АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Форми держави

Читайте также:
  1. I. Формирование глобального инновационного общества
  2. I. Формирование системы военной психологии в России.
  3. IV этап – формирование галактик
  4. VIII. Формирование и структура характера
  5. X. Реформирование Петром I хозяйственной жизни страны и характерные черты социально-экономического развития России в первой четверти XVIII в.
  6. Аграрная политика царизма в Казахстане в конце XIX-начале ХХ вв. Переселение русских, украинских крестьян. Начало формирования многонационального состава населения Казахстана.
  7. Аграрне виробництво в національній економіці. Форми господарювання і земельні відносини
  8. Активні форми навчання під час занять із гуманітарної підготовки
  9. Алгоритм формирования стека
  10. Анализ наличия, состава и динамики источников формирования капитала предприятия
  11. Анализ равновесия между активами предприятия и источниками их формирования. Оценка финансовой устойчивости предприятия
  12. Анализ состава, структуры, источников формирования капитала организации и эффективности его использования.

Під формою держави розуміють сукупність найбільш характерних ознак держави. Це поняття утворюють три складові:

1) форма державного правління (встановлений порядок утворення, організації та взаємодії вищих органів державної влади й управління);

2) форма державного устрою (спосіб територіальної організації держави, відповідний порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влади);

3) тип державно-політичного режиму (сукупність засобів і методів здійснення державою своєї влади).

Щодо зазначених трьох елементів існують відповідні класифікації.

Формами державного правління за найбільш поширеною класифікацією є монархія і республіка. Основні критерії такого поділу – джерело влади (монарх чи народ) та спосіб формування вищих органів державної влад (спадкування, призначення чи вибори).

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя; monos – один, єдиний; arche – влада, правління). Верховна влада юридично належить одній особі і передається, як правило, в порядку спадкування. Вона не вважається похідною від будь-якої іншої політичної влади чи органу. Сьогодні у світі нараховується більше 40 монархій, з них понад десяток – у Європі. Монархія як форма правління має кілька різновидів:

а) абсолютна: передбачає всевладдя, необмеженість функцій глави держави; він є головним джерелом і розпорядником законодавчої та виконавчої влади, встановлює податки, розпоряджається державними коштами, контролює судочинство тощо. Прикладами таких держав у сучасному світі є Саудівська Аравія, Оман, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (в ОАЕ еміри семи об’єднаних еміратів на п’ять років обирають главу Вищої Ради емірів – своєрідного “колегіального монарха”);

б) конституційна: повноваження глави держави обмежені Конституцією або іншими законами. Залежно від ступеня таких обмежень конституційні монархії поділяють на дуалістичні й парламентські.

За дуалістичної монархії відбувається такий поділ влади між монархом і парламентом, коли законодавча влада належить в певній пропорції обом цим інститутам, зате монарх має значно більший, ніж парламент, вплив на виконавчу владу. У цьому плані він юридично і фактично не залежить від парламенту: самостійно призначає уряд і керує ним. Такий порядок був характерним, зокрема, для Німеччини (за Конституцією 1871 р.) та Японії (Конституція 1889 р.), але зараз у розвинутих країнах не практикується. Державами з подібною формою правління можна вважати Йорданію, Кувейт, Марокко, де монархи користуються правом абсолютного veto (заборони на будь-який ухвалений парламентом закон) та розпуску парламенту.



Суть парламентської конституційної монархії полягає у тому, що законодавча влада в державі цілком належить парламентові, до того ж влада монарха значно обмежена й у сфері управління та контролю над урядом. Останній формується, як правило, парламентом (парламентською більшістю) і перед ним відповідає. Інструментом обмеження влади монарха є так зване контрасигнування (лат. contrasignatura – міністерський підпис; contra – проти; signare – позначати, засвідчувати печаткою), тобто скріплення актів монарха підписом глави уряду або окремого міністра, без чого вони не набувають юридичної сили. (Доречно зауважити, що інститут контрасигнування актів глави держави є важливою складовою державно-правової практики й країн з парламентарною або змішаною республіканською формою правління. Тут він не обов’язково пов’язаний з відсутністю у глави держави відповідних владних повноважень, сфера його застосування так чи інакше обмежена конкретним колом актів президента. Так, відповідно до ст. 106 Конституції України контрасигнування передбачено стосовно повноважень Президента України, визначених у 13 з 31 пункту названої статті (укладення міжнародних договорів, визнання іноземних держав, оголошення надзвичайного стану тощо). Сучасна політико-правова наука трактує контрасигнування як інститут, що забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи, або лише як свідчення законності видання акта глави держави, його відповідність вимогам Основного закону).

Конституційний монарх є зазвичай символічною політичною фігурою, уособленням історичних традицій, політико-культурної єдності нації. Він “царює, але не править”. Здатність співіснувати з демократичними інститутами сучасної цивілізації довели існуючі парламентські монархії в багатьох країнах – Англії, Нідерландах, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії та ін. Королева Англії є водночас главою таких держав, як Австралія, Канада, Нова Зеландія, що входять до складу країн Британської Співдружності.

Теократична монархія – форма держави, в якій політична і духовна влада неподільно зосереджена в руках церкви. Класичний приклад – Ватикан, де главу церкви і держави довічно обирає таємним голосуванням конклав (колегія) кардиналів.

Республіка (лат. res publica – громадська (суспільна) справа). Це така форма правління, коли вищі органи державної влади (президент, парламент) обираються всенародно, або загальнонаціональний представницький орган – парламент, діючи від імені народу, – обирає президента, формує уряд. Нині із більше ніж 190 країн світу майже 150 є республіками. Розрізняють чотири основних форми республіканського правління: президентську, парламентську, змішану, радянську. Критеріями класифікації при цьому є: спосіб обрання глави держави (на загальних виборах чи парламентом); процедура формування уряду (президентом чи фракцією, коаліцією, якій належить більшість місць у парламенті); підзвітність уряду (президентові чи парламентові); наявність чи відсутність відповідальності президента перед парламентом.

Президентська республіканська форма правління. Існує в США, Мексиці, Аргентині, на Філіппінах та інших країнах. Характерним є своєрідний дуалізм (“дуалістична республіка”), наявність двох центрів влади – президента і парламенту: обраний всенародним голосуванням президент самостійно призначає уряд (парламент дає на це лише формальну згоду) та керує ним (окрема посада прем’єр-міністра, як правило, відсутня); парламент володіє всією повнотою законодавчої влади. Президент має право veto, він не відповідальний перед парламентом, але й неправомочний розпустити парламент. У разі порушення президентом конституції країни (державної зради або іншого злочину) він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, усунутий з поста в порядку імпічменту – особливої процедури обвинувачення вищих посадових осіб.

Парламентська форма правління. Президент вважається главою держави, але реально верховенство належить парламентові: він, як правило, обирає самого президента. Фактично першою особою в державі є прем’єр-міністр: формально його призначає президент, але не на власний розсуд, а безпосередньо з представників партії чи коаліції, що має більшість місць у парламенті. Саме лідер парламентської більшості й стає главою уряду, без санкції прем’єр-міністра президент не може звільняти членів уряду з посади. Відставка уряду (у разі висловлення парламентом вотуму недовіри до нього (лат. votum – бажання, воля, думка чи голос при розв’язанні спільного питання) може тягти за собою розпуск парламенту (формальне право президента) та призначення дострокових виборів. Типові приклади парламентських республік – Естонія, Італія, Словаччина, ФРН, Чехія тощо.

Змішана (напівпрезидентська) форма республіканського правління. Має два різновиди: президентсько-парламентська і парламентсько-президентська республіки, які поєднують у собі в різних співвідношеннях ознаки як першої, так і другої із зазначених вище “чистих” форм. Головна ознака: уряд відповідальний і перед президентом, і перед парламентом. Президента обирають шляхом загальнонародних виборів, він є главою держави, має право розпуску парламенту, законодавчої ініціативи, пропонує увесь склад уряду або його частину (квота президента) та кандидатуру прем’єр-міністра (при парламентсько-президентській формі – за поданням парламентської більшості, коаліції фракцій), які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Безпосереднє керівництво урядом здійснює прем’єр-міністр, і хоча президент володіє правом у цілому спрямовувати діяльність уряду, останній значною мірою є самостійним, оскільки спирається на підтримку парламенту. Ця обставина нерідко виглядає як ситуація наявності “двох центрів” у виконавчій владі, що за умови недостатньо чіткого розмежування повноважень та узгодження дій між президентом і прем’єром може стати потенціалом конфліктності. Не випадково у політології вживається поняття “президентсько-прем’єрська республіка”. Після змін до Конституції України, що вступили в силу з 1 січня 2006 р., цей термін, очевидно, можна застосовувати й для характеристики форми правління в нашій державі. Змішані форми республіканського правління властиві також Австрії, Болгарії, Ірландії, Португалії, Польщі, Росії, Фінляндії, Франції та іншим країнам.

Радянська республіка. Це своєрідна форма республіканського правління, яка існувала, зокрема, в Радянському Союзі (1922–1991 рр.); схожі моделі залишаються зараз у Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-демократичній Республіці, на Кубі. Конституція СРСР 1977 року, а відповідно й конституції усіх п’ятнадцяти союзних республік, не передбачали принципу поділу влад на окремі “гілки”. Проголошувалося, що в СРСР “вся влада належить народу”, а загальнонародна держава, “виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни”. На принципі єдності влади народу формувалася “політична основа СРСР”: її утворювала “єдина система органів державної влади”, представлена виборними Радами народних депутатів різних рівнів – від сільських до Верховної Ради, що поєднували в своїй діяльності законодавчу й виконавчу функції. Усі інші державні органи були підконтрольними і підзвітними Радам народних депутатів. “Організація і діяльність Радянської держави , – зазначалося в ст. 3 Конституції СРСР, – будуються відповідно до принципу демократичного централізму: виборності всіх органів державної влади знизу доверху, підзвітності їх народові, обов’язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих”.

Та попри сказане, політична влада в радянській державі насправді належала монопольно існуючій, а отже й неподільно правлячій Комуністичній партії, котра контролювала діяльність усіх Рад, починаючи з процесу обрання народних депутатів. Ст. 6 Конституції СРСР жорстко визначала: “Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу”. Зрозуміло, що за таких умов Ради, на жаль, не могли повноцінно розвиватися як дійсно представницькі демократичні органи влади.

У реальному політичному житті багатьох держав можна помітити поєднання ознак, що належать, здавалося б, до різних “ідеальних” (у теоретичному розумінні) форм державного правління. Однак у цілому наведена вище класифікація дає змогу встановити основні закономірності визначення статусу й функцій вищих органів державної влади в сьогоднішньому світі.

Державний устрій може виявлятися у простій або складній формах.

Простою формою територіально-політичної організації є унітарна держава (лат. unitas – єдність). Вона складається з адміністративно-територіальних, національно-територіальних або політико-територіальних одиниць – областей, округів, провінцій, що користуються певною самостійністю в господарській, соціально-культурній, транспортній та іних сферах. В унітарній державі існує єдина система державних органів, єдина Конституція, правова, судова, грошова системи, єдине громадянство. У міжнародній політиці унітарна держава виступає як єдиний представник. Унітарний устрій може характеризуватися більшою чи меншою централізованістю – аж до існування окремих автономій – політико-територіальних утворень, що на відміну від звичайних адміністративно-територіальних одиниць наділені ширшими повноваженнями, мають навіть деякі ознаки держави, проте не є суверенними і не володіють статусом державного утворення. Наприклад, Україна є унітарною державою, але у її складі існує Автономна Республіка Крим, яка має свій парламент (Верховну Раду АРК), Раду міністрів, Конституцію та регіональне законодавство, що не можуть суперечити Конституції України. Суди АРК належать до єдиної системи судів України; в АРК діє представництво Президента України. Абсолютна більшість держав сучасного світу унітарні.

Федерація (лат. federatio – об’єднання, союз) – це складна (союзна) держава, територію якої утворює об’єднання територій окремих суб’єктів (штатів, земель, кантонів, провінцій, республік). Внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб’єктів. Федеративна форма державного устрою характеризується високим рівнем децентралізації, коли державним суверенітетом володіє як держава (тобто федерація) в цілому, так і її складові. Вважається, що сьогодні в світі існує два десятка федеративних держав, класичні приклади – США, Канада, ФРН, Австрія, Росія, Індія. (У США виняток становить федеральний округ Колумбія, де розташована столиця країни місто Вашингтон, – він не є суб’єктом федерації). Основні ознаки федерації:

– дворівнева система вищих органів влади – федеральні та в окремих суб’єктів;

– двопалатна структура парламенту;

– федеральна конституція (у ній, зокрема, визначаються повноваження органів влади обох рівнів) та конституції кожного з її суб’єктів, а також, відповідно, існування правової системи і системи законодавства всієї федерації та правової системи й системи законодавства у її суб’єктів;

– два рівні громадянства: усієї країни (федерації) та громадянства її суб’єктів. Громадянство суб’єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині федеративної держави, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федерації мають єдиний статус;

– єдині збройні сили, грошова, митна політика;

– як правило, відсутність у суб’єктів федерації права сецесії (можливості вільного виходу зі складу федерації). (Як це не парадоксально, але саме в Радянському Союзі, що також був побудований на засадах федералізму, відповідно до ст. 72 Конституції СРСР за кожною союзною республікою зберігалося право вільного виходу зі складу Союзу. Проте за тодішніх умов тотального ідеологічного контролю не те, що практична реалізація зазначеного права, а навіть саме обговорення цього питання прирівнювалося до антирадянської діяльності, яка підлягала кримінальному покаранню).

Федерації утворюються: за територіальною (США), національною (Індія) та змішаною (Росія) ознаками; з однаковими або не однаковими правами для усіх суб’єктів федерації; з рівним або нерівним представництвом суб’єктів федерації у вищих органах держави; з єдиною (одноманітною) системою державних органів по всій країні або з істотними відмінностями в цій системі на території окремих суб’єктів федерації тощо.

Конфедерація – форма максимально децентралізованого державного устрою, союз повністю суверенних держав, що об’єднуються для досягнення певних цілей. Сфера компетенції центральних органів обмежена характером саме таких спільних цілей, а в усіх інших питаннях суб’єкти конфедерації зберігають повну самостійність, тобто основні владні повноваження належать вищим державним органам цих суб’єктів. Основні ознаки конфедерації:

– основою об’єднання є союзний договір, тоді як для федерації – конституція;

– реально забезпечене право сецесії для її суб’єктів;

– обмежене коло спільних питань (серед можливих – зовнішньополітичні, воєнні, торгівля, транспортні зв’язки, грошова одиниця (євро));

– конфедеративні органи мають чітко обмежені владні повноваження і забезпечують переважно координаційні, а не субординаційні зв’язки. Рішення таких органів приймаються і здійснюються лише за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації;

– відсутність, як правило, поняття єдиної території, єдиного громадянства, конфедеративної правової системи.

Своєрідність конфедерації полягає у тому, що це перехідна форма державного устрою: з часом вона набуває або ознак федерації, або розпадається. Через етап конфедеративних відносин пройшли США (1781–1787), Германський Союз (1815–1867), Швейцарія (1815–1848), яка й нині офіційно називається конфедерацією, хоча фактично давно вже набула ознак федеративної держави (як і Канада). Прикладами зворотного процесу (розпаду тимчасово існуючих конфедерацій на повністю окремі держави) можуть бути Об’єднана Арабська Республіка (Сирія і Єгипет у 1958–1961 рр.) та Синегамбія (Синегал і Гамбія в 1981–1989 рр.).

Конфедерація є віддзеркаленням в специфічних політико-правових формах процесу поглиблення інтеграційних явищ у певному регіоні світу або серед держав, які хоч і не належать до одного географічного регіону, але мають тісні політичні й економічні зв’язки або спільні інтереси (Європейський Союз, НАТО). У разі розпаду унітарної чи федеративної держави конфедерація може бути однією з форм часткового збереження традиційних (історичних, економічних тощо) зв’язків між новоутвореними незалежними державами. Деякі ознаки конфедерації властиві Співдружності Незалежних Держав, що була утворена в грудні 1991 року після розпаду СРСР.

Історично відомою формою державного устрою є також імперія (лат. imperium – влада, наказ) Це велика держава, утворена переважно шляхом завоювання або приєднання в різний спосіб інших держав і народів, що перебувають у її складі як залежні колонії чи напівколонії, безправні провінції. Характерною для імперії є монархічна форма правління. У різні часи існували такі імперії, як: Римська, Візантійська, Британська, Австро-Угорська, Російська, Оттоманська та ін.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)