Структура і типологія політичної влади

Основними компонентами структури політичної влади є:

– джерела (владне начало). Це можуть бути: авторитет, сила, закон, багатство, знання, харизма тощо. При демократичних формах правління джерело влади пов’язане з поняттям „народний суверенітет”. Так, у ст. 5 Конституції України зазначено: „Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”;

– суб’єкти влади: індивіди, суспільні групи і організації, що здійснюють владні функції і вплив. Вони утворюють кілька груп: 1) первинні суб’єкти (індивіди, соціальні спільноти, етноси, народ); 2) середній рівень суб’єктності (політичні партії, громадсько-політичні організації); 3) вищий рівень (політичні еліти, держава); 4) сукупний суб’єкт політики – політична система суспільства в цілому;

– об’єкти – це сфери суспільного життя, соціальні спільноти, окремі індивіди, на яких спрямовані дії влади. У реальних відносинах межа між об’єктами і суб’єктами влади нерідко стирається, відбувається процес взаємного перетворення;

– процес здійснення влади. Він характеризує суб’єкт-об’єктні і об’єкт-суб’єктні зв’язки, відносини, механізм взаємодії усіх елементів політичного життя на різних рівнях і через здійснення владою різноманітних функцій;

– ресурси політичної влади.

Ресурси влади – це одна з найважливіших її основ. Адже з самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен суспільної нерівності, асиметрії, вольового тиску одних людей на інших, система відносин панування–підкорення. Для того, щоб суспільство сприймало владу як обов’язкову для себе потребу, а влада виконувала стабілізуючу роль і могла забезпечити власне існування, вона створює і (або) використовує різноманітні ресурси (франц. resource – допоміжний засіб). Систему таких ресурсів становить сукупність методів і засобів, що їх використовують суб’єкти влади для забезпечення свого впливу на об’єкти влади з метою задовільнення суспільно корисних і власних інтересів. Під ресурсами влади слід розуміти засоби і можливості, демонстровані нею не лише в даний момент, а й потенційні, отже, політичні ресурси – це загальний потенціал влади.

За прийнятою у політології класифікацією (А. Етціоні), виділяють три основних види ресурсів влади: 1) утилітарні (ті, що сприймаються суспільством як загальнокорисні, з використанням яких пов’язує свої повсякденні інтереси, збільшення соціальних благ); 2) примусові; 3) нормативні.

Влада може використовувати будь-які з наявних у неї ресурсів для досягнення як позитивних, так і негативних для суспільства результатів, а також з метою забезпечення власних егоїстичних інтересів.

Отже, систему ресурсів політичної влади становлять:

– економічні: можливість розпоряджатися матеріальними цінностями, фінансовим капіталом, сировинними запасами, виробничими технологіями тощо;

– соціальні: це розуміння владою повсякденних потреб суспільства в цілому та його окремих груп і здатність їх задовільнити – саме за цим критерієм люди дають оцінку діям влади, вони чекають від неї корисних для себе кроків. Більш вільний, ніж у інших громадян, доступ до соціальних (як і до матеріальних) ресурсів створює для суб’єктів влади додаткові можливості підвищення власного соціального статусу, кар’єрного росту, збагачення і т. ін., що породжує проблему зловживання владою;

– політико-ідеологічні: створення і використання різноманітних теорій суспільного розвитку, ідеологічних систем, пропагандистського апарату; сприяння підвищення політичної культури населення або ж навпаки маніпуляція суспільною свідомістю;

– інформаційні: володіння максимально повною, точною й оперативною інформацією, що сприяє здійсненню політики в інтересах суспільних груп і всієї держави, чесне інформування суспільства про дії влади, або ж переслідування опозиційної преси та інших ЗМІ, фальсифікація статистичних даних, приховування від громадян суспільно значущої інформацій;

– культурно-освітні: розвиток системи освітніх і наукових закладів, зміст державних програм освіти, участь представників культури і науки в діяльності політичних партій та органів державної влади, забезпечення свободи інтелектуальної і мистецької творчості чи навпаки – використання її потенціалу для ідеологічних й вузькопартійних потреб. До означеного ресурсу влади можна віднести також і її участь у формуванні норм громадської моралі, ставлення до національних традицій, звичаїв, вірувань;

– примусові (силові): використання так званих „силових структур” – міліції, армії, суду, прокуратури, систем адміністративного і кримінального покарання тощо;

– нормативні: виконують регулятивну функцію. У демократичному суспільстві це насамперед розвинена система права і правова наука, ефективний механізм правотворчості і правозастосування, забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Це також політичні норми, що регулюють діяльність окремих політичних партій, громадсько-політичних рухів. Нормативним ресурсом влади можна вважати і норми колективної та індивідуальної політичної поведінки;

– демографічні: це людська спільнота, універсальний, багатофункціональний ресурс, який створює інші ресурси. Політична (державна) влада має піклуватися про зростання фізично, розумово і культурно гармонійних особистостей, про сукупне „здоров’я нації”, не допускати виникнення різких соціальних, матеріальних, освітніх, вікових та ін. диспропорцій.

– особистісні: окрема людина, особистість – може бути використана як засіб реалізації чужої волі, стати очільником окремої політичної сили, або ж лідером загальнонаціонального масштабу.

Типологія влади передбачає її наукову класифікацію за різними, але взаємопов’язаними критеріями:

1) за ступенем інституціоналізації і обсягом повноважень: влада держави, місцевих адміністрацій, політичних партій і блоків, громадсько-політичних асоціацій. Попри те, що політична влада досягає найвищого інституційного рівня й завершеності у державній владі (це всеосяжна, верховна влада), треба наголосити, що поняття „політична влада” ширше за змістом, ніж „державна влада”, адже суб’єктів політики більше, ніж суб’єктів державної влади, відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об’єднаннях (партіях, рухах) та вольові дії громадян під час виборів, інших масових політичних акцій. З іншого боку можна сказати, що будь-яка державна влада є владою політичною, але не всяка політична влада є державною;

2) за суб’єктами влади: державна, парламентська, президентська, урядова, партійна, класова, одноособово-харизматична;

3) зарозподілом владних повноважень: законодавча, виконавча, судова;

4) заструктурно-кількісною характеристикою владного суб’єкта: монархічна (одноосібна, абсолютна, самодержавна, диктаторська), дуалістична (співправління двох осіб або функціональний паритет двох органів влади), олігархічна („групове самовладдя” – влада найбагатшої суспільної групи – олігархів), поліархічна (паритетна влада кількох блоків або політичних інститутів);

5) зарежимом правління: демократична, авторитарна, деспотична, тоталітарна, бюрократична;

6) за походженням: спадкова (монархічна) і виборна (республіканська);

7) засоціально-економічними основами: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична, народна;

8) за соціальним представництвом: аристократична (від грец. aristos – кращий – влада привілейованої частини суспільства – дворян, шляхти тощо), теократична (влада духовенства, теологів), бюрократична (влада чиновництва), плутократична (влада багатіїв), технократична (влада технічних спеціалістів), партократична або номенклатурна (влада партійних структур), охлократична (влада натовпу, від грец. ochlos – натовп).

Поиск по сайту: