Типи політичних лідерів

Оскільки політичний лідер – це водночас і особа, і функція, властивості людського характеру і тип владних відносин, інституціональні й поведінкові аспекти політики, то все це створює практично безмежне поле для характеристики політичних лідерів за різноманітними ознаками і критеріями. Типологія політичного лідерства є прикладом найбільш розгалужених класифікацій, які існують в політології, такою, що по суті ніколи не мож

Серед великої кількості критеріїв і визначень найважливішими є нижченаведені.

Класичними політологи вважають типи лідерів, визначені ще М. Вебером за його класифікацією типів легітимності політичної влади:

– традиційний лідер – його авторитет оснований на вірі послідовників і підлеглих у силу і святість традиційної, звичної форми правління та політичного режиму, які він символізує своєю владою;

– харизматичний лідер – неординарна, винятково обдарована особистість. Віра людей у видатні здібності такого лідера прирівнює його діяльність до ролі месії в житті суспільства. Перелік представників такої категорії лідерів (не лише у вузько-політичному розумінні) М. Вебер відкривав іменами Будди, Христа, Магомета, О. Македонського, Ю. Цезаря, Наполеона). Тип лідерів-харизматиків учений поділяв на три групи: “лідер-герой”; “лідер-антигерой”; “лідер-містична особа”. Історія багатьох народів дійсно здає чимало видатних особистостей, і це загалом позитивне явище, але нерідко феномен харизми створюють не реальні якості людини, а бажання мас бачити їх. Влучно з цього приводу висловився К. Маркс: “Міфологічна сила народної фантазії в усі часи виявлялася у винайденні великих людей” (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 14. – С. 690);

– раціонально-легальний лідер – він з’являється в процесі здійснення законодавчо визначених процедур – внаслідок виборів або призначення на посаду. Визнання його лідерської ролі базується на переконаності громадян у законності й раціональності існуючих порядків, професіоналізмі правлячої еліти. Однак поняття раціоналізму лідерства даного типу не завжди формується самою громадською думкою. Воно є атрибутом офіційної ідеології тоталітарних і авторитарних режимів, коли лідер за посадою виступає як агент певної державної функції, раціональної не з погляду суспільства, а відповідно до інтересів правлячої сили, котра будь-що намагається зберегти вигідні для себе особливості політичної системи (наприклад, комуністично-партійна пропаганда в СРСР повсякчас переконувала радянське суспільство в раціональності перебування Генеральних секретарів ЦК КПРС в статусі незмінних політичних лідерів усієї 260-мільйонної держави (за даними всесоюзного перепису населення на січень 1979 р. в СРСР нараховувалося 262,4 млн. громадян. Кількість членів КПРС в останній період її існування – на рубежі 1980 – 90-х рр. –становила 19 млн., тобто трохи більше 7% населення країни).

За стилем діяльності виділяють такі типи політичних лідерів:

– цезаристський (за ім’ям давньоримського імператора Юлія Цезаря). Він характеризується всією повнотою влади, величезним впливом на оточення;

– популістський: вказує на тісний зв’язок між лідером і народом. Але в сучасних умовах сприймається як негативне явище, оскільки його основою є політична демагогія (пустопорожня фразеологія та обіцянки), а в арсенал методів входять: постійна апеляція до “простого” народу з проханням про підтримку в боротьбі з політичними суперниками, які начебто діють всупереч народним інтересам; пропозиції легких і швидких способів вирішення складних питань соціального й політичного життя; звернення не до розуму, а до психології, емоційних настроїв суспільства. Часто цьому сприяє навішування образливих “ярликів” на своїх політичних конкурентів тощо. Популіст, як правило, – нещирий або обмежений у своїх здібностях політик;

– авторитарний (директивний). Для нього характерним є егоцентризм під час прийняття рішення, однозначність позиції, жорсткість керівництва, адміністративне примушування, постійний та максимально широкий контроль за діями підлеглих. Буває ефективним у кризових ситуаціях, але в нормальних умовах небажаний, оскільки містить потенціал узурпації влади (лат. usurpo – захоплювати, заволодівати) та переростання в тоталітаризм;

– демократичний (партнерський): вирізняється альтернативністю думки, повагою до інших політичних поглядів, колегіальністю під час прийняття рішень. Демократичний лідер займає позицію не над своїм оточенням. а в центрі нього. Властивий “філософам на троні”, але в своїх крайніх проявах межує з політичним безволлям, популізмом, втратою керованості процесами, анархізмом;

– професійний. Цей стиль політичного лідерства є до певної міри умовним, узагальненим. Так, він має конкретні ознаки (раціональність, перспективність мислення, висока культура прийняття рішень, виконавська дисципліна, ефективний контроль і т. ін.), але більшість з них можуть виявлятися і в діяльності представників інших типів політичного лідерства.

Наближеною до попередньої типології є класифікація, запропонована американською дослідницею Маргарет Херманн. Тут критерієм також є стиль лідерства, але не тільки як поведінка окремої особи, а в плані взаємодії лідера і усього соціуму:

– “лідер­­­­-прапороносець”. Це ідеолог-теоретик, організатор. Його стиль – новаторство, теоретичне обґрунтування обов’язковості кардинальних змін в окремих процесах та політичної системи в цілому. Він визначає мету та вказує напрями діяльності своїм послідовникам, організовує, веде за собою;

– “лідер-служитель”: виступає в ролі виразника інтересів суспільства, відданого “слуги народу”, приймає рішення, що відповідають в першу чергу потребам його електорату;

– “лідер-комівояжер” (“торговець”): пропонує суспільству свої ідеї як специфічний “товар”, уміє переконувати, відкритий для діалогу, співвідносить політичні рішення з готовністю суспільства їх підтримати;

– “лідер-пожежник”. Його сильними сторонами є оперативне мислення, швидкість реагування на злободенні проблеми, зате іноді не вистачає прогнозного бачення, інтуїції.

Типи лідерів також можна визначити за ставленням до існуючих порядків та способом їх перетворення:

– консерватор: прибічник традиційних цінностей, допускає мінімальні зміни в існуючих порядках; діє обережно, але готовий рішуче протидіяти незадоволеним;

– реформатор: ліберально налаштований; схиляється до думки більшості, та водночас дослухається до поміркованої опозиції; поєднує традиційність і новаторство; ініціює суспільні зміни, але поступові, тривалі в часі;

– романтик: “хворобливий демократ”; нерішучий; гострі проблеми намагається або не помічати, або не наважується на їх вирішення; зручна “ширма” для політичних інтриганів і маніпуляторів;

– революціонер: прибічник швидких і глибоких перетворень у суспільних відносинах аж до повної зміни існуючого ладу; методи діяльності – залежно від сили спротиву його планам – від помірковано-радикальних до відверто-насильницьких, репресивних; очолюють “маси”; знаходять історичне виправдання в періоди народної боротьби проти диктатури правлячого режиму;

– фанатик: поєднання крайнього ідеалізму і абстрактного прагматизму; схильний до побудови утопічних схем розвитку суспільства, які намагається за будь-яку ціну втілити в життя.

Інші типології політичних лідерів побудовані за принципом протиставлення: лідери формальні і неформальні; владарюючі – опозиційні; універсальні – ситуаційні; конструктивні (функціональні) – деструктивні (дисфункціональні) тощо.

Типи політичних лідерів визначають навіть за особливостями темпераменту (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік) та психічними відхилення від норми, які можуть впливати на політичну поведінку: шизоїд ний, параноїдальний, істероїдний і т. ін.Бувають також лідери групові, регіональні, загальнонаціональні.

Стосовно загальнонаціонального лідерства, то воно має свою специфіку:

1) як правило, такий лідер має найвищий рівень легітимності. Однак він завжди перебуває на певній дистанції від своїх конституентів, його спілкування з ними опосередковане нижчими управлінськими структурами, офіційними документами, засобами масової інформації. Від цього не в останню чергу залежить, наскільки реальний політик відповідає своєму образу, що існує в суспільній свідомості;

2) загальнонаціональне лідерство передбачає багатовекторність внутрішньої політики, оскільки має враховувати інтереси різних соціальних груп;

3) загальнонаціональний лідер – це провідний “гравець” в дуже великій політичній команді. Його функції складаються із зусиль багатьох професійних політиків і державних службовців (партійних соратників, консультантів, помічників, експертів, референтів). Часто він лише символізує певний механізм влади, який функціонує за законами політичної системи, незалежно від його особистої позиції;

4) загальнонаціональний лідер має найвищі повноваження в державі, але його поведінка регламентована значно більшою кількістю правових норм, ніж будь-якого іншого політика. Як ніхто інший він має діяти обережно і виважено, бути справжнім гарантом політичної стабільності та правопорядку.

Наведені типології не вичерпують всієї багатоманітності виявів політичного лідерства. Вони лише підкреслюють масштаби і складність цього явища.

Поиск по сайту: