Структура політичних партій та їх типологія

Політичні партії створюються за певною структурою, яка на прикладі окремих партій може мати свої відмінності, однак її головні елементи є спільними.

В організаційному плані структура партії включає такі рівні:

– з’їзд партії, який відповідно до статуту визнається найвищим органом партії;

– центральні органи керівництва, які, на розсуд тієї чи іншої партії, називаються по-різному – “політичне бюро”, “політична рада”, “політичний виконком” тощо;

– партійні організації в областях, районах і містах – комітети, відділення і т.п.;

– первинні осередки в організаціях і установах, де закон не забороняє їх створення;

– партійні фракції в парламентах;

– соціальна, масова база партії, громадяни, які надають партії підтримку під час виборчих кампаній. Цей елемент структури формується значною мірою на декларованій прихильності до партії, ніж на офіційному членстві.

У функціональному плані партійна структура складається з:

– делегатів партійних з’їздів, які уповноважені виражати волю усіх членів партії;

– партійних лідерів, ідеологів – людей, що виконують керівні функції, приймають найважливіші рішення відповідно до програми і статуту, зосереджують у своїх руках конфіденційну партійну інформацію, офіційно представляють партію, формулюють її стратегію й тактику;

– управлінського (бюрократичного) апарату, до обов’язків якого входить управління поточними справами партії, забезпечення внутрішньопартійних зв’язків на усіх структурних рівнях, контроль за реалізацією рішень керівних органів, організація виборчих кампаній, пропагандистсько-агітаційна робота, фінансування партії, видавнича, рекламна діяльність тощо;

– активістів партії; це рядові члени партії, які, на виконання настанов і розпоряджень партійних лідерів та управлінського апарату, беруть активну участь у пропаганді ідей партії, у проведенні різноманітних партійних заходів і кампаній;

– певної частини пасивних членів партії, котрі формально входять до її складу, але особливого бажання виконувати конкретні доручення не виявляють. Як правило, працюють лише на умовах обов’язкової грошової оплати з партійної казни. Деякі з них примудряються в такий спосіб одночасно “працювати” (звісно, що неофіційно) на кілька партій.

Для окремих партій найвищим рівнем функціонування є парламентська робота, а також діяльність їхніх лідерів в органах державної влади на посаді президента, спікера парламенту, голови уряду, міністра, губернатора, керівника держадміністрації тощо.

Іноді в структуру партій входять спеціально створювані молодіжні, спортивно-патріотичні, благодійні організації.

У політології визначають різні типи політичних партій залежно від обраних для такої класифікації підстав:

– за організаційною структурою розрізняють партії (це одна з найбільш ранніх типологій, запропонована у 1951 р. французьким політологом М. Дюверже): кадрові (порівняно нечисленні, роблять ставку на популярних і впливових особистостей, політтехнологів, професійних політиків – передовсім членів парламенту; активізуються під час виборів; до рекрутування нових членів ставляться вимогливо, але, як правило, не передбачають жорсткого механізму набуття членства та регулярної сплати внесків; це – продукт еволюції політичних клубів; як приклад – провідні партії Великобританії і США); масові (прагнуть залучити на до своїх лав якнайбільшу кількість прибічників, в основному з нижчих і середніх верств населення; мають фіксоване членство та розгалужену організаційну структуру із широкою мережею місцевих партійних організацій; основне джерело фінансування – членські внески; менш залежні від “фінансових мішків”; в основному ліво-орієнтовані – комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні). Бінарна класифікація М. Дюверже в 60-х рр. була доповнена третім типом партій за організаційною структурою – це так звані електоральні партії, або партії виборців. Вони не мають визначеної структури, але тим не менш глибоко інтегруються в суспільство, намагаючись за межами окремих політичних ідеологій залучити на свій бік найбільше число виборців різної соціальної, професійної чи етнічної належності задля вирішення найважливіших суспільних. глобальних проблем. Такі партії ще образно називають “партії-хапай-всіх”;

– за соціальною базою або класовою орієнтацією: робітничі; буржуазні; селянські (аграрні); інтелігентські; жіночі; молодіжні. Якщо соціальною базою партії є більш-менш чітко виражена окрема верства населення, то таку партію називаються моносоціальною, якщо ж до партії входять представники багатьох суспільних груп, то це – полісоціальна або інтеркласова партія;

– за характером зв’язків з прихильниками (електоратом): представницькі (намагаються в першу чергу виражати суспільні інтереси, заслужити образ “слуг народу”. Свою тактику корегують відповідно до змін у настроях, вимогах та потребах своєї соціальної бази); мобілізуючі (головна мета – об’єднати навколо партійної ідеології частину суспільства, сформулювати відповідним чином громадську думку, переробити суспільну свідомість згідно з власною ідеологією. Застосовують засоби наступальної, масової пропаганди і агітації. Легітимність влади таких партій відповідає ідеологічному типові, коли, зокрема, активно пропагуються гасла на кшталт: “Плани партії – плани народу!”);

– за ідеологічними засадами (генотипом): ліберальні, консервативні, демократичні, соціал-демократичні, комуністичні, націоналістичні (етнічні), християнські, ісламські, фашистські тощо;

– за місцем у спектрі політичних сил: ліві; праві; центристські; перехідні. Такий поділ залежить від соціальної основи партії, її ідеології та характеру діяльності. Він був започаткований у часи Великої Французької революції кінця XVIII ст. У залі засідань Національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувалися консервативно налаштовані депутати (прихильники монархії), ліворуч – радикали, що обстоювали передові на той час ідеали буржуазної демократії, а центральні місця займали помірковані. Відтоді “правими” стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а “лівими” – ініціаторів радикальних змін, що спрямовані передовсім на інтереси нижчих і середніх верств;

– за рівнем ідеологізації: ідейно-орієнтовані (дотримуються чітких ідеологічних настанов і світоглядних переконань); прагматично-орієнтовані, або партії ділових інтересів (для них головним є не дотримання якоїсь політичної ідеології, а орієнтація на корпоративні чи злободенно-практичні потреби суспільства, наприклад, „Партії пенсіонерів; жінок; зелених” і т. ін.); вождистсько-орієнтовані (їхня ідеологія – це харизма “вождя”, його ім’я, думка і дія);

– за владним статусом: правлячі, або парламентські (представлені в уряді, парламенті. Якщо таких партій кілька, то частина з них, як правило, об’єднується в коаліцію – парламентську більшість); опозиційні (про свою опозиційність партія об’являє самостійно – в разі, якщо за результатами виборів вона не пройшла в парламент або не увійшла до коаліції, якщо в країні взагалі відсутні процедури демократичних виборів, або ж партія умисно їх бойкотує, виходячи з власних ідеологічних принципів чи міркувань тактики. Опозиційні партії можуть поділятися на легальні і нелегальні); монопольні, або неподільно пануючі (намагаються не допускати до влади або взагалі існування жодних інших партій, що є ознакою авторитарних і тоталітарних режимів); нейтральні (можуть вважатися такими умовно, оскільки партія, яка не прагне до влади чи не виявляє свого до неї ставлення, втрачає ознаки політичної сили);

– за способами і методами досягнення програмних цілей: радикальні, або революційні (прагнуть до глибоких і різких змін в суспільних відносинах. Якщо головним методом діяльності такі партії обирають політичне насильство, то їх кваліфікують як екстремістські); контрреволюційні (намагаються відновити суспільно-політичний порядок, що був зруйнований внаслідок революційних подій); реформістські (закликають до проведення в суспільстві обов’язкових, але поступових перетворень, при збереженні найважливіших основ існуючих порядків); консервативні (ідейно-традиційні, обережні в своїх програмних цілях і тактичних кроках); реакційні (гранично консервативні, намагаються стримати будь-який поступ суспільства. Реакційними також називають політичні режими, які встановлюються в результаті перемоги контрреволюційних сил);

– за територіальним впливом: загальнонаціональні (мають підтримку і діють на більшості території країни, як правило, орієнтовані на досягнення суспільно значущих цілей та захист національних інтересів держави); регіональні (мають прихильників у окремих регіонах країни – певних адміністративних одиницях, автономіях або історико-географічних областях. У діяльності таких партій можуть проявлятися сепаратистські і націоналістичні тенденції; як більш поміркований варіант – програми цих партій відображають об’єктивні соціально-економічні чи національно-культурні потреби регіонів у їхніх стосунках з центральними органами державної влади);

– за характером внутрішньопартійних відносин: демократичні, або “м’які”, “відкриті” (в них допускається наявність фракцій, політичних дискусій, різного голосування їхніх представників у парламенті); тоталітарні, або “жорсткі”, “закриті” (характерними є сувора регламентація внутрішньопартійного життя, висока виконавська дисципліна, відсутність фракцій, одностайність голосування, жорстко регламентований, іноді багатоступеневий порядок прийому в члени партії);

– за процедурою набуття членства: прямі (громадянин безпосередньо вступає в члени партії та бере участь саме в її діяльності); непрямі, або, за термінологією М. Дюверже, масові непрямі (членство в таких партіях опосередковане: особа спочатку вступає, наприклад, у профспілку чи іншу організацію, після чого автоматично зараховується в члени партії – за таким принципом вибудовується Лейбористська партія Великобританії);

– за обсягом політичної культури: реально-політичні (цим партіям властиві усі або найсуттєвіші ознаки політичної партії – боротьба за політичну владу, участь у виборчих кампаніях, наявність ідеології суспільних перетворень і т. ін.); потенційно-політичні (перебувають на стадії формування); умовно- або псевдо-політичні, “гротескні” (наприклад, об’єднання громадян культурологічного спрямування: “Партія шанувальників жінок”, “Партія любителів пива” тощо).

У цілому типологія політичних партій є умовною. Однозначно класифікувати партії важко або навіть неможливо, адже в політичній реальності природним є стан, коли будь-яка партія може виявляти риси одразу кількох типів за різними критеріями оцінювання.

Поиск по сайту: