Типи політичної культури; поняття політичних субкультур

Політична культура – це не тільки багатокомпонентне, але й неоднорідне явище. Існують різні типи політичних культур.

Класичною політологи вважають типологію, запропоновану Г. Алмондом і С. Вербою (“Громадянська культура”, 1963 р.). На основі порівняльного аналізу політичних культур різних країн світу – США, Мексики, Великобританії, ФРН та ін. – дослідники виокремили три “чистих” типи:

– патріархальна політична культура (інші назви – парафіяльна, провінційна, хутірська): її носії не виявляють інтересу до політичного життя, не пов’язують вирішення своїх проблем з політикою. Вони зорієнтовані лише на потреби свого безпосереднього оточення – за територіальною, соціальною або релігійною ознакою. Політичну інформацію сприймають випадково і фрагментарно, фактично ніколи не виступають в ролі суб’єктів політики;

– підданська політична культура (авторитарна): для неї є характерною виражена орієнтація на діючу владу, некритична довіра до неї (у цьому разі – пасивне очікування певних благ від “батьків нації”) або беззастережне виконання розпоряджень влади через побоювання бути покараним. Саме така мотивація політичної поведінки визначає обсяг знань про політику. Історично цей тип політичної культури сформувався за умов феодальної системи, що основана на чіткій ієрархічності політичних відносин. Передумови для його існування закладені також у тоталітарних і авторитарних політичних режимах;

– активістська політична культура (партиципаторна, або культура участі): її представники відрізняються достатньо високим рівнем політичних знань, мають свої переконання, цікавляться різними сторонами функціонування політичної системи та особисто беруть участь у процесах політики. Політична активність громадян може бути автономною (добровільною, усвідомленою) і мобілізованою (як результат застосування владою спеціальних організаційних й ідеологічних ресурсів).

Зазначені типи політичних культур у реальних суспільних відносинах щільно переплітаються між собою, утворюючи змішані, перехідні типи і форми політичної свідомості і поведінки.

Виходячи з цього, Г. Алмонд і С. Верба теоретично сформували комбінований, “універсальний” тип політичної культури, назвавши його “ громадянською культурою ”. Ознакою існування громадянської культури є раціонально-активна, свідома, суспільно корисна політична поведінка більшості населення країни. Її риси виявляються різною мірою в суспільствах зі стабільними демократичними режимами. Це: високий рівень політичної поінформованості й уваги до діяльності влади; бажання публічно і компетентно обговорювати питання політики та впливати на політичні процеси особистою участю; толерантне виявлення своїх опозиційних настроїв; загальна позитивна оцінка дій уряду; задоволеність від загальнонаціональних політичних кампаній (виборів. референдумів); почуття гордості за політичні інститути своєї нації; переконаність в цінностях демократії та готовність у правовий спосіб протидіяти політичному насильству і сваволі.

Розгорнуту класифікацію історичних типів політичної культури розробив у 70-х рр. минулого століття польський політолог Є. Вятр. Методикою його типології є зв’язок політичної культури з суспільно-економічними формаціями та притаманними їм політичними системами.

Так, у рабовласницьких та феодальних суспільствах існують племінні, теократичні, деспотичні політичні культури, що об’єднані спільною ознакою традиційності; тут виникає також культура станової демократії (носії – патриції і дворяни).

У епоху капіталістичних, буржуазних відносин політична культура поділяється на два основних типи: демократичний і автократичний; перший існує в двох різновидах: консервативно-ліберальна культура (ідеї громадянських прав і свобод, але в межах традиційних суспільних порядків) і ліберально-демократична (пріоритет індивідуальних свобод, підприємництва, здійснення суспільних реформ); автократичний тип політичної культури формується на ідеологіях авторитаризму і тоталітаризму.

Соціалістичній суспільно-економічній формації притаманна культура типу соціалістичної демократії, що також має суперечливу природу: з одного боку, така демократія ґрунтується на ідейних засадах соціальної рівності, солідарної відповідальності, пріоритетності спільних ідеалів і мети, але з іншого, може призвести до надмірної уніфікації суспільної свідомості й стати сприятливим середовищем для визрівання ідейно-політичних монополій і тоталітарних устремлінь влади.

Політологи пропонують й інші класифікації політичної культури. Наприклад, за комунікативними властивостями, або готовністю сприймати цінності одна одної виділяють відкриті і закриті політичні культури; залежно від носія політичної свідомості – індивідуалістичні, елітарні, масові; за пріоритетністю певних політичних цінностей – економікоцентристські, соціоцентристські,етноцентристські; за орієнтацією на способи політичних дій – реформістські, консервативні, революційні і т. ін.

Політичні культури окремих суспільств мають різний ступінь однорідності. За цим критерієм розрізняють культури інтегровані і фрагментарні.

Першому типові властива єдність в оцінках та уявленнях більшості громадян з основних питань функціонування політичної системи країни, низький рівень конфліктності, усталеність та ефективність демократичних процедур вирішення проблем. Інтегрована політична культура суспільства має характер сукупної, комбінованої якості, у якій узгоджується велика кількість інтересів, ідеалів, позицій, типів і форм поведінки населення країни. На суспільному рівневі політичної культури виявляються універсальні властивості політики в цілому, її тісне поєднання з правом та матеріалізація його в законодавстві.

Фрагментарна політична культура характеризується наявністю в загальносуспільній культурі великої кількості політичних субкультур (лат. sub – під).

Політична субкультура – це сукупність певних політико-культурних особливостей в межах основного для даного суспільства типу політичної культури.

Розрізняють політичну культуру особистості, суспільного класу чи соціальної групи, партії, етносу, регіону. У кожній з цих площин основні складники політичної культури (свідомість та поведінка) мають свою специфіку за змістом і формою, по-різному детерміновані (лат. determĭno – обмежувати, визначати, бути причиною), різняться джерелами походження, ступенем консерватизму й динамізму.

Так, політичній культурі особистості в демократичних суспільствах властиві автономний вибір та індивідуальна мотивація участі або неучасті в політиці, переважання буденної й емпіричної свідомості.

Політична культура суспільних класів та соціальних груп залежить в першу чергу від характеру соціально-економічних відносин в країні, рівня життя населення, соціальної політики держави.

Політичну культуру партій визначає передовсім їхня ідеологічна платформа.

Для політичної культури корінних етносів важливим є історичний досвід, накопичений в процесі власного державотворення та в стосунках з іншими народами.

Національні меншини формують свою політичну субкультуру нерідко у конфронтаційних відносинах з центральною владою (північно-ірландці в Англії, баски в Іспанії, курди в Іраку, палестинці в Ізраїлі).

Регіональні субкультури зумовлені відмінностями в економічному потенціалі окремих регіонів країни, їх виробничою спеціалізацією, соціальною структурою населення, історичними та мовно-культурними особливостями.

Політичні субкультури, крім специфіки, притаманної кожній з них окремо, містять і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру. Але якщо та чи інша субкультура різко, суттєво відрізняється від основної політичної культури і не взаємодіє з іншими субкультурами, то вона кваліфікується як політична контркультура. Зазвичай такого типу культури мають екстремістський характер. Тому значна фрагментарність і суперечливість політичної культури може нести загрозу втрати суспільно значущих ідеалів і цілей, стати причиною політичної дестабілізації, кризи політичної системи та навіть розколу держави. Ризики таких подій в першу чергу важливо враховувати транзитивним суспільствам.

Процеси світової інтеграції зумовлюють формування загальнолюдської політичної культури. Її домінантною ознакою є універсальністю змісту. Це – пріоритетність загальнолюдських цінностей (життя, честь і гідність людини, мир, свобода, демократія); міжнародна політична символіка і мова (загальновживані поняття і терміни); загально визнані засади й мета діяльності міжнародних організацій; узгоджене застосування норм міжнародного права; міждержавні політичні домовленості при вирішенні різноманітних політичних, економічних, гуманітарних, екологічних проблем глобального значення, з метою попередження і припинення воєнних конфліктів, боротьби з тероризмом тощо.

Поиск по сайту: