Сутність і структура політичної культури

Поняття “політична культура” належить до фундаментальних категорій політичної науки. Разом з інституціональною і нормативною підсистемами політична культура становить один з найважливіших компонентів політичної системи суспільства. Багатство змісту та універсальність, властиві політичній культурі, перетворюють це явище на достатньо точний показник при визначенні характеру політичної системи в цілому та, зокрема, таких її сутнісних рис, як: політичний режим, легітимність влади, взаємодія держави і громадянського суспільства, стабільність, ступінь сформованості, оригінальність і т. ін.

Політична культура є частиною загальної культури суспільства. Культура (лат. cultūra – обробіток; ще – освіта, виховання, спосіб життя) – це історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини, що виявляється в певних типах і формах організації та діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Отже, політична культура існує як спільне поле функціонування двох суспільних систем – політичної і культурної.

Поєднання в загальнолюдській культурі матеріального і духовного світів актуалізує проблему співвідношення, пріоритетності та причинно-наслідкової залежності між цими сферами. Це безпосередньо відбивається і в сутності політичної культури.

Вирішальне значення для політики мають економічна і соціальна сфери. Але повноцінно осягнути механізм взаємодії усіх трьох сфер неможливо без врахування ролі культурно-духовних, суб’єктивних начал в житті суспільства. Нерідко саме такі чинникам виходять на перший план у змісті політичних процесів. Поняття “політична культура” дає змогу поєднати в одне ціле духовно-нормативні атрибути політики (політичні знання, ідеали, цінності, почуття) з її поведінковими аспектами, краще пізнати мотивацію поведінки політичних суб’єктів та зрозуміти, чому за однакових інституційних умов виникають під час дуже різні типи і форми поведінкових реакцій. Аналіз елементів політичної культури неодмінно застосовується в методиці політичного моделювання та прогнозування.

Таким чином, особливості ідеального й прагматичного, індивідуального, групового та загальносуспільного, видиме і приховане, інституціональне й неінституціональне, форма і зміст, історичне й перспективне в політиці – усе це визначає сутність поняття “політична культура”.

Не буде перебільшенням вважати, що феномен політичної культури почав зароджуватися майже водночас із появою самої політики. Або, точніше кажучи, в обставинах, коли в людських спільнотах накопичився певний досвід стосунків з публічною владою та стали очевидними функції політики як особливого регулятора суспільних відносин.

Термін “політична культура” запропонував до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (XVIII ст.).

Однак перші спроби пояснення окремих явищ суспільного буття, що охоплюються цим поняттям, вже здійснювали представники найдавніших філософсько-політичних шкіл різних країн. Зрозуміло, що їхні роздуми в цьому напрямі ґрунтувалися головно на інтуїції і не мали ознак цілісного аналізу, та все ж культурно-політична тематика так чи інакше проступала в ідеях “правильних” і “неправильних” форм правління, моделях “ідеальної” держави, в пошуках соціально-етичних засад політики, в намаганнях виявити міру “справедливості” “людських” і “природних” законів. Стародавні філософи шукали відповіді на запитання про смисл і практичне значення політичного знання, про саму можливість раціонального пізнання сфери політики, про переваги політичної активності і пасивності. Сама лише поява політичних теорій, особливо в Стародавній Греції, засвідчила формування потужної інтелектуально-гносеологічної складової політичної культури, здобутки якої стали надбанням усього людства.

У Новітню добу проблеми політичної культури знайшли своє відображення в концепціях народного суверенітету, правової і соціальної держави, громадянського суспільства, у найрізноманітніших ідеологіях – консервативних, ліберальних, помірковано-реформаторських та радикально-революційних.

Так, важливим моментом у науково-соціологічному становленні поняття “політична культура” стала систематизація чинників соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, здійснена в другій половині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом; на цій основі було сформульоване одне з корінних положень марксистського вчення про пріоритетність “базисних” суспільних відносин (які складаються в сфері виробництва та споживання матеріальних благ) перед “надбудовними” (свідомість, ідеологія, політика, культура) та про відносно самостійну роль останніх стосовно базису. Помітний внесок у розуміння проблеми зробив М. Вебер, котрий у своїй теорії “суб’єктивно мотивованої соціальної дії” акцентував увагу на значенні політичних цінностей як стимулів соціальної активності.

Поглиблена розробка питань політичної культури була розпочата в 50-х – на поч. 60-х рр. XX ст. насамперед у США. Американський політолог Д. Істон обґрунтував поняття “політична система”, що дало поштовх дослідженням механізму функціонування соціально-політичної сфери як системної цілісності. Одним з перших встановив залежність між типом політичної системи та відповідною політичною культурою Г. Алмонд. У праці “ Порівняльні політичні системи ” (1956 р.) він визначив політичну культуру як “особливий зразок когнітивних, афективних, оціночних орієнтацій суб’єкта на політичні дії”. Широко відомою стала книга Г. Алмонда “ Громадянська культура ” (1963 р.), написана ним спільно з С. Вербою. Здобутки політичної культурології зростали також на основі досліджень в царині політичного біхевіоризму (англ. behavior – поведінка) – індивідуальної поведінки політичних суб’єктів. Зусиллями учених-біхевіористів вдалося помітно розширити предмет політичної науки: інституціонально-організаційні, формально-нормативні аспекти політики були доповнені “людським чинником”: почуттями, емоціями, особистісними мотивами, що розглядалися як чинники впливу на політичну поведінку.

З подальшим розвитком науки стала ще більш очевидною доцільність поєднання в понятті “політична культура” пізнавальних і психоемоційних аспектів політики з її практичною, діяльнісною стороною.

Таким чином, структура політичної культури включає два головних компоненти: політичну свідомість та культуру політичної поведінки. Кожна з цих складових також є системою певних елементів.

Політичну свідомість формують політичні знання, інформація, досвід політичної історії суспільства, політичні традиції, соціальна пам’ять окремих спільнот, індивідів. Політична свідомість включає в себе оцінки політичних явищ, спосіб політичного мислення (чи береться до уваги об’єктивний бік подій, чи домінує свавілля політичної волі, переважають тактичні чи стратегічні судження). Зазначені пізнавально-мисленнєві аспекти політичної свідомості поєднуються з ціннісно-ідеологічними уявленнями людей про бажані форми державного устрою, про напрями суспільного поступу та найдоцільніші шляхи досягнення поставленої мети. Нарешті ще однією складовою політичної свідомості слід вважати психологічні реакції, що виявляються в процесі взаємодії політичних суб’єктів. Політичні настрої та емоції (байдужість, агресивність, толерантність, нетерпимість тощо) можуть бути формою існування явних чи прихованих ідеологічних переконань та суб’єктивних мотивацій.

Поняття політичної поведінки належить до розряду дискусійних у політології. Науковці неоднозначно висловлюються про те, як це поняття співвідноситься з іншими методологічно спорідненими поняттями, як-от: “політична діяльність”, “політична участь”, “політичне відчуження”. На наше переконання, політична поведінка виконує в даному випадку роль об’єднавчої, інтеграційної категорії політичної науки, тобто її зміст потрібно вивчати на трьох функціональних рівнях політичної суб’єктності – діяльності, участі та відчуження. З урахуванням сказаного, політична поведінка – це: один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та психоемоційних станів усіх суб’єктів політики (організаційних утворень, індивідів, суспільних груп, спільнот тощо) з приводу функціонування політичної системи суспільства. За змістом і психологічними ознаками політичної поведінки можна визначити якість і рівень політичної культури її носія. Іншими словами, політична поведінка – це специфічний спосіб існування політичної культури.

У контексті поведінкової складової політичної культури говорять про культуру політичної участі та культуру політичної діяльності. Частина науковців виділяє також поняття “ культура політичного функціонування ”, або “ культура функціонування політичних інститутів ”. Під цим терміном розуміється культура прийняття і реалізації політичних рішень, способи вирішення соціально-політичних проблем, врегулювання конфліктів, культура ведення переговорів, зібрань, культура міждержавних відносин і т. ін.

Отже, політична культура являє собою сукупність історично сформованих, відносно стійких елементів політичної свідомості (знань, цінностей, ідейних орієнтацій, досвіду, переконань, почуттів) та політичної поведінки, що виявляється в різноманітних типах і форм політичної участі громадян, діяльності влади, функціонування політичних інститутів в межах певної політичної системи.

Поиск по сайту: