Політична ідеологія: поняття, походження, сутність

Термін “ідеологія” походить від двох грецьких слів: “idea” – поняття і “logos” – вчення, думка. Сучасна наука пов’язує ідеологію багатьма сферами суспільного життя – політикою, наукою, філософією, правом, релігією, мораллю, естетикою тощо – тобто з усіма тими реаліями буття людини, де складається певна система поглядів, ідей та уявлень, що відображають найважливіші засади матеріальної і духовної культури суспільства в цілому та його окремих груп, історичний досвід, вказують на характер взаємовідносин між людьми, їх ставлення до навколишньої дійсності – схильність до традицій чи прагнення до змін.

Таким чином, ідеологія не завжди передбачає зв’язок з політикою, однак політика не існує без ідеології.Політична ідеологія являє собою стрижневий компонент політичної свідомості. Це – сукупність систематизованих, концептуально оформлених поглядів, ідей, уявлень, що є результатом осмислення та специфічного розуміння політичної і соціальної дійсності певною суспільною групою відповідно до її статусу, інтересів і цілей. Соціальні спільноти, маси безпосередньо не створюють ідеології – їхні інтереси, потреби і настрої слугують лише необхідною основою для її формування. Ідеологію виробляють найбільш переконані й активні представники класу, соціальної групи (або суб’єкти, що перейшли на їхні позиції) – теоретики, політичні лідери, учені.

Більшість дослідників дотримується думки, що політична ідеологія почала складатися ще в ранньокласовому суспільстві із зародженням соціальної нерівності та появою публічної влади. Тоді вона була невіддільною від релігійних вірувань і загальнофілософського знання. Першими ідеологами були служителі релігійних культів, філософи, правителі. Давньогрецький філософ Платон прагнув створити модель “ідеальної держави”. Ідеологія практично не була диференційованою за соціальною ознакою, хоча й вказувала на існування в суспільстві різних груп людей; вона загалом оперувала універсальними ідеалістичними категоріями, як-от: “бог”, “душа”, “добро”, “зло”, “вічність”, “доля” і т. ін.

У епоху Відродження (XIV–XVI ст.) розвиток політичної ідеології був стимульований загальним процесом гуманізації суспільної свідомості, поступовим вивільненням її з-під тотальної влади релігії і церкви. Ідеологи Реформації (перша половина XVI ст.) – М. Лютер, Т. Мюнцер, Ж. Кальвін – орієнтували громадську думку на пріоритети світської влади, незалежність держави від церкви, прагматизм і доцільність у суспільних стосунках. Італієць Н. Макіавеллі обґрунтував самостійність політичної сфери і тлумачив політичні ідеї як знаряддя “духовного княжіння” в боротьбі за владу та в її здійсненні. Т. Мор і Т. Кампанелла стали творцями ідеології утопічного соціалізму, змалювавши в своїх знаменитих працях “ Утопія ” і “ Місто Сонця ” моделі майбутніх безкласових, соціально і політично безконфліктних суспільств.

У XVII ст. (початок Нового часу) з’явилися і надовго запанували в наукових колах і суспільній свідомості теорії “природного права” та “суспільного договору” (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк). Згодом сформувалися такі впливові й по сьогоднішній день ідеології, як ліберальна (Дж. Локк) і консервативна (Е. Берк). Їх поява і проти боярство знаменували початок серйозного вибору суспільством шляхів свого історичного розвитку відповідно до альтернатив реформаторства, революційності чи традиціоналізму.

Друга половина XVIII ст. збагатила прогресивну політичну думку ідеями “розподілу влад”, “правової держави” (Ш.-Л. де Монтеск’є), “народного суверенітету” Ж.-Ж. Руссо). Ідеологія Просвітництва, батьківщиною якої була Франція, стала живильним джерелом для Великої французької революції 1789–1794 рр. та її гасел “свободи”, “рівності” і “братерства”. Мислителі тієї пори намагалися теоретично обґрунтувати ідею прогресивних змін у суспільстві за допомогою раціонально визначених цілей і засобів.

Мабуть, не дивно, що саме наприкінці XVIII ст. й з’явилося поняття “ідеологія”, яке ввів до наукового обігу французький учений-філософ та економіст Антуан-Дестют де Трасі (1754–1836), що належав до так званої “групи ідеології” періоду Французької революції. У 1796 р. він виступив з доповіддю “ Проект ідеології ”, а в 1801–1815 рр. вийшли чотири томи його праці “ Елементи ідеології ”, де учений розглядав ідеологію з позицій загальної методології науки, власне як “ науку про ідеї ”, “ теорію ідей ”, предметом якої слід було вважати закони людського мислення, що породжує ідеї на основі чуттєвого сприйняття людиною навколишньої дійсності. На думку де Трасі, ідеологія володіє універсальною здатністю виробляти найважливіші засади суспільної етики й моралі та політичної діяльності. Однак ці погляди зазнали різкої критики з боку імператора Франції Наполеона I Бонапарта (1804–1814 і 1815), котрий надав поняттю “ідеологія” принизливого значення, звинувативши “ідеологів” – однодумців де Трасі – у відірваності від реального життя, безплідній пропаганді абстрактних принципів.

XIX і більша частина XX ст. були часом гострих науково-теоретичних і політичних суперечок стосовно сутності політичної ідеології, причин її виникнення, етапах розвитку та ролі в житті суспільства.

Важливий внесок у розвиток теорії ідеології зробили в середині XIX ст. німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Енгельс. Їх спільна праця “ Німецька ідеологія ” (1845–1846, вперше, повністю надрукована в 1932–1933 рр.) містила положення, що обґрунтовували матеріалістичне розуміння історії. Оцінюючи значення теорії історичного матеріалізму, Енгельс, зазначав: “Подібно до того, як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, Маркс відкрив закон розвитку людської історії: той, до останнього часу прихований під ідеологічними нашаруваннями, простий факт, що люди в першу чергу повинні їсти, пити, мати житло і одягатися, перш ніж бути в змозі займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією і т. ін.; що, таким чином, виробництво безпосередніх матеріальних засобів до життя і кожний даний щабель економічного розвитку народу чи епохи утворюють основу, з якої розвиваються державні установи, правові погляди, мистецтво і навіть релігійні уявлення цих людей...” (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – 2-ге вид. – Т. 19. – С. 350–351).

З погляду Маркса і Енгельса, ідеологія являє собою духовне утворення, що ілюзорно відтворює дійсність в політичних, релігійних, моральних та інших формах. Це, зазначав Енгельс, – “уявна реальність”, яку видають за дійсність. Вона не здатна виконувати пізнавальної функції. Загалом це “спотворена, неправильна свідомість”, оскільки вона формується на основі матеріальних інтересів окремих соціальних груп і класів як інструмент їх вираження і захисту. Ідеологія є свідомістю певного класу. У ній закладена тенденція до однобічного, часткового відображення дійсності і прагнення видати цю ідеалістично усвідомлену частину реальності за цілісну, найбільш повну картину суспільного буття.

Проте, в концепції марксизму, сама лише залежність ідеології від матеріального становища її виразників не усуває можливості її використання для об’єктивного дослідження суспільних явищ та соціальної практики. Різні класи і соціальні групи створюють ідеологічні системи, що різною мірою є корисними й перспективними для суспільства. Це залежить від того, які саме суспільні тенденції відображають інтереси того чи іншого класу, як вони співвідносяться з основними викликами епохи. У цьому плані марксизм розрізняє прогресивні і реакційні ідеології. Прогресивні ідеології створюють теоретики, які виражають інтереси трудящих класів і насамперед головного виробника матеріальних благ – пролетаріату. За марксистською термінологією, ідеї стають матеріальною силою, якщо вони оволодівають масами.

На відміну від теоретиків марксизму інший німецький філософ Ф. Ніцше (1844–1900) стверджував, що ідеологія – це явище, не пов’язане з класовим характером виробничих відносин і безпосередньо не залежить від матеріальних умов життя людей. Ідеологія визначає суспільні (у тому числі економічні) відносини, а не навпаки. Головне у її змісті і формуванні – належність людини або до “касти аристократії”, що демонструє силу волі і жагу до влади, або до “касти плебейських мас”, якій притаманні інертність та покірність. Власне ідеологію у справжньому розумінні цього слова виробляють аристократи, саме для них вона є цінністю, оскільки стверджує право їх духовного, вольового панування.

Відомі теоретики політичних еліт італійці В. Парето (1848–1923) і Г. Моска (1858–1941) гіперболізували політичну ідеологію, розглядали навіть релігійну та естетичну свідомості як специфічні форми її вияву, зумовлені потребами легітимації влади.

Соціологічний підхід до розуміння проблеми властивий праці німецького ученого К. Маннгейма (1893–1947) “ Ідеологія і утопія ”, де політична ідеологія витлумачена як спосіб усвідомлення суспільно-політичних явищ правлячим класом. Для такого класу ідеологія є незаперечною істиною, вона не передбачає свідомого обдурювання, однак насправді є своєрідною “добровільною містифікацією”. Водночас К. Маннгейм (як і М. Вебер) вважав ідеологію важливим, ціннісно-мотиваційним елементом суспільної культури, що вирізняється систематизованістю й здатністю згуртовувати людей, мобілізувати їх енергію для спільних дій.

Наявність в політичній ідеології ціннісного аспекту підвищує її роль в житті суспільства і робить необхідною для того чи іншого класу, соціальної групи. Не даремно XX століття, через властиве йому різноманіття ідеологічних течій, їх світовий характер та великий вплив на масову свідомість і поведінку людей отримало назву “століттям ідеології”.

У той самий час на межі 50–60-х років минулого століття виникла концепція так званої “ деідеологізації суспільства ”, але у подальшому вона себе не виправдала. Частина західних учених – Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет та інші – висловлювали думки про поступовий “занепад ідеології”, її практичну непотрібність. Свої аргументи вони будували, зокрема, на висновках про: 1) неминучу конвергенцію (злиття) двох основних суспільно-економічних систем – капіталістичної і соціалістичної, що приведе до припинення ідеологічного протистояння у світі; 2) несумісність ідеології та “функціональної раціональності”, яка властива бюрократії індустріального суспільства і здатна вирішувати проблеми за межами ідеологічних догм; 3) пріоритетність досягнень науки.

Стосовно останнього твердження, то дійсно необхідно розуміти суттєву різницю між наукою та ідеологією.

Наука у соціальному розумінні має нейтральний характер, її розвиток залежить лише від сукупного рівня накопичених людством знань, від технічних можливостей проведення наукових експериментів, від здатності людського мозку пізнати об’єктивні закони світобудови, у якій би матеріальній чи духовній сфері не виявлялася їхня дія. Перевагою науки є також те, що її висновки легше піддаються верифікації – власне науковими визнаються ті результати, які можуть бути зведені до спільного знаменника. Дані науки стають, як правило, загальносуспільним надбанням.

Ідеологія ж є різновидом корпоративної, соціально-групової свідомості, вона відображає якийсь окремий погляд на хід політичного й соціального розвитку, формує свідомість людей з урахуванням певних інтересів та ідеалів – одні верстви і групи населення її підтримують, інші проти неї борються. Ідеологія за своєю природою не може бути соціально-нейтральною, тому, на відміну від науки, більш упереджена. Вона відображає дійсність із суб’єктивно-теоретичного погляду і може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, й неправильні, хибні уявлення про політичні процеси, навіть свідомі чи підсвідомі фальсифікації, що на практиці виявляється в маніпулювання свідомістю громадян.

Однак повністю протиставляти ідеологію і науку неправильно. Ідеологічні системи сприймаються як відносні істини, проте в них містяться моменти об’єктивної істини. Довговічність і впливовість тих чи інших політичних ідеологій доводить, що вони мають під собою об’єктивну основу, спираються на наукове осмислення суспільної дійсності. Політична наука найтісніше стикається з ідеологією, але об’єктивно має залишатися за межею ідеологічних впливів, її функція полягає, зокрема, в посиленні наукового, суспільно значущого характеру ідеології.

Суспільне життя перебуває у стані постійних змін, а тому повсякчас потребує осмислення, ідеологічних оцінок. Особливо така потреба відчувається в періоди загострення суспільних криз, активізації демократичних процесів, посилення визвольних, національних рухів, виникнення загроз воєнного характеру тощо, які вимагають пояснення своїх причин та пошуку шляхів їх цивілізованого вирішення. У таких випадках прикладна наука буває безсилою, і стає очевидно, що не обійтися без ідеологічних цінностей (хоч вони і не є власне науковими поняттями, важко піддаються логічному обґрунтуванню та емпіричній перевірці, але володіють потужним світоглядним, орієнтуючим потенціалом) – такими, як: “примирення”, “свобода”, “соціальна справедливість”, “національна єдність”, “рівність можливостей” та ін.

Політична ідеологія володіє такими основними рисами:

– систематизованість і нормативність (містить певну систему цінностей як орієнтир для вдосконалення, нормалізації суспільного життя);

– ілюзорність (в ідеології тісно пов’язані істинне і хибне, раціональне та ірраціональне – так само як в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної свідомості, вона оперує багатьма абстрактними поняттями);

– етернізація (лат. aeterneus – вічний); творці й носії ідеологій, особливо, якщо вони перебувають при владі, прагнуть прищепити масовій свідомості думку про абсолютну значимість, а тому незмінність проголошуваних ними ідеалів та існуючих політичних інститутів;

– догматизм (грец. dоgma – думка, вчення, постанова); іноді ідеологічні цінності мають дуже приблизне відношення до реального життям, застигають у своїх формах, стають догмами – тобто ідеями, які треба сприймати на віру як незаперечну, незмінну за будь-яких обставин істину, що не потребує перевірки;

– апологетичність (грец. apologetikos – захисний, виправдальний); ідеології володіють механізмом упередженого, тенденційного захисту, спрямованого на виправдання положень, ідей, теорій, з яких вона складається, або якогось авторитету, часто свого творця);

– експансивність (лат. expansio – поширення); ідеологія здатна активно проникати в різноманітні сфери суспільного життя. Політики використовують її духовний потенціал для силового нав’язування суспільству своїх стратегічних і тактичних цілей);

– претензії на тотальну значущість, глобальність (прагнення довести свою винятковість, універсальність, витіснити із суспільної свідомості інші ідеології. Ідеологія передбачає боротьбу за єдність світогляду та ціннісних настанов на якомога більшому просторі).

Отже, політична ідеологія залишається вагомою компонентою суспільної свідомості. Її значення зумовлене тим, що з-поміж інших систематизованих поглядів та ідей – релігійних, філософських, естетичних тощо – вона, разом з правосвідомістю, найбільшою мірою орієнтована на суспільну практику.

Доки існуватиме політика, доти житиме й політична ідеологія. Вони взаємно породжують і доповнюють одна одну, але в реальних процесах ці відносини далеко не гармонійні. Ідеологія вказує політиці систему ідеалів і цінностей, до яких вона має прагнути, певною мірою ідеалізує політику. Нестача ідеології призводить до втрати суспільством політичних орієнтирів, мети, динаміки розвитку, породжує настрої соціальної апатії, песимізму. Але “велика політика” змушує ідеологію бути більш приземленою, практичною, рахуватися з реальними ситуаціями. Надлишок ідеології робить політику або надто конфліктною, або тоталітарно-вождистською, послабляє її здатність вирішувати загальносуспільні проблеми. Оптимальна міра взаємопроникнення ідеології й політики визначається об’єктивними потребами суспільства в конкретно-історичний період.

Час від часу продовжують виникати ідеології, що претендують на універсальність, наприклад, екологічна (рух “зелених”), антиглобалістська, пацифістська. У 70-х рр. минулого століття в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії соціально-політична концепція її лідера Муаммара Каддафі під назвою “третя світова теорія” також була проголошена “універсальною” – такою, що заперечує і пролетарську, і буржуазну ідеологію. На переконання автора, вона переважає усі існуючі теорії сучасності і покликана стати ідейною основою розвитку не тільки Лівії, мусульманських чи арабських країн, але й усього людства.

Поиск по сайту: