Стародавній Рим. Давньоримська цивілізація пройшла три періоди своєї історії: царський (754–510 до н

Давньоримська цивілізація пройшла три періоди своєї історії: царський (754–510 до н. е.), республіканський (509–28 до н. е.), імператорський (27 до н. е.–476 н. е.). Розвиваючись на власній основі, державна і правова думка Риму чимало запозичила від давньогрецьких мислителів, але й своєю чергою стала надзвичайно потужним джерелом теоретичних і практичних рецепцій у більшості європейських країн від середньовіччя до сьогодення.

Особливе піднесення політико-теоретичної думки спостерігалося в Римській державі в I ст. до н. е. – I–III ст. н.е., коли занепадав республіканський лад та зароджувалась і зміцнювалась імперія. Найвидатнішим в когорті політичних мислителів тієї доби був Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.). Творчо осмисливши ідеї своїх грецьких попередників, він обґрунтував власне вчення в працях “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки” та ін. Цицерон відомий також як державний діяч (сенатор, консул) та неперевершений оратор.

На думку Цицерона, становлення держави відбувається відповідно до божого провидіння, але шляхом природного розвитку сім’ї, через вроджену потребу людей жити разом. Державне об’єднання виглядає як згода людей у питаннях права, спільності інтересів, захисту власності. З цих передумов Цицерон виводить поняття “народ”, підкреслюючи невипадковість виникнення такої спільноти людей. Отже, держава – це надбання народу, “республіка” (лат. res – справа і publicus – суспільний, всенародний). Ідеальним правлінням мислитель вважав поєднання елементів влади рекса (царя, який благоволить до народу), оптиматів (аристократії, що керуються мудрістю) та демократії, котра є втіленням суспільної свободи. Прикладом такої державності, на його думку, була власне Римська республіка, у якій функціонували консули, сенат і народні збори. Змішана форма правління покликана вберегти суспільство від небажаних крайнощів – тиранії, олігархії, охлократії.

Цицерон увів поняття “юридична особа”, особисто розробив декілька законопроектів, зокрема про магістрати, де було визначено повноваження державних службовців та основні засади взаємовідносин між публічною владою і громадянами. Він досліджував сферу зовнішньої політики, застерігав від порушень міждержавних угод, аналізував поняття “справедливих” і “несправедливих” воєн, закликав до гуманного поводження з полоненими. Водночас як політик не уникав жорстокої боротьби з політичними опонентами і в цілому підтримував прагнення Риму до світової військово-політичної гегемонії.

Значну увагу Цицерон приділяв обґрунтуванню понять “істинний правитель”, “істинний громадянин”, “істинне право”, “істинний закон”. Управляти державою має людина мудра, справедлива, передбачлива, яка знається на праві та наділена красномовством. Істинному громадянинові мають бути притаманні благопристойність, працелюбність, повага до інших людей та їхньої власності, патріотизм. “Вітчизна... виростила нас для того, – наголошував Цицерон, – щоб чекати від нас якоїсь підтримки, а не служити нашим зручностям та створити для нас безпечний притулок у житті на дозвіллі і спокійне місце для відпочинку”. “Істинним правом” мислитель називав природне право як виразник незаперечної справедливості, котре виникло раніше від держави і є незнищенним і незмінним. Тому “істинними” можуть вважатися писані закони, які узгоджені з природним порядком, “творять право з безправ’я, добро зі зла, чесне з ганебного”, дотримуються справедливості, традицій і звичаїв пращурів. Але вільним – одне, а рабам – інше. Становище останніх є природним і корисним для них самих. (Оскільки у природі раба, за визначенням Аристотеля, переважають не душевні якості, а тілесні). Для рабів справедливість полягає в тому, щоб ними володіли справедливо.

Із настанням імператорського періоду та різким посиленням авторитаризму й правової сваволі в давньоримському суспільстві актуалізувалися ідеї стоїцизму, започатковані ще грецькою філософією.

Яскравий представник римських стоїків Сенека (бл. 4 до н. е.– 65 н. е.) наголошував, що рабовласникові може належати тіло людини, а не її душа, котра становить кращу частину особистості. Тому незалежно від соціального становища, всі люди рівноправні. Над усіма панує “закон долі”, він усіх урівнює і робить “товаришами по рабству”, йому підпорядковано всі людські прагнення і творіння, включно з державою та її законами. Окремі держави – це випадкові утворення, тимчасові і значимі тільки для певного кола людей. Натомість загальним, вічним і непідвладним людині є всесвіт – держава зі своїм природним правом, мешканцями якої, за законом природи, є всі люди – визнають вони це, чи ні.

Нова історична та соціально-політична реальність, створена крахом полісної форми держави та перетворенням Риму в імперію, сформувала об’єктивне підґрунтя для появи теорій, що досліджували царину тісної взаємодії політики і права. Римляни блискуче продовжили справу Аристотеля, розвинувши його ідеї про взаємозалежність між політикою і правом до рівня самостійної науки – юриспруденції (лат. jus, juris – право і prudential – розсудливість, розважливість, передбачливість). Її предметом стали “божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого”.

Римські юристи ІІ–ІІІ ст. Ульпіан, Гай, Модестін, Павел та ін. поєднали політику і право в одне органічне поняття – політико-правову теорію, що спиралася на чітку систему юридичних понять і визначень. Ідеї природного права із суто теоретичних конструкцій (як це виглядало в теоріях їхніх попередників) були перетворені у фактично діючі норми закону. І саме так рекомендувалося їх розуміти. Абстрактне, “чисте” поняття природного права набуло тлумачення як специфічна складова чинного законодавства, а спеціальне поняття позитивного права як протилежності й заперечення права природного взагалі знівельовувалось. Логіка подібного праворозуміння (за Ульпіаном) була такою: право (jus) походить від слова justitia (правда, справедливість); завжди справедливим і добрим є лише природне право (jus naturale) – загальне для всіх живих істот. Отже, якщо закони визнаються справедливими, то вони відображають сутність права в його загальному, природному розумінні; право позитивне, таким чином, поглинається правом природним.

Римські юристи вперше здійснили класичний поділ права на кілька окремих галузей: публічне (внутрішньодержавні, суспільно-політичні відносини, взаємодія юридичних осіб), приватне (відносини між фізичними особами) та міжнародне право.

Тема 3. ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

1. Походження і сутність політики.

2. Структура політики, її суб’єкти і об’єкти.

3. Види і функції політики.

4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин.

5. Політика як наука і мистецтво.

6. Мета політики. Політика і мораль.

Поиск по сайту: