I. Суспільство як соціальна система

Суспільство як соціальна система.

Соціальна структура суспільства. Соціальні групи. Соціальна мобільність.

Проблеми соціальної стратифікації.

I. Суспільство як соціальна система.

Соціологія вивчає суспільство як цілісний соціальний організм, соціальну систему, саме тому в рамках даної науки особлива увага приділяється характеристиці суспільства.

Суспільство - спосіб буття людства, що історично розвивається, сукупність форм спільної життєдіяльності людей.

Поняття «суспільство» виникло в XVIII ст. і визначалося по-різному в залежності від характеру філософських і соціологічних поглядів різних вчених.

Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективних уявленнях.

По М.Веберу суспільство - це взаємодія людей, що є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій.

Т.Парсонс визначав суспільство як систему взаємин між людьми, що пов’язані спільними нормами і цінностями.

К.Маркс вважав, що суспільство - це сукупність відносин між людьми, що складаються в процесіїхньої спільної діяльності та розвиваються історично.

Очевидно, що у всіх цих визначеннях явно виражений підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв'язку. Причому, це не простий, механічний взаємозв'язок, а таке специфічне об'єднання, де відбувається постійна, стійка тісна взаємодія, тобто це об'єднання в рамках соціальної системи.

Таким чином, соціальна система - це складно організований, структурно упорядкований, взаємно детермінований у своїх складових частинах соціальний, об'єкт, що відрізняється відносною сталістю, стійкістю і цілісністю.

Виходячи з цього визначення соціальної системи, ми можемо уточнити також і наше уявлення про суспільство, а саме:

Суспільство - це сукупність людей, яка складалася на протязі історії, з різними формами взаємозв'язку і взаємодії для задоволення своїх потреб, яка характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостатністю, саморегулюванням і саморозвитком.

Суспільство — це історичний продукт взаємин між людьми, які складаються природно. Держава — спеціально створений інститут, покликаний керувати цим суспільством. Поняття «країна» описує одночасно природно сформовану спільність людей і територіально-політичне утворення, що має державні кордони.

Країна — населена територія, що має визначені кордони і має суверенітет.

Держава — політична організація влади в країні, що включає визначену форму правління (монархія, республіка), форму державного устрою (унітарна, федеративна), вид політичного режиму (авторитарний, демократичний).

Суспільство — соціальна організація людей, основою якої є соціальна структура. Суспільство як соціальна організація характеризує не тільки країни, але також нації, народності, племена. Були часи, коли чітких державних кордонів, що відокремлюють одну країну від інший, не існувало. Та й країн у звичному нам змісті слова не було, цілі народи і племена досить вільно пересувалися в просторі, освоюючи нові території. Коли процес переселення народів закінчився, стали формуватися держави, з'явилися кордони. Відразу ж виникли і війни: країни і народи, що вважали себе обділеними, почали боротьбу за перекроювання кордонів. Таким чином, історично країни виникли як результат територіального розділу світу, що почався кілька століть назад.

Однак суспільство існувало й у ту далеку епоху, коли не було країн і держав. Стало бути, поняття «суспільство» застосовне до будь-якого періоду в історії людства. Отже, поняття «суспільство», «держава» і «країна» по обсязі можуть збігатися, але вони обов'язково розрізняються по змісту, тому що відбивають різні сторони одного того ж самого. І ці різні сторони вивчаються різними науками — соціологією, правознавством, політологією і географією.

Історично суспільство первинне, держава — вторинна. Держава виникає на визначеній стадії розвитку суспільства, виникає для захисту інтересів громадян.

Держава — найважливіша, але все-таки частина суспільства. Для іншої, недержавної, частини використовується термін цивільне суспільство. Цивільне суспільство охоплює всю сукупність неполітичних відносин. Воно включає сімейні, кревнородинні, міжнаціональні, релігійні, економічні, культурні відносини, відносини різних класів і прошарків, демографічний склад суспільства, форми спілкування, людей тощо — усе те, що може реалізовуватися поза державно-політичною сферою.

Однак поняття «цивільне суспільство» має і друге значення, і воно істотно відрізняється від першого. Як соціологічна категорія поняття «цивільне суспільство» констатує, що є реальність, описувана нею, — сукупність неполітичних відносин. Але як ідеологічне поняття «цивільне суспільство» є деяким ідеалом. В економічному плані цей ідеал означає різноманіття форм власності, ринок, конкуренцію і вільне підприємництво; у духовному — ідейний плюралізм, свободу слова і печаті, незалежність усіх засобів масової інформації, свободу віросповідання. Коротше кажучи, це ідеал демократичного суспільства. Перебудова в середині 80-х років у СРСР і мирна революція 1991 р. в Росії, перехід від соціалізму до капіталізму в нашій країні здійснювалися саме під гаслом твердження цінностей цивільного суспільства. Хоча в реальності, якщо розглядати його як соціологічну категорію, воно ніколи не зникало.

Отже, у понятті «цивільне суспільство» розрізняються два — іноді протиборчих — значення: соціологічне й ідеологічне. У першому змісті цивільне суспільство з'явилося раніш держави. Воно було вже в первісних мисливців і збирачів. І тільки 5—6 тис. років тому виникла держава.

Цивільне суспільство як реальність збігається з цивільним суспільством як ідеалом тільки в одному випадку – коли встановлюється правова держава. Воно засновано на верховенстві права в суспільстві, гарантованості і непорушності прав і свобод громадян, взаємної відповідальності громадянина і держави. Члени суспільства добровільно приймають на себе певні обмеження і зобов'язуються підкорятися загальним законам. У правовій державі джерелом законів виступає цивільне суспільство. Воно визначає собою державу, а не навпаки.

Усе мислиме і реальне різноманіття суспільств, що існували колись і існують зараз, соціологи розділяють на визначені типи. Характер типології залежить від критерію, чи основної ознаки, покладеної в основу.

Якщо в якості головної ознаки вибирається писемність, то всі суспільства поділяються на дописемні, тобто ті що вміють говорити, але не вміють писати, і писемні, тобто ті, що володіють алфавітом і фіксують усне мовлення на матеріальних носіях: клинописних таблицях, берестяних грамотах, книгах, газетах чи комп'ютерах. Хоча писемність виникла близько 10 тис. років тому, дотепер деякі племена, загублені в джунглях Амазонки чи в Аравійській пустелі, незнайомі з нею. Народи, що не знають писемності, називають доцивілізовані.

По числу рівнів керування і ступені соціального розшарування суспільства можна поділяти на два класи — прості і складні. У простих суспільствах немає керівників і підлеглих, багатих і бідних. Такі первісні племена. У складних суспільствах існує кілька рівнів керування, кілька соціальних прошарків населення, розташованих зверху вниз по мірі убування доходів. Соціальна нерівність, яка виникла стихійно, тепер закріплюється юридично, економічно, релігійно і політично. Поштовх до появи складних суспільств дало зародження самого могутнього соціального інституту — держави. А відбулося це приблизно 6 тис. років тому. Прості суспільства виникли 40 тис. років тому, вони відносяться до додержавних утворень. Таким чином, історичний вік простих суспільств у 4—5 разів перевищує вік складних.

Отже, прості суспільства збігаються з дописьменними. У них немає писемності, складного керування і соціального розшарування. Складні суспільства збігаються з писемними. Тут з'являються писемність, розгалужене керування і соціальна нерівність. У підставі третьої класифікації лежить спосіб добування засобів існування. Найстародавніший — полювання і збирання. Первісне суспільство складалося з локальних родинних груп (триб). За часом воно було самим тривалим — існувало десятки тисяч років. Ранній період називають протосуспільством, чи періодом людської череди. На зміну полюванню і збиранню прийшли скотарство й городництво. З землеробством пов'язують зародження держави, міст, класів, писемності — необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового до осілого способу життя, від скотарства до землеробства. Землеробську, чи аграрну, цивілізацію 200 років тому перемінила машинна індустрія (промисловість). Наступила ера індустріального суспільства.

У сучасній соціології розрізняють чотири основних підходи до трактування сутності суспільства:

- системний;

- детерміністський;

- функціональний;

- індивідуалістичний.

1. Системний підхід до вивчення суспільства полягає в підході до суспільства як до цілісної, взаємозалежної системи елементів, тобто безлічі індивідів, їхніх соціальних зв'язків, взаємодій і відносин. Ці люди, їх зв'язок, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Але це не проста сума індивідів з їхніми зв'язками і відносинами, не сумарна, а цілісна система. Тобто на рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки і відносини утворюють нову, системну якість.

Системна якість — це особливий якісний стан, яку не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні відносини і взаємодії носять надіндивідуальний характер. Тобто суспільство - це деяка самостійна субстанція, що стосовно індивідів первинна: кожен індивід, народжуючись, застає визначену структуру зв'язків і відносин, і в процесі соціалізації включається в неї.

Досягається ця цінність, тобто системна якість, за рахунок:

1. Координації – особливого характеру взаємної залежності елементів, що забезпечує збереження цілісної системи.

2. Субординації - підпорядкованості і співпідпорядкованості, що вказують на особливе, специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

Висновок: суспільство - це цілісна система з якостями, яких немає в жодного з включених у нього елементів окремо. Вона відносно самостійна по відношенню до її складових елементів, має свій спосіб розвитку.

II. Детерміністський підхід до вивчення суспільства (марксизм) полягає у виявленні причинно-наслідкових зв'язків між різними сферами суспільного життя. З позицій детерміністів суспільство як цілісна система складається з наступних підсистем (сфер):

економічної, соціальної, політичної, ідеологічної, кожну з який можна розглядати як самостійну систему. Щоб відрізнити їх від власне соціальної, їх називають соціетальними. Усі вони знаходяться в стані субординації, ієрархії в тім порядку, у якому ми їх перелічили. А це означає, що в сі вони залежать і обумовлюються економічною системою, в основі якої лежить визначений характер власності.

Однак детерміністський підхід не зводиться до спрощеного трактування цього взаємозв'язку; він не прагне звести все багатство суспільних відносин до економічної обумовленості; економічна система є головною причиною, що лише «у кінцевому рахунку» визначає розвиток інших систем громадського життя. При цьому підкреслюється і зворотний зв'язок усіх соціетальних систем: кожна наступна система впливає на попередні. Взаємний вплив безпосередньо зв'язаних між собою соціетальних систем носить діалектичний характер.

Таким чином, суспільство — це живий організм, що знаходиться в постійному розвитку визначну роль в якому відіграють виробничі відносини.

III. Функціональний підхід багато в чому доповнює детерміністський. (Спенсер, Мертон, Парсонс — його основоположники). Основні положення функціонального підходу полягають в наступному:

1. Так само, як і в системному підході, суспільство розглядається як цілісний, єдиний організм, що складається з безлічі частин (економічної, політичної, військової, культурної, релігійної тощо), кожна з який може існувати тільки в рамках цілісності і виконувати конкретні, строго визначені, функції.

2. Функції частин завжди означають задоволення якої-небудь потреби. Усі разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відтворення людського роду.

3. Через те, що кожна з частин виконує тільки їй властиву функцію, у випадку порушення діяльності цієї частини, чим більше функції відрізняються одна від одної, тим сутужніше іншим частинам заповнювати порушені функції.

4. Соціальна система зберігає стабільність тільки при наявності:

a) соціального контролю, елементами якого є політичне керування, моральні норми, релігійні інститути тощо;

b) згоди більшості суспільств із прийнятою в ньому системою цінностей.

Поряд з функціями існують також дисфункції суспільства, що руйнують систему. Одні й ті ж самі елементи можуть бути функціональними стосовно одних і руйнівними щодо інших систем.

Функціоналізм широко використовується в емпіричних наукових дослідженнях, однак має ряд недоліків:

1) внеісторичний підхід до вивчення суспільства; тобто суспільство розглядається статично, поза динамікою розвитку;

2) нездатність дати опис і аналіз конфліктів, що украй важливо для сучасного суспільства;

3) нездатність належним образом відбити в соціальному індивідуальне.

Ці недоліки заповнюються в методі індивідуалізму.

IV. Суть теорії індивідуалізму полягає в тезі, що всяке соціальне явище може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій, (Дж. Хоманс, Дж. Лінд, Г. Блумер і ін.) спонуканням до яких є винагороди, особиста вигода, «справедливе ставлення» тощо.

Найбільш розповсюдженим у сучасній соціології є системний підхід, який ми розглядали спочатку. Однак не слід забувати, що всі ці підходи взаємозалежні і взаємообумовлені.

Поиск по сайту: