Тема 2. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

1. Виникнення та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах (Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим).

2. Політична думка періоду Середньовіччя та епохи Відродження.

3. Розвиток політичних вчень у Новий час (Голландія, Англія, Франція, Німеччина, Росія).

4. Зародження та основні напрями політичної думки в Україні.

Зародження та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах

(Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим)

Політична думка зародилася одночасно з формуванням політичних відносин, в основі яких лежало соціальне розшарування суспільства, виникнення класів, суперечності та боротьба між ними, що об’єктивно зумовило появу інституту публічної влади та її особливої організації – держави. Ці процеси почали розвиватися в IV–III тис. до н. е. Звісно, в ту далеку пору існували лише окремі політичні уявлення та почуття. Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування з’явилися значно пізніше – в II тис. до н. е., але й вони довгий час фактично нічим не відрізнялися від загальних релігійно-міфологічних уявлень.

Стародавній Єгипет

Певні погляди на суспільство і владу знайшли відображення в таких давньоєгипетських писемних джерелах, як “Повчання Птахотепа” (приблизно 2700 рр. до н. е.), “Книга мертвих” (2500 рр. до н. е.) та “Повчання гераклієпольського царя своєму синові” (2200 рр. до н. е.). Суспільний устрій тогочасного суспільства виглядав, як сама єгипетська піраміда: її вершину посідали боги і фараони. Боги сприймалися як джерело будь-якої влади та безпосередні творці усіх земних порядків. За давньоєгипетською міфологією, верховний бог Ра передав владу своїм нащадкам – богам Осірісу, Гору Ісіді та іншим, а ті своєю чергою – земним правителям-фараонам, котрі безпосередньо втілювали в собі “живого бога”, бога в людській подобі. Нижче від богів-фараонів на сходинках соціальної піраміди місця займали жерці та єгипетська знать, а її підніжжя становив простий люд.

Держави стародавнього Сходу – Єгипет, Вавилон, Ассірія, Індія, Китай, що виникли в III–II тис. до н. е., за структурою та методами здійснення політичної влади були політичними деспотіями. Вони засновувались переважно на рабовласницькому способі виробництва, військовій силі держави та централізованому перерозподілі владою матеріальних ресурсів і організації масштабних громадських робіт, зокрема іригаційних.

Індія

Приблизно в І тис. до н. е. з’являються давньоіндійські історико-духовні книги – “Веди” (“священне знання”). У різних ведичних збірниках (“Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа”, “Атхарваведа”) містилася релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу. Вважалося, що світовий порядок ґрунтується на пануванні божественного закону й кастового ладу. Касти, або варни, – це окремі соціальні групи (стани) суспільства, що перебувають між собою в строго визначених відносинах. Найвищу касту представляли “брахмани” (жерці), за ними йшли “кшатрії” (воїни), потім “вайші”(прості общинники), а найнижчу сходинку цієї соціальної ієрархії займали “шудри” (слуги общини). Брахман – це космічний абсолют, непереборна сила, що панує над усім сущим. Він визначає не лише засади духовного життя простої людини, а й пред’являє вимоги до світської влади правителів і посадових осіб.

Цікаві філософсько-політичні аспекти містилися в юридичному збірнику “Закони Ману” (ІІІ ст. до н. е.). Його ідеологія також відображала кастовий устрій давньоіндійського суспільства і була своєрідним різновидом брахманізму. Ману – міфічний прабатько людей, перший цар, який через свої закони передав людям божі настанови про походження світу й суспільства, про касти, правила сімейного життя, успадкування майна та інші норми поведінки в суспільстві і побуті. У книзі особливо наголошувалося на значенні покарання й покаяння та відповідної соціальної функції державного закону: “Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив... Покарання є правитель, це – керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... Мудрі вважають покарання тотожним до закону”. “Закони Ману” детально розробляли концепцію обов’язків людини і практично не передбачали її прав.

У VI–V ст. до н. е. в Індії виникло вчення Будди (справжнє ім’я – Сіддхартха Гаутама (563–483 до н. е.), котрий заперечував настанови брахманізму. Будда (на санскриті – “просвітлений істиною”) не погоджувався з думкою про божественне походження каст і верховної влади. У буддизмі взагалі відсутнє поняття бога. Воно замінене на поняття природного закону, що може бути пізнаний людським розумом, тому всі земні справи, зокрема й державне правління, залежать від зусиль самих людей. В основі соціальної філософії буддизму лежить ідея ненасильства та рівності між людьми за їхніми морально-духовними якостями і можливостями (Будда, однак, визнавав рабство). Методи політичного правління Будда вважав жорстокими, егоїстичними, натомість він пропонував “науку про праведність”, що передбачала духовне заглиблення людини “в саму себе” як засіб психологічного та морально-етичного самовдосконалення.

Цілком вірогідно, що на погляди Будди та інших філософів давнини справило вплив учення знаменитого мислителя Заратустри (у грец. мові – Зороастр, звідси – зороастризм), який проживав у Персії приблизно у VIII–VII ст. до н. е. Ідеї, висловлені Заратустрою (хоча вони в цілому все ще базувалися на релігійно-етичних уявленнях про суспільний порядок), стали, як вважається, першими спробами раціонального осмислення явищ політичного життя. Заратустра зосередив увагу на сутності й функціях політичної влади, які він виводив з ідеї боротьби в суспільному житті двох начал: Добра (царство світлого божества) й Зла (царство темряви). Мислитель доводив, що метою людського існування є добро, благо для всіх, а держава на чолі з монархом становить засіб досягнення цієї мети. Отже, влада має належати найдоброчеснішим, розумним людям, готовим боротися зі злом. Діяльність правителя повинна забезпечити для усіх підданих справедливий порядок, мир, добробут, щастя. У вченні Заратустри міститься думка про рівність чоловіка й жінки. Разом з тим, філософ не заперечував поділ суспільства на стани (жерці, воїни, землероби, ремісники), котрі мають різні права. Більших прав заслуговували люди одружені й ті, що мали дітей.

Китай

Помітно систематизували окремі уявлення про всесвітній порядок, форми й методи державного правління та регулятивну роль закону давньокитайські мислителі. У середині І тис. до н. е. вони створили кілька філософсько-політичних концепцій, таких як: даосизм, конфуціанство, легізм та моїзм.

Основоположником даосизму був Лао-цзи, час життя якого точно не встановлено: припущення робляться в межах початку VI – IV ст. до н. е. Означена система суспільно-етичних і державно-правових поглядів за змістом наближалася до буддизму. У трактаті “Дао-децзін” (“Про шлях і добродіяння”), що був, можливо, особисто укладений Лао-цзи, обстоювалась ідея, що Всесвіт, а також суспільство і держава з усіма її атрибутами, розвиваються в межах вічного закону Дао, що означає “правильний, істинний шлях”. Але надбання цивілізації – явища матеріального світу й політичного життя – суперечать цьому природному закону і породжують лише страждання й конфлікти між людьми. Усвідомити дійсний смисл Дао і дотримуватися його – це означає припинити будь-яке втручання в природний хід подій, відмовитися від штучних спроб щось помітно змінити у визначеному наперед плині життя, бо ж нерозумно змінювати течію ріки. Принципом мудрого керівництва є бездіяльність. Існування великої централізованої держави недоцільне. Воно породжує насильство, зловживання владою. Управління має здійснюватися в межах села, громади і бути якомога простішим (“мудрість простоти”). Населення не повинне цікавитись політикою, “державними” справами, не прагнути до освіти, бо головна мудрість людини полягає не в знаннях про реальність, а в інтуїції, в духовному пізнанні “самої себе”.

Найвищого авторитету в Давньому Китаї набуло вчення Конфуція (551–479 до н. е.) та його послідовників. Конфуцій (Кун-цзи, Кун Фу-цзи, тобто “вчитель Кун”) був засновником і викладачем власної школи філософії, державним діячем царства Лу (у 501–497 рр), мандрівним філософом, збирачем, редактором і поширювачем стародавньої літератури. Думки, афоризми Конфуція були записані його учнями, яких налічувалося близько 3 тис., та викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди і роздуми”). Цей трактат упродовж багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, його положення учні зобов’язані були визубрювати напам’ять. З ІІ ст. до н. е. конфуціанство було офіційно визнано державною релігією і неподільно панувало в Китаї до поч. Х ст. н. е. Надалі воно зазнало певної модернізації, але залишилось існувати у вигляді “неоконфуціанства”, яке увібрало в себе твердження про позитивну роль закону та сили в державному управління і суспільному вихованні. Неоконфуціанство було впливовим також у Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу. Ідеологічний культ Конфуція підтримувався в державно-релігійному житті Китаю аж до Синайської революції 1911-1913 рр., коли в країні було повалено монархічний лад.

Головним у конфуціанстві є патріархально-патерналістська концепція “держава – одна велика родина”. На чолі держави-родини стоїть імператор – “син неба”, але це не бог, а земна людина. Головне призначення імператора – бути справжнім “батьком” для своїх підданих, тому він має правити “розумно”, постійно виявляти турботу про людей, у першу чергу створювати умови для забезпечення їхніх щоденних потреб (у їжі, житлі тощо), дбати про культурний, освітній рівень населення, впроваджувати в суспільну свідомість та мораль почуття колективної злагоди, відповідальності, чесності, вірності, обов’язку, пошани до старших людей і “благородних мужів”. Ідеальну модель державного устрою Конфуцій намагався вибудувати не на пріоритетності писаних законів, а на дотриманні усім суспільством, і насамперед владою, спільних етико-моральних норм. Головне правило: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі”. Каральну функцію закону мислитель пропонував замінити методами виховання і переконання – лише керуючись ними влада повинна завойовувати прихильність народу.

Запорукою суспільної гармонії має стати порядок, коли кожна людина чітко знає і свідомо визнає “своє ім’я”, тобто завжди дотримується “місця”, визначеного їй в суспільній ієрархії. Конфуцій вказує на неодмінність існування відносин кількох рівнів, на яких між людьми виникають відповідні обов’язки та права за принципом старшинства: “батько–син”, “старший брат–молодший брат”, “чоловік–жінка” і т. ін. Отже, кожен мав відповідати своєму призначенню: правителі – правити, прості люди – працювати, слуги – служити, жінки – слухатися чоловіків тощо. У цілому Конфуцій був прихильником аристократичної форми правління. Один з його послідовників Мен-цзи (372–289 до н. е.) скептично висловлювався про абсолютну владу правителя, сумнівався в її непорочності, але відкидав ідеї форми правління, яку греки називали демократією, доводячи її непридатність для усіх країн Сходу.

У рік смерті Конфуція народився засновник ще однієї філософсько-політичної школи Стародавнього Китаю – Мо-цзи (479–400). Всупереч своєму великому попереднику, Мо-цзи сповідував ідею природної й соціальної рівності людей та засуджував аристократизм. Він не вірив у здатність влади бути моральною, якщо вона прагне до розкошів та дорогих церемоніалів. Обов’язок влади – перейматися інтересами простих людей, бо злидні – це джерело суспільного безладу. Згідно з маоїзмом, основою походження та існування держави потрібно визнати договір між людьми, що колись обрали з-поміж себе “наймудрішого”. Влада, однак, повинна існувати як жорстка адміністративна структура. Принцип мудрого правління передбачає вміле й необхідне поєднання справедливих настанов та заохочень з державним примушуванням і покараннями на підставі закону. Ідеї егалітаризму (соціальної рівності) та виборності влади Мо-цзи доповнював пропозицією федеративного устрою держави.

На противагу конфуціанству з його орієнтацією на норми суспільної моралі та ритуали (“ Лі ”), а також правління меритократії (лат. meritus – гідний; тобто правління гідних, найбільш обдарованих), у Стародавньому Китаї сформувалася “ школа фадзя ” (“ Фа ” – закон). У сучасній політико-правовій науці вона іменується як “ школа юристів ”, або “ легістів ” (“законників”) (лат. lex, legis – закон). Постулати цієї школи найбільш повно були викладені Шан Яном (390/400–338 до н. е.), котрий очолював уряд однієї з китайських династій – Цинь.

Прихильники легізму обстоювали ідею про беззаперечне дотримання писаного права та його домінантну роль в житті суспільства. Жорстокі, універсальні закони є основою держави, котру слід сприймати як верховну, абсолютну інституцію. Покарання має бути невідворотним і вкрай суворим, для підданих держави треба передбачити максимум обов’язків і практично жодних прав. Оскільки між суспільством і владою постійно точиться боротьба “хто-кого”, то правління може бути ефективним лише за умови: “слабкий народ” – “сильна держава”. Для цього потрібно, щоб влада тримала під постійним контролем соціальні процеси, домагаючись “зрівняння майна”. За допомогою методів “лисячого хвоста і вовчого зуба” (нагород і покарань) бідних треба заохочувати до набуття власності, а багатих ставити в умови “добровільного” обмеження своїх матеріальних статків на користь бідних; ремісників і торговців треба “осаджувати на землю”, тоді з них легше збирати податки.

Фактично китайські легісти вперше в світовій думці обґрунтували модель деспотичної держави з її адміністративно-централізованою системою управління та репресивним апаратом. Вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, коли винуватими визнавалися й родичі правопорушника.

Надзвичайно вагомий внесок до скарбниці світової політичної думки зробили античні мислителі (лат. anticvus – давній, стародавній) – представники філософських шкіл Стародавньої Греції та Риму.

Греція

Політичні погляди давніх греків формувалися шляхом довгої еволюції, що був позначений видатними інтелектуальними, емпіричними й теоретичними здобутками. Особливістю філософсько-політичної творчості грецьких мислителів, на відміну від східних країн, було те, що процес створення окремої системи політичних знань розвивався тут більш динамічно і був набагато різноманітнішим. Давньогрецька філософія блискуче продемонструвала ефект неперервності наукової думки, плідність кількасотрічної традиції нарощення наукових знань. Тодішні мислителі критично аналізували вчення своїх попередників, доказово їх доповнювали або спростовували. До того ж греки на практиці випробували кілька форм державності (аристократію, олігархію, демократію) та відповідні механізми законотворчості і правозастосування.

Витоки політичної філософії давніх еллінів заглиблені у VIII ст. до н. е. (міфологічні поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”), а її самостійний розвиток тривав аж допоки Греція не була підкорена Римом у 146 р. до н. е. У межах зазначеного історичного відтинку дослідники виділяють шість головних етапів: їх не завжди можна розділити в часі, особливо це стосується V ст. до н. е.; головне при такій періодизації – ідейний зміст політичної думки, її новаторство або особливість аргументації.

На початку свого існування давньогрецька політична думка спиралася на суто міфічні уявлення про світобудову та суспільний порядок, що був породжений і спрямовувався виключно волею богів, але вже з кінця VII – на початку VI ст. до н. е. (другий етап) вона набула форми філософсько-етичного осмислення політичних процесів (творчість “семи мудреців”, згодом – Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (бл. 530–бл. 470 до н. е.), Демокрита (бл. 460–бл. 370). На цій основі зародилися спроби раціоналістичних інтерпретацій суспільно-політичних явищ (третій етап) (софісти V – поч. IV ст. до н. е. – Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Кінець V – середина IV ст. до н. е. (четвертий етап) пов’язані з іменами Сократа (469–399 до н. е.) і Платона (бл. 427–347 до н. е.), котрі започаткували метод логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, що знайшов блискуче продовження (п’ятий етап) в емпірико-теоретичних дослідженнях Аристотеля (384–322 до н. е.). Останній (шостий) етап давньогрецької політичної думки був ознаменований появою вчень Епікура (341–270 до н. е.), Зенона (336–264 до н. е.), Полібія (210–123 до н. е.), що припали на період поступового занепаду давньогрецької державності внаслідок війн, які довелося вести грецьким полісам проти царя Філіппа II та його знаменитого сина Александра-завойовника – правителів Македонії у 350 – 320-х рр. до н. е., а також через експансію з боку Давньоримської держави.

Знамениті “ сім мудреців ” – Біант, Клеобул, Періандр, Піттак, Солон, Фалес, Хілон – у стислих, афористичних висловах (“гномах”) сформулювали низку морально-етичних настанов, що містили глибокий політико-практичний смисл, насамперед виявляли повагу до права і закону, наприклад: “досягай свого переконанням, а не силою” (Біант); “для чеснот будь своїм, для вад – чужим” (Клеобул); “люби закони старі, а їжу свіжу”, “краще попереджати злочини, ніж карати злочинця” (Періандр); “повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися” (Піттак); “не роби того, чого не хочеш бачити в іншому” (Фалес), “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів” (Хілон) та ін.

Один із “семи мудреців”– Солон – був не лише філософом, а й видатним державним діячем, законодавцем і реформатором. За його правління, як згодом писав Аристотель, “в Афінах почалася демократія”. Солону належить визначення: “закон – це поєднання права і сили”. Обсяг політичних прав громадян в часи Солона став залежати не від походження людини, а від майнового цензу, розміру приватної власності. Грецькі міста-держави (поліси) перетворилися на своєрідні союзи власників (землевласників), що керувалися ідеєю солідарної відповідальності за долю держави. Звісно, що це стосувалося лише вільних громадян, а не рабів. Політичними правами не володіли також жінки й метеки (чужоземці).

Критиком демократичної форми правління виступив Піфагор – математик і філософ. (Вважається, що саме він увів поняття “філософія”). Піфагор та його послідовники вбачали в демократії небезпеку анархії (грец. άναρχία – безвладдя), яку вони відносили до явищ, що порушують “симетрію світу”. На думку піфагорійців, основою світобудови і усього життя є певний порядок чисел, тому свої зусилля вони зосередили на виявленні математичних закономірностей у морально-етичному та політико-правовому бутті суспільства. Вони почали першими теоретично розробляти поняття “рівність”і “міра”, що мало надзвичайно важливе значення для розуміння сутності права і закону. Право – це рівна міра, норма в нерівних відносинах та поведінці нерівних індивідів. Сутністю справедливості піфагорійці вважали відплату рівним за рівне, що знаходить своє вираження в цифрі чотири, оскільки чотири – це перший квадрат, результат множення цифри два на саму себе. Встановити або відновити справедливість може тільки закон. Він орієнтує людей на певну міру поведінки, отже має значення суспільної цінності. Бути законослухняним означає володіти найвищими чеснотами. Демократія (“думка усіх”, “думка натовпу”) не здатна забезпечити свідоме дотримання державного порядку. Це під силу аристократії – правлінню “кращих і освічених” людей, що вміють “добре розмірковувати”.

Також різко критикував демократію як “правління нерозумних” Геракліт. У його розумінні першоджерелом земних (державних) законів є вічний логос (світовий розум або закон), сутність якого більшість людей не здатна пізнати. Тим більше, що в світі все знаходиться у вічному русі, в поєднанні протилежностей, що становлять єдність і причину всіх змін. Гераклітові належить відомий вислів: “Не можна двічі увійти в ту саму ріку, оскільки все тече, все змінюється”. Думку про відносні властивості речей Геракліт поширював і на морально-етичні якості. Так, наймудріший з людей “порівняно з Богом здається мавпою – і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим”. Не слід прагнути до крайнощів ні в особистих, ні в громадських справах, оскільки все відносно. Тому найкращий стиль правління полягає в дотриманні принципу поміркованості. У цьому аспекті вчення Геракліта перегукується з даосизмом.

Інших поглядів дотримувався Демокрит. Він був одним з перших філософів-матеріалістів (“атомістів”), котрі пояснювали процеси земного життя фізичними властивостями матерії, яка існує в безкінечній кількості форм завдяки різноманітним комбінаціям неподільних часток (атомів), що відрізняються один від одного формою, порядком і положенням. Навіть людська душа складається з тимчасово з’єднаних між собою вогненних атомів. Атомісти, таким чином, підривали звичні основи релігійних уявлень.

Не дивно, що Демокрит заперечував божественне першоджерело законів. Філософ вважав, що політичний порядок і законодавство є продовженням загального природного порядку, але вони – продукти людського розуму й практики і як такі можуть бути переглянуті або змінені. Однак дотримання чинних законів для більшості громадян є обов’язковим. Ця настанова не поширюється на філософів, оскільки вони наділені вищою мудрістю і здатні самостійно, без допомоги штучно створених державою правових норм пізнати закони природи та визначити критерії істини, доброчинності й справедливості. Отже, Демокрит чи не вперше серед політичних мислителів звернувся до питання про співвідношення громадянських обов’язків та індивідуальних свобод людини. Ідеальною формою правління він вважав синтез демократії з таким порядком, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту й моралі.

Новий злет політико-правової думки Стародавньої Греції пов’язаний з творчістю софістів. У їхніх теоріях чітко виявляються три основних аспекти: 1) яскраво виражений антропоцентризм, ставленням до людини як до “міри всіх речей” (Протагор), основного елементу політичного життя; 2) ідея природно-правової рівності всіх людей, в тому числі й рабів; 3) протиставлення законів природи, в яких закладено передумови рівності всіх людей, та законів держави, котрі, власне, і є причиною соціально-політичної нерівності між людьми. При певній повазі до писаних законів (позитивного права), софісти (особливо їхня молодша генерація – Гіппій, Антифонт) надавали перевагу поняттю “природне право”: тоді як перше має штучний, умовний, мінливий характер, друге є дійсно необхідним велінням і відповідає поняттям “потреби” і “свобода” людини. Софіст Лікофрон розглядав державний порядок, що виявляється у формі писаного закону, як певний договір між людьми з метою забезпечення їхніх особистих (природних) прав.

Сократ не належав до школи софістів. Він також розрізняв природне право і позитивне законодавство, але вважав, що їхні сутності не протистоять, а доповнюють одна одну. Смисл і природного, і писаного права полягає в понятті “справедливість”. Законність і справедливість були для Сократа абсолютними і тотожними цінностями та своєю чергою асоціювалися з поняттями “правда”, “мудрість”, “моральність”, “благочестя” тощо. “Мірою всіх речей” Сократ вважав не людину, а Бога. Оскільки уніфікувати смаки, думки і погляди всіх людей неможливо, то наблизитися до божественного начала, тобто забезпечити справедливість, можна лише через обов’язкове дотримання законів. У цьому виявляється “однодумство” громадян як неодмінна умова існування суспільства. Вітчизна і закони – понад усе, вважав філософ. За людиною, однак, залишається право вибору. Якщо комусь з повнолітніх громадян не до вподоби закони полісу, він може залишити його межі. Такий підхід відображає демократизм і гуманізм позиції Сократа, розуміння ним доцільності встановлення договірних відносин між державою та її громадянами.

Хоч це й парадоксально з першого погляду, але ідея Бога як першопричини і гаранта усього сущого не завадила Сократу створити цілком світську, раціоналістичну концепцію політики і держави. Усю Сократову філософію пронизує думка про визначальну роль знання для будь-якого виду діяльності людини, насамперед пов’язаної з державним управлінням. Розум має панувати над свавіллям волі. Рівень інтелекту влади, її “вміння правити” є головною передумовою відповідного рівня справедливості в державі.

Розробку морально-політичної та правової тематики Сократ підніс на рівень раціонально-логічних понять і визначень, заклавши тим самим підвалини теоретичних досліджень політики. Принцип законності він використовував як критерій при визначенні окремих форм державного правління, таких як: царство (влада, заснована на волі народу і законах); тиранія (грец. τύραννος – одноосібне правління, беззаконня, встановлене внаслідок насильницького захоплення влади); плутократія (грец. πλούτος – багатство і κράτος – влада; влада багатих людей, що переймаються насамперед власними інтересами); аристократія (грец. αρίστος – кращий; “правління кращих”, але не за походженням, а за мудрістю); демократія (грец. δήμος – народ; народовладдя, коли суспільство в цілому є джерелом і учасником влади). Сократ різко негативно ставився до тиранії, заперечував плутократію, критикував крайнощі афінської демократії, що спиралася на народні збори, учасниками яких були “некомпетентні в політиці люди” – ремісники і торгівці. Його ідеалом була аристократична форма правління, оскільки політика – це “царське мистецтво”, доступне лише мудрецям, обтяженим знаннями та вишколеним гідним вихованням. Він різко засуджував тих, хто, не оволодівши мистецтвом державного управління, дозволяє собі розмірковувати про політику, яка належить до “найважливіших людських справ”.

Платон – це перший з грецьких філософів, чиї письмові твори дійшли до нас (у формі діалогів, листів, промови “Апологія Сократа”). Особливе значення мають його праці “Держава”, “Закони”, “Політик” й ін. Платон був одним з учнів та найталановитіших інтерпретаторів Сократа, після якого не залишилось оригінальних письмових джерел, тому іноді нелегко відрізнити особисті думки Платона від думок його учителя, хоча це аж ніяк не збіднює творчого спадку цього мислителя.

“Там, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати нам боги”, – наголошував Платон. Але, вважаючи, як і Сократ, що політика – це “царське мистецтво”, засноване насамперед на знаннях і таланті правити людьми, Платон допускав, що дії “істинних правителів” (наймудріших) можуть і не спиратися на формальне законодавство, оскільки очолювана ними “держава розуму” в сутності своїй досконаліша за писаний закон.

Платон абсолютизував поняття держави та її ролі в житті суспільства і окремих його членів. Він заперечував Сократову ідею про можливість виявлення індивідуальної самосвідомості як основи справедливого порядку. Справедливість виявляється не в окремому, а в загальному. “Загальне” – це світ ідей (ідеальних, неземних сутностей), а “окреме” – світ речей, конкретні явища суспільного життя, що є спотвореними копіями (тінями) ідей. Найголовнішою, таким чином, є ідея загального блага, втілена в державі. Отже, не держава має існувати для людини, а людина (з її індивідуальними й корпоративними інтересами) для держави. Особа повинна повністю підкоритися державі, розчинитися в ній.

Аби суспільство усвідомило справедливість такого порядку, філософ-ідеаліст намагався теоретично обґрунтувати проект “ідеальної” держави. Її образом для нього служила людська душа – як певна ідеальна сутність, що складається з трьох основних начал: розуму, волі і пристрасті (бажання). Залежно від того, яка з означених сторін душі сильніша, формуються здібності та моральні якості людини і вона тяжіє (належить) до одного з трьох основних станів суспільства – відповідно може бути управлінцем, воїном або виробником матеріальних продуктів (ремісником, землеробом).

Проект “ідеальної” держави Платона включав такі ідеї:

– чіткий розподіл праці; кожен має “робити своє”, щоб “ніхто не привласнив чужого і не втратив свого”: філософи повинні правити, воїни – захищати державу, ремісники і землероби – створювати матеріальні блага;

– егалітаризм (франц. égalité – рівність); відсутність надмірного багатства і надмірної бідності;

– відміна приватної власності для правителів і воїнів, усуспільнення їхнього майна та заборона мати окремі сім’ї з метою звільнити цих людей від особистих пристрастей, котрі відволікали б їх від державних справ;

– держава займається відтворенням населення шляхом ретельного відбору пар; народжене при цьому потомство переходить під її опіку;

– всебічна регламентація життя громадян з боку держави, оскільки більшість людей не розуміють переваг загального, піддаються велінням власної душі, люблять тільки себе, тому коять зло для інших, але самі ж від нього потерпають.

Від комбінацій і співвідношення між розумом, волею і бажаннями та почергового переважання цих начал у суспільно-політичній сфері залежить конкретна форма державного правління. Називаючи основні форми, Платон поділяє їх на “законні” і “незаконні”: 1) монархія (грец. μοναρχία – єдиновладдя): законна – царська влад, незаконна – тиранія; 2) аристократія: законна – влада кращих, розумних і компетентних, незаконна – олігархія (грец. όλίγος – нечисленний і άρχή – влада), влада небагатьох багатих і жадібних; 3) демократія – законне правління більшості або незаконна демократія – охлократія (грец. όχλος – натовп, юрба), влада натовпу, безладдя. Філософ згадує також плутократію і тимократію (грец. τίμος – ціни, честь) – схожі форми правління, основані на багатстві, честолюбстві та егоїзмі частини населення. Ідеальною формою він бачив царську владу, але найбільш вірогідним і прийнятним в реальних умовах вважав аристократичне правління, що спирається на закони.

Платон вказував на певну циклічність форм правління. Коли замість розумного начала починає панувати вольове, то влада перетворюється в тимократію; із подальшим зростанням багатства (оскільки війни – це засіб збагачення) вона переходить до олігархів, що посилює соціальні конфлікти, активізує демократичні настрої і може призвести (через повстання нижчих верст) до охлократії. Але така демократія надто короткочасна, вона не має належного управління, люди піддаються впливові окремих осіб, які пропонують порядок замість хаосу і зрештою встановлюють одноособову владу – тиранію, це –“найжорстокіше рабство”, що настає замість “надмірної свободи”, “панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників”.

Таким чином, Платон обмірковував низку дуже важливих аспектів формування влади, соціальної та управлінської ієрархії, консолідації суспільства, вказував на особливості, переваги і недоліки різних форм правління. Його політичні погляди являють собою своєрідний синтез наукового аналізу, елементів тоталітарної, реакційної ідеології та соціальної утопії (грец. οΰ – немає і τόπος – місце; місце, якого не існує; або εΰ – добре і τόπος – місце; країна добра, благословенна країна).

“Amīcus Plato, sed magis amīca verĭtas” (“Платон мені друг, але істина дорожча”) – у такому латиномовному варіанті дійшли до нас слова видатного грецького філософа Аристотеля. У цій афористичній фразі відображена критика Аристотелем поглядів свого вчителя, який доводив існування двох протилежностей: “світу ідей” і “світу речей”, на основі чого обстоював думку про необхідність повного підпорядкування “уречевленого світу людини” (реалій земного життя) ідеї “досконалої держави”. За Аристотелем, навпаки, існує єдність “матерії” і “форми”. “Форма” нематеріальна, але вона не є відірваною від “матерії” сутністю. Можливий також послідовний перехід від “матерії” до співвідносної їй “форми” та від “форми” – до співвідносної їй “матерії”.

Загальнофілософське вчення Аристотеля про взаємозалежність матерії і форми виявилося і в його суспільно-політичних та правових поглядах, що були викладені у таких працях, як “Політика”, “Афінська політія”, “Етика”, “Риторика” та ін.

Початковий момент роздумів Аристотеля пов’язаний з визначенням сутності людини як “суспільної, політичної істоти”. Через це люди неодмінно прагнуть до спілкування між собою. У ході свого природно-історичного розвитку вони спочатку створюють сім’ї, потім громади (поселення), згодом – об’єднання поселень і зрештою – державу. Держава є вищою організаційною формою людської спільноти. Розвинувши державні форми життя, людина найповніше реалізує потреби своєї політичної природи (“матерії”), досягши, таким чином, стану “самодостатності”.

Аристотель підніс політичну думку на рівень основ теорії політики як “науки наук”. Він та учні його школи зібрали величезний емпіричний матеріал – відомості про устрій 158 грецьких міст-держав. Філософ розробив власну класифікацію форм державного устрою, поділивши їх на два типи – “правильні” та “неправильні”. При цьому він орієнтувався на критерії кількості (править один, група чи більшість), якості (в чиїх інтересах здійснюється влада) та майнового достатку (багаті чи бідні знаходяться при владі). Правильними формами правління є ті, що мають метою загальне благо (монархія, аристократія, політія). Неправильні – це коли правителі переслідують в першу чергу власні інтереси (індивідуальні чи групові): тиранія, олігархія, демократія. Остання виглядала як “краща серед гірших”, тобто до певної міри допустима, але небезпечна через свою масовість, низьку політичну свідомість більшості, погану керованість, різноманіття та суперечності приватних інтересів. (Ще Платон іронічно зауважував, що демократія – це лад “приємний і різноманітний”, однак він передбачає доступ до влади всіх, а це неможливо і вкрай шкідливо для держави, бо люди неоднакові за своїми природними здібностями).

Ідеальною формою державного правління Аристотель вважав політію, яка поєднувала б у собі кращі риси інших форм: аристократії (знання, моральність, доброчинність), олігархії (достатній матеріальний рівень життя громадян) і демократії (врахування інтересів більшості, відчуття свободи і справедливості). Такий синтез, на думку мислителя, здатен забезпечити рівновагу матеріальних інтересів (оскільки головною є середня верства населення) та політичних сил у державі, а відтак досягається стабільність суспільства в цілому. Разом з тим, у концепції Аристотеля такі верстви, як ремісники, торговці та натовп матросів не мають достатніх громадянських прав і не повинні брати участь у законотворчому процесі. Зрозуміло, що таких можливостей позбавлена невільна частина населення – раби, на яких взагалі не поширюються жодні права, бо раби – це лише “знаряддя, що вміють розмовляти”.

Розглядаючи людину як первинний елемент держави, Аристотель наголошував, що політичне правління – це правління закону, а не людей (“демосу”). У формі закону виявляється “урівноважений розум”, тоді як душа людини поділяється на “розумну” і “нерозумну” частини, кожна з яких може переважати іншу, схиляючи людину до вчинення як добра, так і зла. Розумність закону має доповнюватися його силою, щоб утримувати людські пристрасті в межах етики і моралі, бо “пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі”.

Будь-який закон у своїй основі повинен містити право, інакше не уникнути насильства і деспотії, а це несумісне з політикою. Мислитель розрізняв право природне (як загальна форма, в якій у цілому існує політична природа людини) і право умовне, що має два види: писані закони держави та правовий звичай (неписане звичаєве право). У будь-якому разі, право за своєю сутністю завжди є політичним, тобто це норма, що регулює сферу виключно політичного спілкування, за межами якої перебувають сімейні стосунки, відносини між рабовласником і рабами тощо.

Політичне розуміння права Аристотель супроводжував подвійним тлумаченням поняття “справедливість”. З одного боку, на думку філософа, існує політична справедливість (“розподільна”) – це є право вільних громадян на розподіл між ними усіх благ (у тому числі й влади) залежно від достоїнств і чеснот кожного (“рівним – рівне, нерівним – нерівне”, одні народжуються рабами, інші – вільними). Другий вид справедливості – “порівняльна справедливість” – виявляється у цивільно-правових відносинах, наприклад при обміні й торгівлі.

У своєму вченні Аристотель, однак, не зміг поєднати право і свободу, та це й не було можливим за умов того часу (панування рабовласницького ладу, складні відносини еллінської цивілізації з навколишнім “варварським” світом). Але його по праву можна вважати розробником елементів політичної юриспруденції, інтуїтивним передвісником теорії правової держави та класичного конституціоналізму. Теоретико-філософська творчість цього мислителя заслужено оцінюється як найвище досягнення політичної думки античної епохи.

У останній період давньогрецької філософії – з другої половини IV ст. до н. е., коли еллінська державність почала поступово занепадати, – з’явилися суспільно-політичні теорії, що пропагували аполітичність людини, задоволеність життям, “атараксію” (“безтурботність”, “спокій духу”). Виразником цих поглядів став Епікур (найвідоміша праця – “Про природу”). Головне для Епікура – етика людини, а в ній – принцип свободи, автономності людської поведінки, яка приводить до щастя. Але це не свобода вседозволеності (гультяйство і чуттєві насолоди), а відповідальність людини за особистий вибір розумного способу життя, де немає місця “душевним тривогам і тілесним стражданням”. На таку свободу мають право лише морально досконалі громадяни, а держава та її закони повинні створювати таким громадянам гарантії безпеки і захисту.

Проти вчення Епікура вела боротьбу школа стоїків (засновник Зенон). Якщо епікурійці намагалися визволити людину з “лещат” необхідності, то для стоїків поняття “долі” було незаперечним. Сила необхідності є непереборною і постійно діючою в усіх випадках. Від людини залежить тільки те, добровільно чи примусово вона виконує невідворотні веління долі. Того, хто з нею згоден, доля веде, а того, хто чинить спротив, – волочить. Оскільки людина – істота суспільна і разом з тим – частина світу, то властиве їй відчуття самозбереження має розвинутися до турботи про благо держави, заради якої мудрий не повинен шкодувати навіть власного життя.

Полібій своєю працею “Історія в сорока книгах” (“Загальна історія”) започаткував політичну історію як науку. Він аналізував циклічний процес перетворень одна в одну “законних ” і “незаконних ” форм держави, запропонованих Платоном (царство, тиранія, аристократія і т. ін.). Причинами негативних змін в державному правлінні Полібій вважав спадковість влади, розкоші, егоїзм, зажерливість, честолюбство тощо, а серед чинників, які допомагають утвердити справедливе правління, називав розум, відвагу, шляхетність, рівність, підпорядкування законам, пошану до богів і звичаїв, повагу до старших. Найраціональніша форма влади, за Полібієм, – змішане правління царя, аристократії й демократії. Ця думка віддалено нагадує концепцію поділу владних функцій за принципом стримувань і противаг між окремими “гілками” державної влади.

Поиск по сайту: