В умовах сучасного світу

До традиційних соціально-політичних ідей і течій відно­сяться лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, релігійні концепції та доктрини.

Термін “ лібералізм ” походить від лат. liberalis – вільний. Цим терміном позначається ідейно-політична течія та соціаль­но-політична теорія, в якій обґрунтовується пріоритет природ­них і невід’ємних прав індивідів, а державне втручання у при­ватне життя обмежується. Він почав використовуватися у першій половині XIX ст., але витоки лібералізму походять ще з епохи революцій XVII – XVIII ст.

Як самостійна ідеологічна течія, лібералізм сформувався на базі політичної філософії Джона Локка, Томаса Гоббса, Ієремії Бентама, Шарля-Луї Монтеск’є, Адама Сміта та ін. Ідеологія лібералізму виникла у період боротьби проти феодалізму, абсолютизму та духовного панування церкви. Ліберальні ідеї були вираженням світогляду середнього класу, який був представлений вільними підприємця­ми. До цього часу лібералізм є провідною соціально-політичною течією у світі.

Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їх практич­ного втілення була Англія. Тут зуміли обмежити владу монар­ха ще за часів середньовіччя, коли в континентальній Європі панував абсолютизм. “ Велика хартія вільностей ”, що була прийнята у 1215 р., обмежувала права монарха та проголошувала права громадянина на особисту свободу і безпеку.

Лібералізм виходить з положення, що світ підпорядковуєть­ся законам, які не підвладні людині. Тому природним принципом поведінки людини мають бути здоровий глузд і адаптація до обставин і вимог суспільства. Найважливіший принцип лібе­ральної ідеології – це свобода людини як умова реалізації нею своїх невід’ємних життєвих прав.

Економічна доктрина класичного лібералізму ґрунтується на декількох положеннях: право людини на власність; вільний ринок; вільна конкуренція; незалежність економічної діяльності від держави.

Політичний лібералізм розглядає свободу людини як абсо­лютну цінність, обмежену тільки законом. Згідно з ліберальним ідеалом, мета створення держави полягає у збереженні та захисті природ­них прав людини, головною функ­цією держави у внутрішніх справах має бути охорона власності громадян. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. Суспільний пріоритет належить громадянським свободам – вони переважають над політични­ми та юридичними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в еко­номічне життя суспільства.

З самого початку лібералізм звертався до високоморальної особи, яка діє виважено, поєднує свої інтереси з інтересами соціального цілого і несе за нього відповідальність.

З часу свого виникнення лібералізм відстоював критичне ставлення до держави, принципи високої політичної відпові­дальності громадян, релігійну віротерпимість та ідею конститу­ціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології були і є: визначення ступеня та характеру державного втручання у приватне життя індивіда, поєднання демократії та свободи, вірності Батьківщині та універсальних прав людини. Спроби вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералізмі численних внутрішніх течій. Поряд з традиційним лібералізмом з’явилась його нова форма – неолібералізм.

Неолібералізм – це насамперед нове розуміння соціальної та економічної ролі держави. Неоліберали намагаються поєдна­ти основні ліберальні цінності з тотальною опорою на держа­ву, або з соціально орієнтованими ідеями, що стверджують більшу відповідальність суспільства за добробут людей, а не окремого індивіда. На думку неолібералів, сучасна держава по­винна не тільки охороняти власність, але й захищати та підтримувати дрібних і середніх підприємців шляхом прийняття антимонопольного законодавства.

Неоліберали найважливішою перевагою політичної системи вважають справедливість, а завданням уряду – орієнтацію на моральні принципи та цінності. Політична програма неолібералів ґрун­тується на ідеях згоди між правлячими та підлеглими, необхід­ності участі мас у політичному процесі, демократизації прий­няття рішень. Вони вже не визначають демократичність політичного життя рішеннями більшості, а віддають перевагу плюралістичним формам здійснення державної влади.

З одного боку, в неолібералізмі зберігається орієнтація на публічні види людської діяльності та сприйняття моралі як приватної справи людини, що не сприяє зміцненню зв’язків і відносин у суспільствіта обмежує електоральну базу неолібераліз­му. З іншого боку, саме головні цінності лібералізму зумовили зміни у багатьох країнах світу та дали життя теоріям політичної участі і демократичного елітизму. Це дало можливість деяким вченим вважати, що світова спільнота наближається до універса­лізації держав, які втілюють принципи свободи та рівності грома­дян і тому здатні вирішити всі проблеми людського суспільства.

В основу політичної програми неолібералізму покладені ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації та здійснення державної влади. Теоретичні розробки відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона сформували принципово нові уявлення про роль і функції держави в сучасному світі. Місце класично-ліберальної теорії “дер­жави нічного сторожа” займає ідея “держави добробуту”, суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань держави. Перш за все – помірне, але раціонально-необхідне втручання держави в економіку, що має на меті ство­рення та підтримку сприятливих умов для конкуренції.

Ідея “відповідальності держави” за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70–80-х рр. XX ст. представниками “неоконсервативної хвилі”, які вбачали в державі-покровителі небезпеку для ефективного фун­кціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей.

Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) – це соціально-політична течія, орієнтована на збереження та зміцнення форм економічного, соціального та політичного життя, що склалися в суспільстві, тради­ційних духовних цінностей та заперечення революційних змін.

Ця течія виникла після Великої Французької революції як наслідок критичної оцінки її досвіду та результатів. Засновни­ками консерватизму вважаються Едмунд Берк, Жозеф де Местр та Луї Бональд. Книга Е. Берка “Роздуми про револю­цію у Франції”– стала “біблією” консерватизму.

Консерватори вважають, що людський розум обмежений у своїх можливостях, а суспільними справами править божествен­на сила. Соціальний процес вони розглядають як результат спроб і помилок, досвід, накопичений у соціальних інститутах та цінно­стях, – це поняття вищі за розуміння результату діяльності людини, отже вона не повинна змінювати того, що існує.

Для консерваторів держава – це постійно існуюча органіч­на цілісність, окремі частини якої з’являються, змінюються та зникають, але в сутності своїй держава є незмінною. На їх думку, збереження минулого може зняти напругу з сучасності і тому має розгля­датися як моральний борг відносно прийдешніх поколінь, а індивідуальна свобода руйнує цілісність людської спільноти.

До характерних рис консервативної ідеології належать: став­лення до конституції як до прояву найвищих принципів, що не можуть змінюватись людиною; впевненість у необхідності вер­ховенства закону та обов’язковості моральних засад у діяль­ності незалежного суду; розуміння громадянської законослухняності як форми індивідуальної свободи.

Існує кілька інтерпретацій консерватизму.

Історична інтерпретація розглядає консерватизм як аристократично-клерикальну реакцію на Велику Французьку рево­люцію, як намагання зберегти феодальні порядки, заперечити ліберальних прагнення як небезпечні для стабільного розвитку держави.

Антропологічна інтерпретація розглядає консерватизм як вічну загальнолюдську позицію з такими ідеями й цінностями, як традиції, стабільність, авторитет, порядок, свобода разом з відповідаль­ністю тощо. Людина розглядається як істота, що керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Суспільство вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов’язків.

У ситуаційній інтерпретації консерватизм розуміється як спосіб мислення і дій класів, прошарків і соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Це позиція, що постійно повторюєть­ся у різні часи соціальними групами, партіями, рухами.

Як і лібералізм, консерватизм поступово змінювався, бо змінювалось суспільство. По-перше, захищаючи цінності інду­стріального суспільства, консерватори почали чинити опір дер­жавному втручанню в економіку, оскільки воно, на їх думку, гальмує розви­ток вільного ринку та конкуренції. По-друге, криза в індустріальних державах на початку XX ст. сприяла появі різних реакційних консервативних течій. Наприклад, антисемітизму, расизму, націоналізму, що не приймають демократію та пропа­гують національну дискримінацію.

Після Другої світової війни виникли нові форми консерватиз­му: національний, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та ін. Вони значно пом’якшили своє ставлен­ня до державного регулювання економіки та участі населення в управлінні, але при цьому дуже рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни та порядку.

Поступова еволюція консервативних ідей призвела до по­яви неоконсерватизму – ідеологічної течії, що сформувалася після економічної кризи в західних країнах 1973–1974 рр.

Неоконсерватизм досить вдало пристосував традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспіль­ства. В умовах кризи суспільного життя в капіталістичних краї­нах неоконсерватизм поставив на перше місце в суспільству як найвищі духовні цінності сім’ю та релігію, а також соціальну стабільність, що ґрунтується на взає­модопомозі держави та громадянина, міцному державному порядку, недовірі до надмірної де­мократизації.

Орієнтири сучасного неоконсерватизму спрямовані на збе­реження в суспільстві універсальних моральних законів, без яких неможливий економічний і технічний розвиток суспільства. На відміну від ліберальної держави, що зорієнтована на інди­віда, який самостійно шукає сенс буття, держава неоконсерваторів ґрунтується на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпеченні необхідних індивіду життє­вих умов на засадах законності і порядку. Неоконсервативної ідеології дотримуються нині великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна у Великобританії та Данії).

Неоконсерватори усвідомлюють необхідність технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби. У багатьох країнах правління неоконсервативних партій виявилося досить ефективним. Їм вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати діло­ву активність та ліквідувати збиткові галузі промисловості. Неоконсерватизм пропонує людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою та поєднання раціонального ставлення до дійсності з моральними принципами.

Ідея соціальної справедливості відома людству з давніх часів, але форми соціалістичного вчення вона набула лише у XIX ст. Перші спроби окреслити ідеал соціалізму започатку­вали мислителі Нового часу Т. Мор і Т. Кампанела, а на­прикінці XVIII –початку XIX ст. утопічні соціалісти С ен-Симон, Р. Оуен, Ш.Фур'є.

У середині XIX ст. К. Маркс та Ф. Енгельс запропонували теорію “наукового соціа­лізму”, пов’язавши можливість побудови соціалістичного ладу з повною ліквідацією приватної власності та перспективою історичного ста­новлення комуністичного суспільства.

Суспільно-політичний ідеал соціалізму ґрунтується на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності екс­плуатації, соціально забезпеченій свободі особистості, справед­ливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей за­лежно від затраченої праці. Соціалізм заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової ви­нагороди за працю. Головний пріоритет у соціалістичній докт­рині належить не індивіду, а державі, не еволюційним соціаль­ним процесам, а політичному регулюванню.

Марксистське розуміння соціалізму ґрунтується на формаційному підході до розвитку всесвітньої історії, теорії додаткової вартості і теорії класової боротьби. К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх дослідженнях капіталістичного суспільства дійшли висновку, що в його надрах постійно відбувається глобальний соціальний конфлікт – антагоністичне зіткнення інтересів буржуазії і пролетаріату. Головна причина цього конфлікту – у нерівному відношенні зазначених класів до засобів виробництва: капіталісти володіють ними, а робітники позбавлені такого права, що генерує загальний стан напруженості та протистояння. З цього К. Маркс робить висновок: необхідний насильницький злам капіталістичного ладу й буржуазної держави, заснованої на парламентаризмі, який по суті є ширмою для панування багатих над бідними.

Нове суспільство має бути засноване на принципі самоуправління народу, що значно розширює сферу управління. Але оскільки одразу неможливо залучити до державного управління всіх трудящих, то народне самоуправління має здійснюватись “найбільш свідомими” представниками народу – партією-авангардом. Громадсько-управлінські функції у комуністичному суспільстві втрачають свій політичний характер і перетворюються на просте адміністрування, але право на його здійснення матимуть не всі, а тільки найбільш достойні громадяни.

В.І. Ленін доповнив теорію марксизму наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст., в умовах, коли провідні капіталістичні країни вступили в стадію імперіалістичного розвитку, жорстокого воєнно-політичного протистояння між собою. Це ще більше загострило соціальні протиріччя і дало підстави говорити про безпосереднє визрівання соціалістичних революцій. Підготовку до революції та її здійснення, за ленінським вченням, повинна була виконати централізована, ідеологічно вишколена, суворо дисциплінована політична партія “нового типу”. Обгрунтовуючи тези про першочерговий початок революції у “найслабшій ланці” імперіалістичних держав (менш соціально розвинутих, а значить, менш політично стабільних), В. Ленін і його прихильники – “більшовики” (частина тогочасної російської соціал-демократії) стали провідниками найбільш радикальної (революційно-марксистської) течії в науковому соціалізмі.

Від марксистської теорії класична соціал-демократична концепція соціалізму відрізняється не революційним, а еволюційним (за допомогою реформ) перетворенням капіталістичного ладу на соціалістичний. При цьому зберігається приватна власність, але об’єктом пріоритетного розвитку має бути так званий “середній клас” як основа соціальної рівності та справедливості.

Засновником такого підходу вважається німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850–1932). Він критикував марксистське розуміння пролетаріату як однорідної соціальної цілісності і вважав що пролетаріат ні кількісно, ні морально-політично не досяг тієї стадії розвитку, яка дала б йому змогу відіграти роль провідної сили в управління суспільними процесами та здійснювати усю повному державної влади.

На думку Е. Бернштейна, перехід до соціалізму може відбутися через поступову соціалізацію капіталізму. Тому найближчі цілі робітничого класу полягають не в революційній боротьбі за політичну владу, а за розширення економічних та політичних прав (участь у виборчих кампаніях, акціях протесту тощо). Соціалізм, в концепції Е. Бернштейна, – це не конкретний суспільний лад, а ідея такого ладу, соціально-етичний ідеал, навколо якого трудящі маси повинні об’єднувати свої зусилля, беручи участь в процесах загальної демократизації суспільства. Широко відомою стала формула Е. Бернштейна: “Кінцева мета – ніщо, рух – все”.

Проти таких поглядів активно виступало ленінське (більшовицьке) крило російської соціал-демократії, але “бернштейніанство” знаходило підтримку серед “меншовицької” частини соціал-демократів Росії.

З початком Першої світової війни (1914–1918) європейська соціал-демократія, що була до того часу об’єднана в ІІ Інтернаціоналі, розкололася на дві частини: партії, які підтримували дії своїх урядів у війні (наприклад, німецькі соціал-демократи), і ті, що вважали війну з боку всіх країн-учасниць несправедливою і антинародною та закликали до повалення урядів, котрі її розв’язали і продовжують (російські більшовики). Серйозні ідейні розбіжності між “революціонерами” і “реформістами” в соціал-демократії проіснували фактично до кінця 80-х рр. ХХ ст.

У сучасному світі соціал-демократичні доктрини достатньо популярні. У 70–80-х рр. ХХ ст. сформувалися нові центри соціал-демократії в Латинській Америці та Африці. На межі 1980–90-х рр. відбувся ренесанс с.-д. партій в країнах Східної Європи та в новоутворених державах – колишніх республіках СРСР. Сьогодні у світі налічується понад 80 партій соціал-демократичної орієнтації, що налічують близько 20 млн. членів. Переважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаці­онал, заснований у 1951 р. До складу цієї авторитетної міжнародної організації входить Соціалістична партія України.

Ідеологічною основою соціал-демократії є доктрина демок­ратичного соціалізму. Базові цінності соціал-демократії – сво­бода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму – здійснення справжньої демократії.

“Декларація принципів”, яка була прийнята 1989 р. на кон­гресі Соцінтерну, проголосила вірність основним цінностям демократичного соціалізму. Сучасна соціал-демократія віддає перевагу еволюційному розвитку політичного процесу, розгля­даючи його як поетапне наближення до загальносуспільної мети – гарантування соціальних прав трудящих, ліквідації всіх форм гноблення, дискримінації, забез­печення вільного розвитку кожної особи. У центрі уваги соціал-демократії знаходиться ідея створення “соціальної держави” як інструменту формування “солідарного суспіль­ства”, в якому мають поєднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадянського суспільства над державою.

Партії-члени Соцінтерну вважають, що демократичного соціа­лізму поки що можна досягти лише в окремих країнах, але демократія стає найважливішим засобом народного контролю над тими силами, що змінюють нашу планету, не турбуючись про її збереження. Саме тому Соцінтерн приділяє велику увагу охороні навколишньо­го середовища, об'єднанню прогресивних сил людства у боротьбі проти загрози ядерної війни, розповсюдження хімічної та біологічної зброї.

З погляду сучасної соціал-демократії, демократичними процесами мають бути охоплені всі сфери життя суспільства: політику, економіку, соціальні відносини, культуру.

У 70–90-ті роки XXст. почалося зближення соціал-демок­ратії з лібералізмом, що позначилося на організаційних прин­ципах соціал-демократичних партій (внутрішньопартійна де­мократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців). Політичний стиль соціал-демократів відзначається практициз­мом, здатністю коригувати свої позиції з важливих проблем щоразу, коли вони перестають відповідати реальностям. Практич­ними завоюваннями соціал-демократії в країнах Заходу вважаються: створення інституту соціального партнерства, ефективної системи соціаль­ного захисту, досягнення гідного життєвого рівня для трудящих верств населення.

Класичні орієнтири соціал-демократії з часом доповнювали­ся новими концепціями: концепцією якості життя, самоврядно­го соціалізму, економічної демократії.

Властива сучасній соціал-демократичній теорії концепція якості життя намагається встановити тісний зв'я­зок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих. Якість жит­тя трудящих – це найвища цінність у соціальній державі, діяльність якої спрямована передусім на соціальну сферу.

Концепція самоврядного соціалізму передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання і винесен­ня рішень. Такий соціалізм активізує маси громадян, грома­дянські організації та організації місцевого самоврядування. Держава не ліквідується, але практично всі її функції переда­ються органам самоврядування. Самоврядний соціалізм перед­бачає політичну демократію: багатопартійність, свободу опо­зиції, можливість перебування при владі декількох партій тощо.

Після Другої світової війни соціал-демократичні партії Німеччини та Скандинавських країн почали втілювати концепцію економічної демократії. Її сутність полягає в забезпеченні участі трудящих в управлінні підприєм­ствами та економікою взагалі. Для цього створюються органи соціального партнерства або економічного самоврядування.

У своїх гаслах сучасні соціал-демократи близькі до лібералів, оскільки основним девізом економіки вони вважають не пере­розподіл доходів, а збільшення виробництва та захист соціаль­них прав індивідів.

У XX ст. в деяких європейських країнах набула поширення ідейно-політична доктрина фашизму. Фашизм (від лат. fascio – пучок, в’язка, об’єднання) перетворився в ідейно-політичну течію та політичний рух на початку 20-х рр. XX ст. у Німеччині та Італії і став різновидом тоталітаризму.

Фашистська політична доктрина складається з фрагментів, які були взяті з різноманітних політичних і філософських течій. У політичній доктрині фашизму індивід – це ніщо. Він має розчинитись у вищій силі нації та відчувати гордість від участі в ній. Згідно з фашистською ідеологією, головна мета виховання – вміти стерти з людської поведінки контури осо­бистісного “Я”. Проповідь самопожертви, що, з одного боку, спря­мована на тих, чиє економічне становище унеможливлює відчуття особистого щастя, а з другого – вона підпорядкована ідеї створення особистості “нового типу” – “надлюдини”. Лише “надлюдина” може подолати негаразди життя, здатна покінчити з розпустою та брехнею і при цьому вона має право нехтувати мораллю, руй­нувати традиції та вирішувати долю інших людей. Фашистська ідео­логія заперечує цінності демократії та лібералізму, оскільки вони, на думку ідеологів фашизму, розбурхують “застарілі інстин­кти” людини, бо через політичну конкуренцію, боротьбу за вла­ду демократія гальмує єдність нації.

Для політичної доктрини фашизму ідеалом суспільного ладу є тоталітаризм. Тільки тоталітарна держава може здійснити всеосяжний контроль за особою та суспільством в ім’я єдності та процвітання “великої раси”. Природа такої держави дає змогу вести війну, а війна робить націю сильною й загартованою. Канцлер фашистської Німеччини Гітлер вважав, що кожне покоління повинно мати свою війну. А той народ, що не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, оскільки не заслуговує права на життя.

Політику фашизм визначає дуже своєрідно: це – мистецтво здійснення боротьби народу за життя, за його земне існування. Зовнішня політика – це мис­тецтво забезпечення для окремої нації “необхідного життєвого простору” в “достатніх” розмірах, якості та формах відповідно до її “ра­сової цінності” й чисельності. Внутрішня політика розглядаєть­ся фашистами як функція зовнішньої політики, яка має надати могутності у боротьбі за існування.

Основу фашистського світогляду сформували ідеї расизму. Німецькі нацисти (націонал-соціалісти) вважали, що на світі є лише одна раса, яка має право на існування. Це так звана арійська, нордична, тобто німецька раса. До її складу входять німці та деякі народи німецького коріння. Кров, що тече в їхніх жилах, є носієм героїчного духу, творчого генія, почуття відповідальності та гідності. Ця кров надає особ­ливу інстинктивну мудрість, яка не залежить від інтелекту. Подібні якості тим вищі, чим чистіша кров. Тільки німці є власне людь­ми, але серед цих простих людей виділяється одна “надлюдина” – фюрер (вождь). Решта людства, крім арійської раси, – це складова тваринного світу і поводитися з ними треба відповідно: їх можна і навіть потрібно знищувати, якщо цього потребують інтереси арійської раси. Фашисти будь-якої національності завжди формували свою ідеологію на заса­дах національної виключності та “месіанської” ролі свого народу. Расизм став підвалиною і неофашистської ідеології.

Неофашизм – це модифікований повоєнний фашизм. Він виник у 60-х рр. XX ст. Су­часні неофашисти піддали гітлерівський расизм певному удос­коналенню. Гітлерівську тезу про перевагу німців над усіма на­родами було відсунуто на другий план. Тепер неофашисти протиставляють кольоровим народам” білу людину взагалі. Вони наголошують на зв’язку расистського вчення з мальтузіан­ством і часто посилаються на тезу неомальтузіанців про “демграфічний вибух” у країнах Азії, Африки та Латинської Амери­ки, який оголошується джерелом “смертельної загрози” для всіх цивілізованих націй. Ідеологи неофашизму, з одного боку, постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються відродити “справжній”, “первинний”, “чистий” фашизм, з іншо­го лицемірно відмежуватися від злочинів “колишнього” фашизму.

У наш час серед неофашистів поширилась теорія “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна. Він вважає, що фашизм – це лише психологічна схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Особ­ливе місце в ідеології фашизму посідає проблема культури. Це пов'язано з тим, що в епоху НТР зростає суперечність між культурою та цивілізацією. Ідеологи фашизму вважають, що в наш час зростає інтенсивність праці, яка призводить до перенапруження психофізичних можливостей людей. Реакцією на надмірні навантаження, високі темпи життя, ускладнені вимо­ги до виробництва є прагнення до простоти та ясності. А про­стоту і ясність можна знайти тільки в ідеології фашизму.

З 1970-х рр. організації фашистів усього світу проводять загальні збори. У 80–90-х рр. неофашисти спробували координувати свої дії в міжнародному масштабі. Неофашистські організації діють прак­тично в багатьох країнах світу.

Прогресивне людство ви­робило потужні політичні та правові методи боротьби з подібними ідеологіями, що дає підстави для сподівання, що неофашизм історично прирече­ний. Але громадяни усіх країн мають дуже уважно ста­витись до появи ідей, які прагнуть закр­іпити перевагу окремої нації над іншою і не зупиняються перед застосуванням насильства заради досягнення своїх цілей.

До традиційних соціально-політичних течій відносять­ся і соціально-політичні доктрини, що містяться в релігійних вченнях католицизму, правосла­в’я та ісламу.

Католицизм – найчисленніший напрям у сучасному христи­янстві. Він найбільш поширений в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, Польщі, Ірландії, Угорщині, Словаччині, Хорватії, Литві, США, країнах Латинської Америки.

Із закінченням епохи Середньовіччя, протягом тривалого часу католицька церква офіційно декларувала “невтручання” у світські, мирські, зокрема соціально-політичні справи. Але починаючи з 60-х рр. ХХ ст., після II Ватиканського вселенського собору (1962–1965 рр.), спостерігається новий підхід, спрямований на відновлення впливу католицької церкви в суспільно-політичному житті та подолання відцентрових тенденцій у самому католицтві. Ще енцикліка папи римського Льва XIII “Regum novarum” містила тезу про необхідність участі цер­кви у вирішенні соціальних проблем. Папа Іоанн XXIII (ен­цикліка “Pacem in terris”) виступив проти політики гонки озброєнь, папа Павло VI (енцикліка “Populorum progressio”) визнав право на боротьбу проти несправедливостей, навіть на революцію.

Сучасна католицька церква проголошує виважений, “се­редній”, курс: енцикліка папи Павла Іоанна II “Laborem exercense”підкреслювала розбіжності поглядів церкви з програ­мами як соціалізму, так і капіталізму. Але з метою досягнення справедливості допускаються контакти з представниками інших вірувань і навіть з атеїстами. Церква все більше уваги зосереджує на проблемах соціального ста­новища людей, захисту їхніх прав.

Сучасні ідеологи католицизму дуже уважно ставляться до соціальних реалій і бачать сучасний світ в усьому його різно­манітті та взаємозалежності. Католицька церква не тільки виз­нає єдність світу, але й робить важливий висновок про не­обхідність міжнародного співробітництва щодо вирішення глобальних світових проблем. Якщо раніше думка про збере­ження миру і життя кожної людини як найбільшої цінності на землі висловлювалась у найзагальнішій формі, то тепер підходи до цих проблем стають більш конкретними. Остання енцикліка Іоанна Пав­ла II (помер у 2005 р.) “Centesimusannus”має такі найважливіші положення: справжній мир ніколи не може бути результатом військової перемоги; над світом продовжує тяжіти загроза ядерної війни, що може призвести до загибелі людства; треба зрозуміти, що боротьба за знищення супротивника та сама війна не можуть бути факторами прогресу; досягнення НТР не повинні служити знаряддям війни.

У соціальній сфері ідеологи католицизму зосере­дились на тому, чого не повинно бути у сучасному суспільстві, зокрема зловживань та егої­зму власників, абсолютизації ринку – потрібно встановити контроль з боку держави за розвитком ринкової економіки. Сучасний като­лицизм визнає права трудящих на страйк, але найбільш прий­нятним засобом соціального захисту трудящих має бути політика реформ.

Посилилась увага католицької церкви до захисту прав людини. І хоча головними з них визнаються релігійні свободи, церква підтримує увесь комплекс прав людини у тому вигляді, як вони сформульовані в документах ООН, Ради безпеки та співробітництва в Європі. Це означає, що като­лицька церква офіційно визнала принцип свободи совісті, рівноправність усіх релігій, віросповідань і навіть атеїзму. Зміни­лось також ставлення католицизму до проблем демократії. Католицька церква, не відмовляючись від того, що джере­лом влади може бути лише Бог, визнає і цінить демократичну систему, тому що вона надає право громадянам обирати і кон­тролювати правителів та змінювати їх конституційним шляхом.

Зараз католицька церква успішно утверджує ідеї своєї соц­іально-політичної доктрини в свідомості різних прошарків на­селення. У багатьох європейських країнах виникли демокра­тичні християнські партії. За них традиційно голосують селяни, середні прошарки населення та значна частка робітників.

Віровчення православ'я має загальнохристиянську осно­ву і ґрунтується на Святому письмі і Святому переказі. Пра­вослав'я не визнає догмати, що були прийняті католицизмом; після поділу церков, у нього склалася своя культово-обрядо­ва система.

Ідеологи православ’я вважають, що розробка власної соціаль­ної програми не входить до обов’язків церкви. Але, на їх дум­ку, церква може та повинна здійснювати своє покликання в області суспільного життя. Треба зазначити, що православна церква ніколи не прагнула світського панування або державної влади. Православне вирішення питання про владу полягає в тому, що церква та держава мають різні суспільні завдання, але до­помагають одне одному. Держава править, але не наказує церкві і не займається місіонерством. Церква ж, в свою чергу, судить про все своїм християнським мірилом і її зброя – совість, наставляння, викриття та відлучення.

На відміну від католицизму, у православ’я немає єдиного центру, і воно не виступає як єдина церква. Зараз у світі існує 15 самостійних православних церков, найбільш впливовою з яких є Російська православна церква. В Україні православ’я представлене трьома церквами: Українською Пра­вославною Церквою Київського Патріархату (УПЦКП), Украї­нською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ), Ук­раїнською Православною Церквою Московського патріархату (УПЦМП). Стосунки між ними, особливо на рівні керівництва, залишають­ся досить напруженими. Подолання цього протистояння мало б важливе значення не лише для православної церкви, а й для загального поліпшення політичної ситуації в Україні, для досяг­нення громадянської злагоди.

Іслам – одна з найпоширеніших світових релігій, за кількістю послідовників посідає друге (після християнства) місце у світі. Іслам виник у VII ст. в Аравії і зараз пошире­ний більш ніж у 120 країнах світу. Проголошений державною релігією в Алжирі, Афганістані, Бангладеш, Бахрейні, Джи­буті, Єгипті, Йемені, Західній Сахарі, Йорданії, Іраку, Ірані, Катарі, Коморських островах, Кувейті, Лівії, Мавританії, Малайзії, Мальдівах, Марокко, ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії, Сенегалі, Сомалі, Тунісі.

Священна книга мусульман – Коран, проте визнаються та­кож Інджил (Євангелія) та Таура (Тора). Своєрідним доповнення до Корану є Сунна – життєпис засновника ісламу пророка Магомета – та її письмові виклади - хадиси й хабари. Найголовніші напрями ісламу – сунізм (90% віруючих) і шиїзм.

Усі ісламські ідеологи виходять з того, що соціальні принципи, що містяться в Корані, почали здійснюватись у мусульманській спільноті (умміі), яку колись створив Магомет. Головною рисою соціального життя спільноти було прагнення до розвитку в людині духовного, морального начала, ствердження принципів рівності та братерства між мусульманами.

У Корані майнові розбіжності, багатство та бідність кваліфі­куються як природний факт, встановлений самим Аллахом. Приватна власність визнається священною, а норми шаріату (букв. “шлях праведного життя”) суворо карають злодіїв. Іслам встановлює принцип закята (обо­в’язкової милостині багатих на користь бідних), забороняє лихварство, обмежує розміри індивідуальних капіталів шляхом поширення права спадкоємства на широкий загал родичів. Етичне вчення ісламу пропонує бути справедливим, милостиво ставитись до одновірців, відплачувати за добро доб­ром, бути щедрим, робити добрі справи, зокрема: наго­дувати голодних, шанувати сиріт, добре ставитись до батьків тощо.

Такі ідеї дуже привабливі для народних мас. Вони є ідеями соціальної справедливості, досягнення гармонії у суспільстві. Дуже значним їх вплив виявився у другій половині XX ст., коли на шлях самостійного розвитку стали десятки колишніх коло­ніальних держав в Азії та Африці.

Ідеї Корана лежать в основі ісламської концепції політи­ки. Вихідним постулатом у ній є ствердження, що вся влада належить Аллаху. З цього положення виходить, що ті, кому належать повноваження займатися справами людей і сусп­ільства, не є їх справжніми правителями. Справжнім законо­давцем у світі ісламу є Аллах, а законодавча діяльність лю­дей має здійснюватись відповідно до положень Корану та історично-правової традиції, започаткованої практикою пророка.

Постулатами Корану ісламські теоретики обґрунтовують і доктрину міжнародних відносин. Головним в ісламській кон­цепції світового порядку є положення про розподіл світу на спільноту мусульман та весь інший світ. Положення про розподіл світу, однак, не означає визнання юридичної рівності між ісламською та неісламською його частинами. Згідно з ісламською доктриною, держава не може претендувати на рівність, якщо вона не досягла певного рівня цивілізова­ності. А свідченням необхідного рівня розвитку є прийняття ісламу. Визнання існування світової спільноти, розподіл світу, запевнення в мирній спрямованості доктрини та водночас свя­щенний обов’язок розповсюджувати іслам суперечать одне од­ному. Це підтверджується і політичною реальністю. Існує багато прикладів того, що озброєне насильство становить частину сучасної практики поширення ісламу в світі.

Спроби здійснити ідеї ісламської концепції світового поряд­ку наштовхуються на протидію з боку немусульманських на­родів. На практиці ця концепція виявилась нездійсненною, як і концепція створення єдиної ісламської держави. Більш реально виглядає ідея “ісламської солідарності” як соціально-політична модель взаємовід­носин між мусульманськими країнами в сучасних умовах. Ре­зультатом руху “ісламської солідарності” може бути вихід му­сульманських організацій і країн з ООН та утворення Організації об'єднаних мусульманських націй зі своєю Радою Безпеки, створенням мусульманського “спільного ринку” та об'єднаних мусульманських збройних сил.

Поиск по сайту: