Поняття політології, її виникнення й основні періоди розвитку

Слово „політологія” походить з грецької мови: „politica” – „державні і суспільні справи, мистецтво управління державою”, „logos” – „слово, поняття, думка, вчення”. Отже, політологія буквально означає „наука про політику”.

Витоки політичної думки сягають своїм корінням у найдавніші часи – у IV – III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення.

Разом з ускладненням виробничих і соціальних стосунків люди стали задумуватися над їхньою природою, методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походження і значенням держави і права, а згодом і політики в житті суспільства. Це був період зародження перших політичних уявлень, і у різних народів він відбувався у різний історичний час по мірі їхнього соціально-економічного й політичного розвитку. Такі уявлення набули форми більш-менш чітко виражених і зафіксованих певним чином ідей не раніше II тис. до н. е. Їх творцями стали насамперед мислителі Стародавнього Сходу.

Періодизація визрівання і розвитку світової політичної думки включає в себе чотири основних етапи.

Перший: IV тис до н. е. – початок I тис. н. е. Це погляди мислителів Стародавнього Сходу, Давньої Греції і Риму, що були тісно пов’язані з розвитком філософії як універсальної у той час науки, тому означений період називають філософсько-етичним.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавілонян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян тощо відображали міфологічні уявлення про місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про земні порядки, які мають відповідати небесним настановам. Разом з тим почали зароджуватися й уявлення про природне походження політики й держави як найвищої форми людської спільноти (Аристотель, 427 – 347 рр. до н. е.). Грецькі філософи започаткували вивчення політичної мови й термінології, досліджували такі політичні, соціальні, моральні цінності як свобода, справедливість, добро та ін., різні форми політичного правління з точки зору їх „правильності” і „законності”.

Другий період: політичні вчення раннього християнства і Середньовіччя. Суспільно-політична думка розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов’я, це – релігійно-етичний період. Серед релігійних мислителів того часу найпомітнішою постаттю був домініканський теолог Фома Аквінський (1224 – 1274). Він вважав, що людина є вершиною творіння Бога. Мета держави – забезпечити благо людини. Однак держава часто є втіленням беззаконня, зла, експлуатації, і, отже, світська влада, як вияв недосконалості, повинна підкорятися владі духовній – церква має панувати над громадянським суспільством. Ідеальною формою правління є монархія, але якщо монарх перетворюється у тирана, то народ має право повстати проти нього.

Початок звільнення політичної думки від релігійно-етичної форми пов’язаний з поглядами видатного італійського мислителя епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527), котрі були викладені ним у його головній праці „Державець” („Государ”). Макіавеллі розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з божої волі, а відповідно до властивих їм об’єктивних закономірностей. Він обґрунтував юридичний погляд на державу, котра являє собою загальний політичний стан суспільства і покликана приборкувати людські пристрасті: агресивність, жадібність, лицемірство тощо. Його політичним ідеалом була сильна республіканська влада, яка може забезпечити свободу розвитку особистості й загальне благо.

Макіавеллі першим створив передумови для появи науки про політику як окремої галузі суспільного знання.

Третій період: XVII – початок XX ст. – політична думка Нового часу. У ньому можна виділити дві внутрішні стадії: 1) емпірично-наукову (грец. empeiria – досвід; букв. означає сприйняття навколишнього світу органами чуттів, спостереження, яке здійснюється у звичайних природних умовах, на відміну від експерименту); 2) теоретико-наукову.

Для першої стадії було характерним накопичення знань про політику, осмислення і узагальнення досвіду мислителів попередніх епох, формування окремих елементів майбутньої науки політології. У цей час з’являються вчення Томаса Гоббса (1588 – 1679, найвідоміша праця – „Левіафан”), Джона Локка (1632 – 1704, „Два трактати про правління”), Шарля-Луї Монтеск’є (1689 – 1755, „Про дух законів”), Жан-Жака Руссо (1712 – 1778, „Про суспільний договір, або Принципи політичного права”) та ін. Предметом політичного аналізу були проблеми походження, сутності, форми держави, розроблялися теорії суспільного договору, ідеї природного права тощо.

Змістом другої, теоретико-наукової, стадії був активний процес виокремлення політології із загальної системи соціально-гуманітарних знань як самостійної науки й академічної дисципліни та формування основних національних шкіл. У різних країнах він розпочався у різний час і мав свою специфіку. У Німеччині його пов’язують з діяльністю так званої „правової школи”, представниками якої, зокрема, були Іммануїл Кант (1724 – 1804, „Критика чистого розуму”, „Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831, „Філософія права”, „Філософія історії”, „Феноменологія духу”); у США – з ім’ям професора історії й політекономії Колумбійського коледжу (згодом – університету) Френсіса Лейбера, котрий у 1857 р. розпочав читати курс лекцій з політичної теорії та створив кафедру історії й політичної науки. 1880 р. у цьому ж коледжі було засновано вищу школу політичної науки. (1903 р. у США створено Американську асоціацію політичних наук); у Франції 1872 р. відкрито Вільну школу політичних наук, 1913 р. – засновано відповідну асоціацію); в Англії 1895 р. відкрито Лондонську школу економічних і політичних наук; в Італії 1896 р. Гаетано Моска опублікував книгу „Основи політичної науки”, поклавши початок вивченню політичних еліт.

Більшість сучасних вчених вважає, що політологія як наука з’явилася на зламі XIX – XX ст., саме тоді учені почали з наукових позицій усвідомлювати і аналізувати закономірності суспільно-політичних процесів, а термін „політична наука” набув поширення в Європі.

Четвертий період: початок XX ст. – до нашого часу. Його змістом є остаточне оформлення політології як науки і навчальної дисципліни, визначення її структури, методології, понятійного апарату, практичного значення, напрямів розвитку.

На початку XX ст. політологія успішно розвивалася і у Європі, і в США. Та дві Світові війни, революційні процеси, формування тоталітарних режимів, основною ареною яких стала Європа, призвели до певного занепаду європейських політологічних шкіл. У цих умовах поза конкуренцією виявилася американська поведінкова політологія – „ біхевіоризм ” (від англ. behavior – поведінка) – один з напрямів західної політичної психології, спрямований на звільнення політології від абстрактного підходу до фактів. Біхевіоризм надає перевагу емпіричним, соціологічним, методам дослідження – збиранню, обробці, узагальненню даних. Однак, такий метод звернений лише до індивідуальної поведінки і значною мірою ігнорує вплив макро- та мікросоціальних факторів. (У 60-х рр. зародилася течія постбіхевіоризму як перегляд і водночас розвиток основних положень біхевіоризму: його представники дійшли висновку, що методика досліджень має бути підпорядкована жорстким реаліям політики, конкретний аналіз політичних явищ повинен сприяти задовільненню реальних запитів суспільства. Водночас з’явилося поняття „постбіхевіористичної революції” – що означало певне відродження інтересу до політичної філософії історії, класичного конституціоналізму тощо).

У 1948 р. в Парижі під егідою ЮНЕСКО було проведено міжнародний колоквіум з питань політичної науки, відбулося обговорення предмета політології, її завдань і перспектив. Наступного року було створено Міжнародну асоціацію політичної науки. Політологію почали вводити як обов’язкову навчальну дисципліну до програми вищих навчальних закладів.

У Радянському Союзі 1962 р. було створено Радянську асоціацію політичних наук, проте політологія як самостійна наука в СРСР не була визнана, оскільки вважалося, що її предмет цілком представлений у інших суспільствознавчих і правових науках – „Марксистсько-ленінській філософії”, „Науковому комунізмі”, „Історії КПРС”, „Теорії держави і права” та ін., хоча справжня причина полягала в іншому – політологія передбачає вивчення таких проблем, як: зміна політичних еліт, політичні режими, багатопартійність, виборчі системи тощо, а це було неможливо в умовах монопартійної комуністичної ідеології і системи. Лише у 1989 р. політологія здобула статус самостійної наукової дисципліни, її почали викладати у вищих наукових закладах.

Поиск по сайту: