Правова держава і громадянське суспільство

Зародження ідей, що стали складовими доктрини правової держави, можна простежити вже в концепціях мислителів античної епохи – Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона. Уже тоді зароджувались ідеї природного права, тобто “ідеального”, незалежного від держави права, яке випливає з велінь і розуму людини. Платон писав, що державність можлива тільки там, “де панують справедливі закони, де закон – володар над правителями, а вони його раби”. Концепцію “правильних” і “неправильних” форм державного правління розробляв Аристотель. У XVII–XVIII ст. були ґрунтовно сформульовані ідеї природних прав людини, поділу влад, народного суверенітету (Г. Гроций, Дж. Локк, Ш.-Л де Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).

Виникнення цілісної теорії правової держави пов’язують з іменем німецького філософа І. Канта (1724–1804). Призначення держави, – вважав І. Кант, – полягає в забезпеченні торжества права, а це означає – свободи, рівності, економічної незалежності громадян. Устрій та політика держави мають бути максимально узгоджені з принципами права. Громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, а держава тільки те, що передбачено законом.

Отже, ключовим питанням доктрини правової держави є характер відносин між державою і громадянином: тут вони розглядаються як юридично рівні суб’єкти права із взаємними правами й обов’язками. Громадянське суспільство (народ) є джерелом публічної влади держави, формує й контролює її, безпосередньо створює право. Тим самим забезпечується принцип народного суверенітету. Зі свого боку, держава, ті правові відносини, звичаї, норми, що відображають об’єктивні інтереси й потреби суспільства, формулює в конкретних юридичних нормативних документах та охороняє право від порушень.

Для теорії правової держави властиві єдність і розрізнення права і закону. Правові норми випливають безпосередньо із життєдіяльності соціуму, вони вбирають у себе цінності, що панують в суспільстві, а державні закони постають зовнішнім вираженням цих норм. Норми права і законодавство співвідносяться як зміст і форма, в ідеальному варіанті вони не повинні суперечити одне одному, тобто закон не може виходити за межі права і відкривати державі дорогу для неправового втручання в особисте і суспільне життя. У правовій державі пріоритетна роль серед усіх нормативних актів належить законові: усі підзаконні акти, що суперечать законові, скасовуються або приводяться у відповідність із законом.

Таким чином, правова держава – це тип держави, основними ознаками якої є зв’язаність держави правом, верховенство закону, поділ влад (владних функцій), юридична рівність громадянина й держави; правовий захист особи (реальні гарантії дотримання прав і свобод людини і громадянина). Засобами зв’язування держави правом є: конституція (Основний закон держави) та інші закони, що встановлюють і обмежують конкретні форми діяльності державної влади; межі державного втручання, що виявляються під дією закономірностей соціально-психологічного життя людей (наприклад, традиції, громадська думка, рівень легітимності влади); права людини та громадянські (конституційні) свободи як об’єктивний обмежувач державної активності.

Крім сказаного, правовій державі властиві такі риси: незалежність правосуддя; реально існуючий, єдиний для всіх правопорядок; презумпція невинуватості особи (доказ вини лише в законному порядку і її встановлення обвинувальним вироком суду); розвинена правова культура суспільства (знання громадянами законодавства, своїх прав і обов’язків, та їх свідоме дотримання).

Органічним доповненням до поняття “правова держава” і його певною конкретизацією є поняття “соціальна держава”. Термін було заповаджео ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штейном, але його активна теоретична розробка і практичне втілення припадає на 60–90 рр. ХХ ст., насамперед у розвинутих країнах Західної Європи (ФРН, Швеція, Швейцарія, Англія, Австрія, Франція, Норвегія).

Соціальна держава – це тип організації державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на “гідне життя”. Ядро теорії соціальної держави утворюють положення про зростаючу роль держави в підтриманні гармонійних відносин між державою і громадянами, відповідальності держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян.

Діяльність соціальної держави будується на таких принципах:

– гуманістична сутність державного управління суспільними відносинами. Права і свободи людини та їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави. (Так, у ст. 3 Конституції України говориться: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”);

– визнання соціального миру, національної злагоди, високого рівня життя населення головними пріоритетами існування суспільства;

– дотримання кодексу “соціальної етики” – системи моральних норм та імперативів, яка забезпечує цивілізовані, оптимальні форми відносин між громадянином і державою, попередження і подолання соціальних конфліктів;

– орієнтація на соціальні потреби в широкому розумінні цього поняття, тобто механізми і заходи державного управління, планування, розподілу, контролю мають забезпечувати як загальне, так й індивідуальне благо людини;

– втілення в практику ідей соціальної справедливості і солідарності: матеріально багатші та економічно сильніші верстви населення повинні допомагати біднішим і слабшим.

До основних функцій соціальної держави належить:

– створення умов для так званої “змішаної економіки”, яка має поєднувати вимоги ринкової раціональності з правом будь-якого індивіда на участь у виробничому житті та достатнє матеріальне забезпечення;

– регулювання ринкових відносин таким чином, щоб забезпечити економіці стабільність розвитку і водночас захистити громадян від “стихії ринку” та її негативних наслідків (монополізації, недобросовісної конкуренції, невиправданого банкрутства, безробіття тощо);

– перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства засобами прогресивної системи оподаткування, збалансованого державного бюджету, фінансування соціальних програм, заохочення доброчинної діяльності;

– дотримання передбачених конституцією соціальних гарантій, зокрема створення системи соціального страхування й реабілітації, ефективної і загальнодоступної системи освіти та охорони здоров’я, боротьби з безробіттям (створення нових робочих місць, система професійної перепідготовки);

– охорона сім’ї, материнства й дитинства тощо.

З теоретичними та конкретно-історичними проблемами виникнення й розвитку держави тісно поєднана проблема громадянського суспільства. Витоки цього поняття і самої ідеї громадянського суспільства беруть початок у Давніх Греції і Римі – в ідеях поліса та “політії” Аристотеля, понятті “societas civilis” Цицерона. Тоді поняття політичного і суспільного (громадського) зливалися. Бути громадянином означало бути вільним, повноправним членом суспільства й держави, користуватися всіма законними можливостями в усіх сферах життя та діяльності: сімейній, господарській, релігійній, освітній, мистецькій тощо і, звичайно ж, політичній, яка виступала узагальнюючим поняттям для всіх інших. “Політичне” було виявом солідарності всіх членів суспільства, їхньої колективної відповідальності за долю держави, обов’язку діяти відповідно до її законів і не на шкоду іншим громадянам.

У епоху Відродження деякі важливі цінності громадянського суспільства сформулював Н. Макіавеллі, зокрема: особиста безпека громадян; непорушність (навіть з боку найвищої влади) майнових прав; право особи мати і відстоювати свої переконання в межах закону. Власне саме Н. Макіавеллі почав виділяти із загальносуспільного контексту поняття “stato” (держава).

Надалі, у XVII–XIX ст., проблеми взаємовідносин суспільства і держави аналізували в своїх працях такі видатні політичні мислителі, як: Т. Гоббс (теорія “суспільного договору”: створення завдяки державній владі вищого суспільного порядку (“status civilis”)); Дж. Локк (теорія “природних”, невідчужуваних прав людини, на основі яких люди здатні створити гармонійне громадянське суспільство за умови невтручання держави в сферу приватного життя особи, її індивідуальних інтересів); В. фон Гумбольдт (висновок про те, що державний лад не є самоціллю, а лише засобом для розвитку людини); Ш.-Л. де Монтеск’є (співвідношення закону і свободи, ідея правової держави, покликанням якої є забезпечення політичних і громадянських свобод); Ж.-Ж. Руссо (ідея “народного суверенітету”), І. Кант (теорія правової держави). Незважаючи на деякі відмінності в підходах і висновках, усі згадані теорії зводилися до принципового положення про те, що ідея громадянського суспільства вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство не тому називається громадянським, що воно складається з громадян певної держави, якими керує політична влада, а тому, що в його умовах існують можливості для вільного розвитку особистості, людини і громадянина.

Значний внесок у розробку означеної проблеми зробив також Г.-В.-Ф. Гегель (1770–1831), зокрема своєю працею “Філософія права”. На відміну від своїх попередників, він найглибше усвідомлював різницю між громадянським суспільством і власне державними інститутами. Гегель сформулював такі основні принципи громадянського суспільства: приватна власність (суспільство юридично рівних приватних власників); особиста свобода; публічна поінформованість; вільно сформована громадська думка; справедливі закони, яких слід дотримуватися всім. Говорячи про те, що громадянське суспільство являє собою особливу стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави, Гегель наголошує на тому, що держава як “вінець розвитку моральності” не є чимось вторинним відносно громадянського суспільства. Оскільки останнє є ареною зіткнення приватних інтересів, тобто завжди містить потенціал конфлікту, то стати по-справжньому “громадянським” воно здатне лише за умови, якщо ним буде управляти політична влада – держава. Тільки верховна публічна влада – правова держава – може справитися з усіма суперечностями та об’єднати індивідуальні й групові інтереси, синтезувати суб’єктивні й об’єктивні начала, що існують в “народному дусі”, в універсальну політичну спільноту – громадянське суспільство. Отже, робить висновок Гегель, держава передує громадянському суспільству, розвиток останнього наступає пізніше, ніж розвиток держави.

Марксизм, одним з джерел якого стала німецька класична філософія, запропонував дещо інше тлумачення проблеми. К. Маркс та Ф. Енгельс поняття громадянського суспільства ототожнювали з поняттям суспільного ладу, певної структури сім’ї, станів, класів, в основі якого лежить конкретна система економічних відносин – певний ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання. А вже відповідно до цього формується політичний лад, “який є лише офіційним вираженням громадянського суспільства”.

Сучасна політико-правова теорія пропонує таке визначення громадянського суспільства: це – сукупність високо розвинутих суспільних відносин і структур (економічних, соціальних, громадсько-політичних, культурних, духовно-моральних, родинно-побутових), що формуються і розвиваються поза межами і без прямого втручання держави, але взаємодіють з нею з метою забезпечення вільної самореалізації особистості в контексті загальносуспільних цінностей, інтересів та потреб.

Взаємозв’язок держави і громадянського суспільства ґрунтується на таких засадах:

– громадянське суспільство є основою правової держави і розвивається разом з нею; воно може існувати лише в умовах демократичного політичного режиму і зі свого боку є передумовою для його становлення;

– демократична правова держава і громадянське суспільство, з одного боку, розмежовують сфери свого впливу, а з іншого – знаходяться в стані соціального партнерства;

– громадянське суспільство складається за межами офіційних політичних структур, але до певної міри охоплює і їх, оскільки вони також утворені громадянами. Деякі суспільно-політичні інститути і явища одночасно належать і до громадянського суспільства, і до правової держави – це: демократичне законодавство та виборчий процес, політичні партії, легальна опозиція – вони становлять певні форми, що закріплюють вплив громадянського суспільства на політичну владу. Провідником такого впливу виступають, зокрема, незалежні, об’єктивні засоби масової інформації.

Основні функції громадянського суспільства полягають у тому, щоб:

– за допомогою незалежних від держави засобів і санкцій (громадської думки, моралі, традиції тощо) регулювати відносини між людьми, культивувати суспільно значимі цінності, забезпечувати соціалізацію та виховання гармонійно розвинутих особистостей;

– захищати громадян, їх інтереси від незаконного і неправового втручання держави та її органів;

– забезпечувати принцип суверенітету народу, сприяти формуванню демократичних органів державної влади та контролювати їхню діяльність.

Структура громадянського суспільстваєвідображенням структури суспільного життя взагалі.

Економічну основу громадянського суспільства становлять різноманітні форми власності, вільне, добросовісне підприємництво та конкуренція, ділова активність громадян в незалежних від держави формах.

Соціальну складову громадянського суспільства визначають класи, етнічні, демографічні, професійні та інші соціальні спільноти, що мають право вільно створювати різні асоціації, спілки, товариства тощо.

Політико-правова ознака громадянського суспільства полягає в наявності розвинутих інститутів демократії: вільного волевиявлення народу, самоврядування, реального і найповнішого забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у тому числі свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації для захисту та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Соціокультурна та духовна складові громадянського суспільства реалізуються через гарантії невтручання з боку держави в приватне життя людини, родинні, етнічні відносини. Це свобода совісті, окреме від держави існування церкви, можливість вільного вибору місця проживання, професії, творчих занять, форм задоволення естетичних смаків, які, однак, не повинні розходитися з основоположними цінностями суспільної моралі.

Важливо наголосити, що головним є не просто наявність конкретних елементів у структурі громадянського суспільства, а ступінь їх розвиненості, самостійності, активності – того, що може забезпечити їм належну роль в цивілізаційному поступі суспільства. Головний елемент громадянського суспільства – особистість, небайдужа людина, сукупна воля громадян, від якої й залежить ступінь втілення ідеально-теоретичних моделей в реальні форми людського співіснування.

Поиск по сайту: