “лідерських” якостей органічно властиві багатьом людям, котрі не є лідерами. Отже, виникає запитання: які із виявлених рис треба вважати обов’язковими, а які бажаними для лідера? Один із дослідників проблеми Г. Олпорт звернув увагу, що майже всі із 17 тис. визначень, наведених у англійських словниках для опису індивідуума, можна використати для характеристики лідера. То в яких саме рисах криється головний критерій, що вирізняє лідера з-поміж інших людей? І яким має бути їхній “мінімум”, що започатковує процес формування лідера?

– практика свідчить, що “універсальних” лідерів не буває: у кожного є свої переваги, а деякі риси, розвинуті в одних, взагалі відсутні в інших. Більше того, трапляються парадоксальні ситуації, коли носієм образу політичного лідера є людина, яка за об’єктивними ознаками (рівень інтелекту, організаторський хист) в принципі неспроможна виконувати таку роль;

– лідер – особа публічна, яка живе і діє в реальному часі. Тому через відмінності в соціальних інтересах та відповідно до вимог історичного періоду різні соціальні групи і спільноти вважають для себе цінними іноді зовсім протилежні лідерські якості: від схильності деяких політиків до ліберально-філософських роздумів про майбутнє до прагматичного авторитаризму. Отже, одна й та сама особа, яка є незаперечним лідером для одних, може сприйматися іншими людьми як абсолютно нікчемний політик.

– політичний лідер – елемент політичної системи. Він так само, як й інші її складові, залежить від дії системного закону домінування цілого над окремим. Перипетії політичного життя змінюють риси характеру лідера, одні з них зникають, інші з’являються, але не обов’язково тягне за собою втрату лідерської ролі.

Ситуативна теорія. Вона стверджує, що головне значення для політичного лідерства мають не індивідуальні якості особи, а суспільно-історична ситуація (місце, час, обставини політичної дії). Це означає, що одна й та сама особа в одних політичних умовах може стати лідером, а в інших – ні, і не лише тому, що у неї можуть виявитися сильні конкуренти, а через те, що конкретна ситуація формує соціальний запит на лідера з певним типом політичної поведінки. Лідер є “функцією ситуації”, він підкоряється обставинам. Явище лідерства – це щасливий збіг людини і часу. Справжній лідер завжди краще за інших відчуває ситуацію і знає, коли і як її можна максимально використати. Цікавий афоризм з цього приводу належить американському соціологові Ю. Дженнінгсу: “Безсумнівно, якщо ситуація дозріла для Наполеона, то й Наполеон дозрів для ситуації”.

Слабким місцем ситуативної теорії є те, що, доведена до крайнощів, вона недооцінює зворотний вплив лідера на ситуацію, применшує роль людської активності в політичному процесі. Незаперечним, однак, слід вважати, що лідерський досвід, набутий за певних обставин, є позитивною передумовою для лідерства і в багатьох інших ситуаціях.

Теорія домінантної ролі послідовників (конституентів). Недарма кажуть, що який народ, такі в нього й правителі. Теорія послідовників тлумачить політичне лідерство як особливий тип стосунків між особою і суспільством. Наголос ставиться на поняттях “потреби” й “інтереси” соціальних груп і спільнот. Наскільки політичний індивід здатен їх задовольнити, настільки група готова визнати його своїм лідером та легітимувати надалі його діяльність. Звісно, й за цих умов лідер виявляє у своїх діях та рішеннях самостійність, інакше втратило б смисл саме поняття лідерства. Але ця самостійність відносна, її міра залежить від інституціональних, нормативно-правових можливостей, передбачених для лідера політичною системою, а також від політичної культури суспільства, політичного режиму та від результатів діяльності лідера. Та в будь-якому разі головним залишається правило: “Короля робить свита”.

Роль послідовників, конституентів (це поняття характеризує більш широкий загал населення – маси виборців, суспільні настрої в цілому) особливо відчутна в демократичних суспільствах, де населення надзвичайно уважно пильнує за “іміджем” політика, постійно звіряючи його з власними критеріями. Значно гіршим варіантом може бути ситуація, коли певні політичні сили, маніпулюючи громадською свідомістю, за допомогою спеціальних технологій створюють “штучного” лідера, “політичну маріонетку”. Тоді формальним лідером стає безпринципна, безвольна людина, за діями якої буває нелегко розгледіти профілі справжніх “ляльководів”. Звичайно, це не йде на користь суспільству. Інша небезпека домінантної ролі послідовників полягає в ситуації, коли лідер починає надмірно апелювати до масової свідомості, “настроїв юрби”, в результаті чого він перетворюється на популіста, стає заручником психології натовпу. Як наслідок – суспільна анархія, охлократія або поява “сильної руки”, диктатури.

Зазначена теорія часто перестає “працювати” в ситуаціях політичного форс-мажору, кризи влади чи в інших нестандартних обставинах, коли лідер може вчинити дії, несподівані для його послідовників, що йдуть врозріз із їхніми інтересами. У такому разі він або втрачає лідерство взагалі, або стає лідером інших соціальних груп.

Теорія соціально-економічних детермінант (марксистська).К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін у своїх працях неодноразово зверталися до питання про роль особи в історії. Вони завжди підкреслювали залежність діяльності політичних лідерів від об’єктивних, матеріальних умов життя суспільства. Зокрема, В. Ленін ще наприкінці ХІХ ст. гостро критикував теорію “критично мислячих особистостей”, яка була популярною серед деякої частини тодішньої ліберально налаштованої російської інтелігенції. Відповідно до постулатів зазначеної теорії “справжні особистості”, “герої” повністю домінують над “масою”, “натовпом” і лише вони своєю волею спрямовують хід історії. Натомість марксисти доводили, що політичне лідерство детерміноване в першу чергу соціально-класовими процесами. Поява видатних політичних особистостей викликана історичною необхідністю, в основі якої лежать соціально-матеріальні інтереси певних класів, тобто політичний лідер – це насамперед виразник потреб конкретних суспільних груп і верств у сфері матеріального виробництва. Політичного лідера висуває соціальний клас, тому політика – це воля панівного класу, зведена в закон.

Марксистська теорія залишається актуальною й дотепер. Однак у сучасних економічно й політично розвинутих суспільствах її не можна застосовувати прямолінійно. Зрослі матеріальні стандарти життя населення, усталені демократичні процедури формування влади та контролю над нею об’єктивно зумовлюють появу політичних лідерів, які вимушені орієнтуватися не на вузько-класові, а на загальносуспільні інтереси.

Психологічні концепції лідерства. Їх кілька, але всі вони основані на тезі, що психіка людини первина і лежить в основі індивідуальної та колективної поведінки.

Видатний австрійський психіатр і психоаналітик З. Фрейд пояснював усі психологічні мотиви людських вчинків особливою властивістю людського мозку – підсвідомим, інстинктивним прагненням до самоствердження на рівні сексуального бажання і задоволення – лібідо (лат. libīdo – пристрасне бажання). Стосовно лідерських устремлінь, то вони з’являються як бажання позбавитися неприємного відчуття залежності від інших людей або обставин, переламати хід подій на свою користь, досягти більшого, ніж маєш. Комплекс залежності, пригніченості, нерідко зароджується ще в ранньому дитинстві і може бути достатньо сильним, перерости в стан фрустрації (лат. frustra – даремно), тобто всепоглинаюче відчуття марності зусиль, відчаю, особистої неповноцінності. Інстинкти самозахисту змушують таких людей починати боротьбу за самоствердження і владу, яку вони в разі здобуття переживають як сексуальну насолоду, іноді на межі садистського задоволення.

Владолюбство з’являється, як правило, у людей із завищеною самооцінкою – абсолютно впевнених у собі, енергійних, ініціативних, рішучих. В окремих випадках бажання мати владу стає настільки непереборним, що починає нагадувати невротичне захворювання. На думку фахівців у галузі психіатрії, ознаки невротизму спостерігалися в Робесп’єра, Наполеона, Гітлера, Сталіна та інших авторитарних політиків. Більшість людей мають середній або занижений рівень самооцінки. Цій “масі”, вважав З. Фрейд, властива психологічна “туга за батьком”, потреба відчувати над собою владу, навіть якщо це влада тирана. Розвинутий психологічний механізм покірності також є засобом самозахисту і в деяких людей формує навіть відчуття душевного спокою, а в політичних відносинах – конформістський, гіпертрофовано лояльний до влади тип політичної поведінки.

Також на психологічній основі побудований ідеал політичного лідера як “надлюдини” німецького філософа і письменника Ф. Ніцше (одна з теоретичних праць – “Жага влади”, опублікована в 1901 р. на основі залишених Ніцше нотаток). Він вважав, що сама людська природа є егоїстичною і владолюбною. Суспільство “запрограмовано” на появу політичних лідерів; вони бувають двох типів: “лідери натовпу” (виражають інтереси мас) і “справжні герої”, які стоять над масами. Від природи ці люди наділені особливим “творчим інстинктом”, який визначає смисл історії, власне вони є його творцями, а тому мають право діяти за межами загальноприйнятих норм моралі, етики, релігії, бо “мораль – зброя слабких”. Самоствердження таких лідерів для суспільного поступу важливіше за долю тисяч “недолюдей”.

На жаль, такі твердження Ф. Ніцше були взяті на озброєння керівниками гітлерівської Німеччини, котрі почали їх втілювати в практику тотального геноциду проти інших народів з метою завоювання світового простору для міфічної “арійської раси”. Добре відомо, якою трагедією для людства обернулися такі спроби і який вирок винесла історія “справжнім героям фашизму”.

Американський політолог і соціальний психолог Е. Фромм (1900–1980) в книзі “Втеча від свободи” (1941 р.) здійснив блискуче дослідження соціально-психологічних причин приходу фашистів до влади, механізму формування авторитарно-тоталітарного режиму в Німеччині 30-х рр. ХХ ст. Учений звертав увагу на небезпеку, яку таїть в собі одна з рис людського характеру – готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого політичного вождя за обіцянку щасливого майбутнього. У людей, які тривалий час не можуть задовольнити свої матеріальні потреби, втратили життєву перспективу, перебувають у гнітючо-депресивному стані “свободи від того, що хотіли б мати” і не можуть перейти від негативної “свободи” до позитивної, виникає бажання звільнитися від свободи взагалі, від самої думки, що вона можлива, замінити “свободу відчаю” на “твердий порядок”. Втеча індивіда “від самого себе” породжує психологічну готовність довіритися сильному лідерові, не задумуючись про майбутні наслідки такої самопожертви.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)