Політичний лідер: його властивості та функції

Політичне лідерство, як і будь-яке інше, завжди асоціюється з окремим індивідом, хоча в політологічній термінології це поняття іноді служить і для характеристики позицій тих чи інших політичних сил, партій у конкретних подіях політичного процесу, наприклад, в електоральних кампаніях.

Політичний лідер – це персоніфікований суб‘єкт політики, авторитетна особа, яка здатна впливати на інших людей з метою інтегрування їхньої діяльності, спрямованої на досягнення спільної мети та задоволення сумісних інтересів у політиці.

Авторитет політичного лідера має два основних джерела: 1) його особистісні якості, які оцінюються іншими людьми як певний “еталон”, взірець для наслідування. Носій таких якостей виглядає в очах свого оточення дуже корисною для усієї спільноти людиною, відбувається процес психологічної ідеалізації лідера; 2) визнане іншими людьми право приймати найбільш важливі для інтересів групи рішення. Таке право лідер завойовує своєю здатністю формулювати внутрішньогрупові цінності та згуртовувати інших для досягнення колективної мети.

Отже, якщо за основними ознаками особа відповідає поняттю “політичний лідер”, то вона має демонструвати такі властивості (уміння):

– здатність усвідомити об’єктивні й суб’єктивні потреби групи, спільноти та інтегрувати їх у чіткий план спільних дій;

– уміння знайти достатні та оптимальні в конкретних політичних обставинах ресурси для впливу на поведінку свого оточення;

– виявляти тактичне й стратегічне мислення, поєднувати інтереси свого оточення з об’єктивними потребами суспільного розвитку, ціннісними орієнтаціями усього суспільства;

– точно оцінювати та прогнозувати політичну ситуацію і відповідно до цього розраховувати можливості своїх послідовників, знаходити правильне вирішення проблем з урахуванням взаємодії з іншими політичними силами;

– рішуче, сміливо і прагматично діяти в кризові моменти політичного процесу;

– бути впевненим у своїх силах, досягати позитивного результату відповідно до намічених планів;

– закріплювати в свідомості інших людей власний образ “лідера-переможця”, і навіть у разі деякого неуспіху уміти довести його випадковість та залишитися й надалі джерелом оптимізму для своїх послідовників;

– створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти, дотримуватися суспільно ціннісних норм поведінки.

Із сутності політичного лідера бути на чолі процесів, що пов’язані з відносинами політичної влади, випливають численні функції, які повинен здійснювати лідер. Зміст і пріоритетність таких функцій залежить від багатьох чинників: мети політичної діяльності, конкретної політичної та соціально-економічної ситуації, форми правління і політичного режиму, особливостей політико-правової культури населення, соціального рівня, на якому здійснюється лідерство, індивідуальних рис лідера і т. ін.

Неможливо навести вичерпний перелік та однозначні назви функцій політичного лідерства. Основні з них такі: представницька, аналітична (діагностична), новаторська (програмна), мобілізаційна (організаторська), комунікативна, інтеграційна (координаційна), арбітражна тощо.

Для поглибленого вивчення явища політичного лідерства важливе значення має усвідомлення відмінностей між політичним лідером, політичним керівником та політичним вождем.

Політичний керівник – особа, що виконує певні управлінські функції, – може володіти, а може й не володіти якостями політичного лідера, в той час як лідерство неодмінно включає в себе й керівництво. Статус керівника – це посада, на яку людину було призначено або обрано. Діяльність такої особи чітко регламентована службовими правами і обов’язками, зафіксованими в офіційних нормативних документах. Повноваження керівника, засоби і межі його впливу на інших людей залишаються незмінними за будь-яких обставин, поки даний керівник перебуває на своїй посаді. Авторитет лідера – величина перемінна, але нерідко авторитет відіграє значно сильнішу мобілізуючу роль, ніж формальні розпорядження і накази офіційного керівництва. Оточення керівника називається “підлеглі”, а оточення лідера – “послідовники”, “соратники”. Компетентне, професійне керівництво є однією з домінантних передумов формування політичного лідерства.

Політичний вождізм – це специфічний різновид політичного лідерства, тип владних відносин між особою і групою (спільнотою), оснований на особистій відданості людині, яка володіє верховною владою.

Механізм вождізму виникає і підтримується в ідеологізованих, жорстко централізованих політичних системах і функціонує у вигляді централізованої ієрархії апарату влади та “груп інтересів”, замкнутих на особистості окремого індивіда – вождя. Умовами існування і характерними рисами явища вождізму є такі:

– суспільство (народ) ототожнюється з державою і розглядається в межах ідеологічної доктрини як засіб реалізації конкретної ідеї, символом якої виступає вождь (наприклад, в Росії на зорі більшовизму ідеї “світової пролетарської революції” або у фашистській Німеччині міф про “тисячолітній рейх”);

– соціальні ролі окремих груп населення чітко визначені внаслідок дії неюридичних засобів впливу влади на суспільство (через широку систему пропаганди і агітації);

– масова ідеологізація суспільства, яка супроводжується тотальним контролем з боку спеціальних служб, унеможливлює появу диференційованих політичних інтересів різних груп населення, породжує психологію колективного конформізму та лояльності до влади;

– політична воля, доцільність мають пріоритет над формальним законом; у системі прав і обов’язків громадян домінують спеціально-дозвільні юридичні норми (за принципом “заборонено все, що прямо не дозволено законом”);

– вибудовується ієрархія політико-ідеологічних авторитетів, серед яких вождь займає найвище положення. Усю піраміду владних відносин пронизує вимога особистої відданості нижчестоящих за рангом осіб вищестоящим та всіх разом – главі “клану”. За таких умов влада вождя стає безмежною і безконтрольною, будь-яка політична опозиція – неможливою, а кооптація членів правлячої еліти залежить насамперед від особистих зв’язків;

– у свідомості “ведених” вождем переважають ірраціональні механізми сприйняття та оцінювання його поведінки, що призводить до абсолютної харазматизації і атрибутизації вождя, тобто, з одного боку, наділення його надзвичайними якостями, а з другого – зведення цих якостей у ранг найвищого “еталону”, до якого зобов’язані прагнути усі послідовники;

– вождя канонізують ще за його життя; відбувається сакралізація його діяльності (лат. sacer – священний);

– відповідно до ідеологічних канонів вождізму вождь є частиною самого народу і завжди залишається з ним; він не піднімається над масою, а органічно зливається з нею, залишаючись, однак, носієм надзвичайної політичної волі.

Ідеологія вождізму набула гіпертрофованого смислу в гітлерівській Німеччині. Тут вона виявилася в політичній філософії фюрерства (нім. der fuehrer – вождь), що грунтувалася, зокрема, на постулаті: “Один народ, одна держава, один вождь”. Вождістським за своєю природою був і культ особи Й. Сталіна (лат. cultus – шанування, турбота, поклоніння), “дуче” Б. Муссоліні (від лат. ducis – вождь, полководець), “великого керманича” Мао Цзедуна та інших відомих в історії очільників авторитарно-тоталітарних режимів.

Політичний вождізм у своїх крайніх формах є синонімом політичного диктаторства, оскільки в його умовах абсолютно неможливим є формування громадянського суспільства. Історія світової демократії неодноразово доводила безперспективність та згубність для суспільного поступу такого виду політичного лідерства.

Поиск по сайту: