Держава як суб’єкт міжнародного приватного права. Імунітет держави: поняття, ознаки, види

Держави виступають не тільки як суб'єкт міждержавних відно­син публічно-правового характеру, що регулюються міжна­родним правом, а й як суб'єкт цивілістичних відносин майнового та немайнового характеру, які підпадають під дію Міжнародного приватного права.

У зовнішній сфері держава може виступати в різномані­тних категоріях відносин.

По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання по­зик, уступати території, здійснювати співробітництво в кон­кретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо).

По-друге, держава може вступати в різноманітні май­нові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами (наприклад, придбання земельних ділянок для розмі­щення посольських і консульських місій, надання в концесію ділянок надр для розробки корисних копалин, передача в оренду будівель і споруд, придбання та продаж майна надання позик і видача гарантій тощо). Крім того, держава може виступати в цивільному обороті йк спадкоємець так званого відумерлого майна

Існує кілька поглядів на державу як на суб'єкт міжна­родного приватного права.

Одні вважають державу особли­вим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавно­го органу, який би наділив її правами юридичної особи і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регу­люються нормами як міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права.

Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «казна» (фіскальна її функція) — суб'єкт влади, і як «купець» — суб'єкт цивіль­них правовідносин).

Держава на відміну від інших учасників правовідносин володіє такою характеристикою як суверенітет, що зумовлює наявність для неї певного імунітету.

Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило “par in parem non habet imperium” (“рівний не має влади над рівним”).

Слово «імунітет» означає звільнення, позбавлення чогось. У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави — забезпечується такими складовими частинами сувереніте­ту, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держа­ва незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іно­земному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власно­му законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внас­лідок цього при укладенні державою приватноправової уго­ди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповід­ного приватноправового договору з її участю іншого право­порядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид іму­нітету містить:

—імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

—імунітет від попередніх дій;

—імунітет від попереднього виконання рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іно­земному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як пра­вило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилась на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до цього імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попе­реднього забезпечення позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення по­зову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випад­ку, якщо такі міри стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис май­на, обмеження права держави користуватися своїм майном і т, ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути зас­тосовані будь-які примусові заходи для виконання інозем­ного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іно­земної держави. Юридичним змістом даного виду імуніте­ту є заборона звернення стягнення і примусового вилучен­ня майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у во­лодінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елементу змісту імуніте­ту, що підтверджується судовою практикою.

Проте якщо власність держави використовується в комер­ційних цілях, то на неї не поширюються положення про іму­нітет власності держави, що передбачається і в розроблено­му Комісією міжнародного права проекті статей про юрис-дикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великій Британії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об'єктів права власності, які використовують в тор­говельних цілях.

Крім видів державного імунітету виділяють його дві доктрини:

· Теорія абсолютного імунітету;

· Теорія обмеженого державного імунітету.

Абсолютний імунітет означає право держави користува­тися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави було можливим тільки за умови прямо вираженої згоди цієї дер­жави.

Теорія абсолютного імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет держави може бути обме­жений, є практично загальновизнаним у міжнародному пуб­лічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво у вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага. Отже, інтереси міжнародної торгівлі й розвитку інвестицій уможливлюють відмову від державного імунітету у сфері міжна­родного приватного права. Визнання як звичайної норми міжнародного права, відповідно до якої держави не корис­туються імунітетами від іноземної юрисдикції у випадку участі у відносинах приватноправового характеру, не суперечитиме загальним принципам міжнародного права.

У зв’язку з такими недоліками теорії абсолютного імунітету держави в 1891 році Інститутом міжнарод­ного права вперше була проголошена теорія обмеженого (функціонального). Сутність даної теорії полягає в тому, що іноземна держава корис­тується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна дер­жава виконує дії комерційного характеру, тоб­то веде торговельну діяльність — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

Поиск по сайту: