Категорії політології

Категорії політології. Важливим інструментом пізнання політичного життя суспільства є категорії — найбільш загальні поняття науки, що відображають істотні сторони її предмету. Вони розкривають необхідні зв'язки, фундаментальні положення науки, найважливіші елементи її структури. У загальному вигляді поняття, категорії політології можна розділити на чотири види: загальні, структурні, функціональні і розвитку. Основні загальні категорії політології: політика, влада, демократія, свобода, українська національна ідея, український менталітет і тому подібне Найважливіші категорії політології структури:політична система, політична організація, політична партія, суспільно-політичний рух і г.п. З числа категорій функціонування слід виділити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба і ін. До категорії політології розвитку відносяться: політична революція, контрреволюція, еволюція, політичний режим і ін.

Читать полностью:http://all-politologija.ru/ukr/predmet-politologii-kategorii-politologii

59. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали. Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

# відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

# напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. # тіньову владу, яка себе не афішує.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:
# силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
# закон - традиція, звичай;
# стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

60. Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов'язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності.

Міжнародне товариство в рамках ООН виробило ряд документів (декларації, акти, договори), які містять у собі норми, що стосуються цих питань.

Перший з цих документів - Загальна декларація прав людини, був затверджений і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ця дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини.

Другим важливим міжнародним документом з прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р.

На початку XX ст. укладаються і перші міжнародні угоди в цій галузі. Вони врегульовували, як правило, трудові відносини. До таких угод потрібно, в першу чергу, віднести статут Ліги Націй, а також конвенції, які були прийняті в рамках Міжнародної Організації Праці (МОП).

У 1983 р. рада Європи прийняла Протокол № 6 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), який встановлює повне скасування смертної кари. Ст. 1 цього Протоколу проголошує, що смертна кара скасовується і ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений. Держави - учасниці Протоколу могли лише передбачити у своєму законодавстві смертну кару за тяжкі злочини, скоєні під час війни або неминучої загрози війни. На сьогодні більшість країн-членів Ради Європи ратифікували Протокол № 6 і не виносять смертних вироків або не виконують їх. Але слід мати на увазі, що приєднання до цього протоколу не є обов'язковою умовою приєднання до самої Конвенції.

Важливими міжнародними документами з прав людини є також:

· Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 р.),

· Конвенція про політичні права жінок (1952 р.),

· Конвенція про статус біженців (1951 р.),

· Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.),

· Європейський соціальний статут (1961 р.),

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.),

· Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.),

· Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.),

· Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.),

· Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.),

· Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.),

· Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.),

· Конвенція про права дитини (1989 р.),

· Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.),

· Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих - мігрантів і членів їх сімей (1990 р.),

· Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.),

· Гельсінський документ НБСЄ «Виклик часу змін» (1992 р.) та ін.

61. ерші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік. Коли в ІХ ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам’ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян. Повноваження віча поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори князя, укладання з ним договору та обговорення найважливіших питань суспільно-політичного життя.

Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об’єднувалися в сільські общини, обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву. Як підкреслює один із найбільш авторитетніших дослідників цього питання Д. Дорошенко, «козаччина є не тільки найблискучішою, найефектнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [9].

Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше ідеї громадянського суспільства та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [10].

Поширенню ідей української державності на українських землях значною мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Виникнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських країнах і в Україні зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів виявлялося через власність, сім’ю, різноманітні організації. Кожний індивід у процесі своєї життєдіяльності так чи так був пов’язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис громадянина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці міркування близькі ідеям західноєвропейських мислителів щодо проблем формування та розвитку громадянського суспільства.

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так, декларація не обмежувалася проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона визначала сучасне комплексне наповнення цього права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках. Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Усі розділи Декларації пройнято гуманізмом та демократизмом. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні.

Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування. У статті 3 Конституції України проголошується: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [11].

Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини. Як свідчить світовий політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати достойне життя власній родині та суспільству в цілому розпочинається процес становлення громадянського суспільства.

Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського суспільства.

Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб’єкта приватного права, а і як носій публічного права. Права і свободи громадянина в демократичному суспільстві визначаються юридичними законами, які ухвалює держава, а діяльність останньої теж повинна відбуватись у межах нею самою встановлених правових процедур. Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [12].

У Конституції України та в Законі «Про місцеве самоврядування», що був ухвалений у травні 1997 р., чітко визначено та сформульовано права і обов’язки органів місцевого самоврядування. Згідно з цим законом держава надає широкі права територіальним об’єднанням громадян щодо розв’язання різноманітних місцевих завдань у інтересах населення на власну відповідальність і в межах закону.

Увесь світовий досвід переконливо свідчить, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення, функціонування дійової системи управління, яка б ураховувала місцеві умови та особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають виконувати такі головні функції:

· захищати населення від невиправданого тиску з боку центральних органів влади;

· забезпечувати надання населенню житлово-комунальних, медичних, транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю;

· активізувати населення з тим, щоб воно брало безпосередню участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.

63. Основні напрямки та інструменти здійснення економічної політики держави

Сучасна держава є необхідною складовою частиною ринкового економічного механізму. Здійснює вона свою регулюючу діяльність в різних напрямках, застосовуючи різні методи та інструменти впливу на економіку. Серед них можна виділити структурну, інвестиційну та науково-технічну політику, що здійснюється через різні форми державного планування та програмування; сукупність адміністративних та економічних методів регулювання; фіскальну, кредитно-грошову, соціальну та зовнішньоекономічну політику тощо.

Важливе значення в діяльності держави відіграє її структурна політика як форма довгострокового регулювання. Вона охоплює такі основні напрямки: а) стимулювання освоєння нових галузей і сфер, де немає визначеності з майбутніми прибутками, з метою створення виробничої інфраструктури, яка б відповідала вимогам НТП; б) подолання економічної відсталості деяких регіонів і видів виробництва; в) підвищення ефективності і конкурентоспроможність національної економіки на всіх рівнях бізнесу.

Структурна перебудова економіки здійснюється державою через інноваційну (сприяння впровадженню досягнень науки і техніки у виробництво) та інвестиційну політику. Особливу роль відіграє при цьому й активна науково-технічна політика, яка охоплює не лише стимулювання державою наукових досліджень та їх впровадження у виробництво, але й підготовку висококваліфікованих кадрів, рівень яких відповідав би сучасному виробництву.

Важливими інструментами структурного регулювання в короткостроковому періоді є: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції, податкова політика тощо. Зокрема, стимулюючу роль податкових пільг можна розглядати як особливий вид субсидій у підприємництво. У країнах заохочення інвестицій у відсталі галузі і регіони стимулюється через неоподаткування частини інвестиційних фондів.

Водночас ув'язка та координація різних форм централізованого і підприємницького структурного регулювання здійснюється через програмування ринкової економіки. Держава розробляє довготривалі програми розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямків, соціальної сфери, що передбачають державне інвестування, залучення через систему пільг приватного капіталу тощо. Ці програми мають конкретну мету, реальні етапи і строки виконання. У міру реалізації одних програм розробляються і запроваджуються інші.

У європейський країнах, а також в Японії, Південній Кореї та інших набули поширення елементи програмування в масштабах всієї економіки. Відповідні програми опираються на індикативне (рекомендаційне) планування та прогнозування економічного розвитку, розробку моделей міжгалузевого балансу.

Індикативне планування - це спосіб регулювання економічних процесів за допомогою формування певних цілей розвитку виробництва і створення державою фінансових та інших стимулів для тих господарських одиниць, які діють згідно з державними рекомендаціями. Тобто, індикативне планування не має директивного, обов'язкового характеру. Воно опирається на довготривалі прогнози економічного, соціального та науково-технічного розвитку, які розробляють відповідні державні органи.

Програмування (в рамках структурного регулювання) носить стратегічний характер, опирається на урядові інвестиції, бюджетні субсидії приватним корпораціям, певні пільги фіскального і кредитного характеру. Тому державні програми мають суттєвий регулюючий вплив на господарські процеси.

Виконуючи свої функції, держава застосовує різні форми та методи адміністративного й економічного характеру втручання в господарські процеси.

До адміністративних методів відносяться дії прямого впливу (заборони, примусу чи дозволу), що базуються на законодавчо закріпленій силі державної влади.

Можна виділити декілька основних напрямків адміністративного регулювання ринкової економіки.

1. Державний контроль над монопольними ринками. Держава

застосовує при цьому антимонопольне законодавство, яке

встановлює межі укрупнення фірм, допустимі рівні

рентабельності, регульовані ціни тощо.

2. Державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва. Ринковий вільний вибір не забезпечує охорони навколишнього середовища і невідтворюваних ресурсів, ринкове регулювання тут безсиле. Тому держава встановлює відповідні правила і норми поведінки, що забезпечують відносну екологічну безпеку.

3. Забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і соціального захисту населення. Йдеться про встановлення мінімуму зарплати і пенсії, меж робочого дня, виплат по безробіттю, допомоги багатодітним та біднякам тощо.

4. Захист національного ринку. З цією метою держава застосовує адміністративне регулювання експорту та імпорту товарів, встановлює митні обмеження, відповідні тарифи, квоти, ліцензії на ввезення товарів тощо.

5. Реалізація цільових програм економічного, науково-технічного та соціального розвитку також передбачає елементи адміністрування щодо підприємств державного сектору.

6. Забезпечення дотримання національних стандартів усіма учасниками виробництва. Йдеться про "екологічну чистоту" і якість продукції, санітарні норми виробництва і споживання, заборона продажу шкідливих для людини речовин тощо.

Але ринок - це, в основному, саморегульована система, на яку можна впливати насамперед опосередкованими, непрямими економічними методами.

Залежно від мети цього впливу, методи економічного регулювання можуть бути спрямовані на: економічний цикл, стимулювання капіталовкладень і досягнення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями; забезпечення повної зайнятості; регулювання грошового обігу; заохочення наукового-технічних та дослідницько-конструкторських розробок; підтримку стабільного економічного зростання; регулювання галузевої та регіональної структури господарства, соціальних відносин та соціального забезпечення, перерозподіл доходів та ін.

Реалізація цих методів здійснюється, в основному, через фіскально-бюджетну, кредитно-грошову та соціальну політику держави.

Фіскально-бюджетна політика, як відзначалось у попередніх темах, здійснюється шляхом маніпулювання державними доходами (перш за все податками) і витратами. З одного боку, за рахунок бюджету держава реалізує проблеми нацбезпеки, забезпечує певні потреби населення в громадських благах, розв'язує соціальні питання та ін. З іншого боку, фіскальна політика є важливим засобом для досягнення макроекономічної стабілізації економіки. Маніпулюючи державними витратами та податками, уряд стимулює ділову активність, впливає на безробіття, інфляцію, протікання економічного циклу.

Не менше значення має кредитно-грошова політика, що здійснюється шляхом регулювання грошової маси в обігу та вдосконалення кредитної сфери. Регулюючи грошову масу, держава може впливати на ціни, інфляційні процеси і споживання населення, обсяги національного виробництва і темпи економічного зростання.

Кожна держава здійснює і відповідну соціальну політику. Через оподаткування уряд перерозподіляє доходи суб'єктів ринкової економіки, реалізує різні соціальні програми державної підтримки бідних верств населення, здійснює відповідну цінову політику та політику у сфері зайнятості, соціального страхування. До соціальної політики відноситься і діяльність держави у сфері освіти, медицини, культури тощо.

64. Влада – спосіб реалізації загальних інтересів та досягнення загальних цілей. Одним ізвидів соціальної взаємодії є влада політична. Вона характеризується такими ознаками:

1. Політична влада закріплює пріоритетність інтересів суб'єктів влади, які стають загальнообов'язковими для всіх верств населення.

2. Політична влада за своєю суттю містить протиріччя між суб'єктом та об'єктом владарювання, тобтовлада є здатністю підкоряти, чинити вплив за допомогою певних засобів, що викликає опір у частини населення. Такожпануючий суб'єкт має перевагу (статус, авторитет, інформованість, знання та ін.).

3. Взаємовідносини суб'єктів, оволодіння певною сукупністю засобів, які забезпечують формування та реалізацію здатностіодних нав'язувати свою волю іншим.

4. Ознакою політичної влади є також об'єктивні умови – відносини, які обумовлюють вольові дії людей. За суб'єктивно-вольовими відносинами завжди стоять об'єктивний взаємозв'язок, потреби та інтереси.

5. На сучасному етапі розвитку суспільства домінуючими формами панування суб'єктів стають політичний вплив, довіра, співробітництво, стимулювання, а також залучення народних мас до прийняття політичних рішень.

6. Політична влада існує та функціонує в різноманітних видах: державна, партійна, регіональна, міжнародна та ін.

65. Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. (рис. 13. 3.).

66. Основними є такі риси політичного лідера:

• здатність виражати і відповідно обстоювати погляди пев-ної групи;

• наявність власної політичної програми;

• висока ерудованість, освітня підготовка;

• політична воля;

• політична культура;

• здатність до поєднання теорії і практики, політичного про-гнозу;

• вміння організовувати діяльність інших людей;

• популярність;

• висока моральність, такт;

• доступність, комунікабельність, ораторські здібності.

Детальніше розглянемо такі риси політичного лідера, як

політична воля, зрілість, вірність політичному обов'язку, прин-циповість, політичний авторитет і амбіції.

67…………………………………………………………………………………..

68.

ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:

– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;

– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;

– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

СУТНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЇ полягає в аналізі структури державної влади, функціонуванні політичних інститутів, їх відносин з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичної культури, взаємозв'язку політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Науковий статус та предмет політології наочно відображений на рис. 1.1.

Поиск по сайту: