Мета політики. Політика і мораль

Мета – надзвичайно важливий компонент політики, це – її стратегія, головна перспектива розвитку суспільства.

Мета досягається за допомогою певних засобів, тобто конкретних дій, методів. Співвідношення мети і засобів здавна було і залишається актуальним предметом дискусій: чи всі засоби годяться для досягнення благородної мети? чи буде мета, досягнута будь-якою ціною, мати характер загального блага? чи треба формулювати мету, якщо засоби її досягнення на даний момент не є очевидними? У пошуку відповідей на ці та інші подібні запитання мислителі виробили три основні точки зору:

1) „ мета виправдовує засоби ” – формула, обґрунтована Н. Макіавеллі; її практичне втілення часто спостерігається в революційних процесах, коли тим, хто рухає революцію, здається, що у боротьбі з несправедливими порядками заради „світлого майбутнього” є цілком виправданими максимально жорсткі, антигуманні, репресивні методи перетворень, а ті, хто захищає старий режим, також вважають доцільним застосування подібних методів політичного тиску, аби захистити „священні підвалини” суспільного порядку. Але життя показує, що коли у політиці не зважають на засоби, то це призводить до моральної деградації і самих політиків, і суспільства та зрештою до банкрутства такої політики, неможливості досягти поставленої мети. Російський філософ М.Бердяєв так аналізував подібну ситуацію: „Мета відходить в абстрактну далину, а засоби залишаються безпосередньою реальністю... Коли застосовуються злі, протилежні цілям засоби, то до мети ніколи не доходять, все замінюють засобами і про цілі забувають, або вони перетворюються в чисту риторику... Мета має смисл лише тоді, якщо її почати здійснювати зараз же, тут” [Бердяєв Н. Судьба России. – М., 1990. – С. 272 – 273];

2) засоби мають пріоритет перед метою. Зокрема, ідейний лідер національно-визвольного руху Індії Махатма Ганді (1869 – 1948) вважав, що політичні засоби є вираженням моральності в політиці, а моральна досконалість суспільства визначає рівень його розвитку, цивілізованості. (На жаль, М.Ганді, як і інший активний провідник ідей ненасилля і гуманізму в політиці, американський громадський діяч Мартін Лютер Кінг, стали жертвами політичних убивств);

3) компромісний підхід – його прибічники вважають, що в політиці однаково важливу роль відіграють і мета, і засоби – кожен свою, залежно від реальної ситуації. Ці два компоненти перебувають у стані взаємовпливу: мета значною мірою визначає засоби, а останні, впливаючи на темпи і форми руху до мети, визначають та іноді помітно корегують зміст реального результату, який вказує на міру реалістичності мети. Якщо отриманий результат суттєво не збігається з метою, то це може свідчити як про утопізм мети, так і про невідповідність застосованих для її досягнення засобів.

Вивчення співвідношення між засобами і метою політики виводить на проблему співвідношення політики і моралі.

Політика, як і право (у юридичному значенні), історично пізніша за мораль, вона виникла як її специфічне продовження і доповнення – на тій стадії людського поступу, коли регулятивної здатності моралі (разом з традиціями, звичаями, табу, родинними і общинними стосунками) виявилося недостатньо аби забезпечити колективний інтерес, порядок і подальший розвиток суспільства.

Спільним між цими поняттями є те, що і політика, і мораль виконують функцію регулятора поведінки людей, вони покликані створювати гармонію суспільних відносин, захищати загальне благо і справедливість. Обидві ці сфери виростають з одного джерела – протиріччя між індивідуальністю, унікальністю людини, з одного боку, та її колективною, суспільною природою, тим, що вона приречена жити в оточенні собі подібних. Людина увесь час знаходиться в ситуації вибору між численних спокусами якнайповніше і насамперед задовольнити власні, іноді відверто егоїстичні бажання та необхідністю їх обмежувати через дію загальносуспільних інтересів, норм і заборон.

Відмінності між політикою і мораллю такі:

– мораль завжди індивідуальна, її суб’єкт – людина, яка робить особистий моральний вибір, моральні конфлікти мають, як правило, приватний характер; політика спрямована на вирішення групових соціальних конфліктів, тобто має колективний характер, оскільки індивід для неї – представник соціальної групи, партії, нації.

– сфера моралі – загальнолюдські і колективні цінності, дотримання яких загалом не передбачає отримання індивідом матеріальних вигод; сфера політики – інтереси різноманітних соціальних груп, котрі в цілому прагнуть, щоб політика здійснювалася з користю для них, задовольняла їхні запити.

– цінності моралі мають переважно характер ідеалів, абстрактно-нормативних вимог, яких у житті рідко вдається досягти; політичні вимоги конкретні, втілені у формі законів, порушення яких тягне за собою реальне покарання.

– мораль оцінює суб’єктивний, внутрішній світ людини, для неї часто важливий не результат вчинку, а він сам, його характер, мотиви, незалежно, чи досягнуто мети; політика спрямована назовні, вона доцільна, тобто орієнтована на досягнення певних результативних цілей.

– мораль є поняттям універсальним, стабільним незалежно від конкретної життєвої ситуації, вона або виявляється (людина вчиняє морально), або ні (хоча феномен моральності в різні історичні епохи мав неоднозначне тлумачення); політика – ситуативна, це – процес, що розвивається в конкретній ситуації, вона існує завжди, змінючи свою форму і зміст залежно від суспільної кон’юнктури, розстановки політичних сил.

– мораль в принципі засуджує насилля і спирається на „санкції совісті” (моральна людина „судить” сама себе); політика досить часто спирається на силу, за допомогою правових і неправових ресурсів примушує до виконання якихось дій.

– мораль, вірніше її відсутність (коли „совість спить”) може „вибачити” людині найтяжчий злочин; політика може покарати навіть невинну людину (репресії щодо „інакомислячих”, судове свавілля).

Стосовно відповіді на запитання „Чи можлива моральна політика?” існує чотири основних підходи:

1) моралізаторський (моральний абсолютизм): політика зобов’язана завжди не тільки передбачати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість), але й за будь яких обставин використовувати лише моральні принципи (чесність, гуманізм тощо);

2) автономістський: політика і мораль – автономні явища, кожна з них має свою сферу застосування, і не повинні втручатися в компетенцію одна одної. Мораль – це справа особистої відповідальності, міжособистісних і громадянських стосунків, а політика – сфера протиборства групових інтересів і нічого спільного з мораллю не повинна мати. Родоначальник такого підходу – Н. Макіавеллі – вважав, що головне в політиці – доцільність, тому „моральний політик” приречений на загибель;

3) антагоністични й: політика і мораль – це непримиренні протилежності. Найчіткіше такий погляд виражений в анархізмі. Один з його ідеологів – М.А. Бакунін (1814 – 1876) – писав: „Держава – значить насилля, панування за допомогою насилля, замаскованого і відвертого”. Зло закорінене в самій природі політики – у владі. „Хто наділений владою, той за незмінним соціологічним законом неодмінно зробиться утискувачем і пригноблювачем суспільства”. Влада розбещує не тільки тих, хто нею володіє, але й тих, хто змушений їй коритися [Бакунин М.А. Государственность и анархия // Полн. собр. соч. – Т. 2. – Спб., 1907. – С. 27, 164 – 166]. (Принагідно наведемо відоме висловлювання англійського історика Д. Актона: „Будь-яка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно”).

4) компромісний. На думку М. Вебера, політику і мораль не можна відділяти одна від одної. Але єдиного морального кодексу не існує. Етика (мораль) має враховувати особливості політики, однією з яких є потреба в застосуванні насилля, що неминуче розходиться з уявленнями про самоцінність людського життя. М. Вебер поділив мораль на етику переконань і етику відповідальності. Перше передбачає дотримання моралі за будь-яких обставин, друге – врахування конкретної обстановки, орієнтацію політика насамперед на наслідки своїх дій, його відповідальність за результат, готовність вдатися до насилля, аби попередити більше зло. Знайти оптимальне співвідношення між етикою переконань і етикою відповідальності має сам політик, у цьому полягає один з елементів мистецтва політики. Показником успіху чи неуспіху в пошуку такої рівноваги є суспільна оцінка, рівень легітимності влади і, звичайно, „суд історії”, що, зрештою, знову заставляє задуматися над проблемою співвідношення мети і засобів у політиці.

Поиск по сайту: