НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Всі вісімнадцять років відновленої державності на етнічній Українській землі спостерігається парадоксальна ситуація. Внутрішня орда (п’ята колона) за потужної підтримки північно-східного сусіда України веде наступ на все українське, а саме – докладаються серйозні зусилля щоб призупинити процес відновлення історичної пам’яті (мови, культури, історії) і відродження української нації. Цей антиукраїнський демарш складається з багатьох чинників. Три чинники є найбільш небезпечними – мовний, історичний і чинник державного устрою.

Національно відродження народу після віків денаціоналізації – це людське право тих, кого примусово денаціоналізовано. Адже факти денаціоналізації, лінгвоциду, етноциду – це реальні факти історії, і, засуджуючи їх, світ має визнати право на національне відродження – невід’ємним правом асимільованих народів. Історія знає приклади такого відродження і приклади таких держав. Коли з різних куточків світу з’їхались до Ізраїлю русифіковані, германізовані, американізовані євреї, держава Ізраїль забезпечила їм відродження національної культури на базі староєврейської мови. Процес цей глибоко демократичний та історично справедливий. Саме на таке повернення мають право примусово русифіковані українці.

Енергетика землі і мови підтримують одна одну і оберігають. Доки народ зберігає свою корінну мову, він зберігає свою землю, в прямому і переносному значенні. Втративши свою мову, цей народ втрачає енергетичну підтримку землі, і енергетика цього краю руйнується під впливом чужинецької мови.

Наслідки цього руйнування катастрофічні. Цю землю і народ потрясають всілякі катаклізми (нищення самої землі, її родючості а також народу посередництвом хвороб), а найстрашніше – втрата духовності.

Якщо народ здобув самостійність, але продовжує розмовляти чужою мовою, то в енергетичному плані він незалежності не здобув. А відтак у такій державі ніколи не буде порядку і стабільності.

Причиною початку розпаду Римської Імперії стала двомовність, вплив Грецької культури і енергетики тут був безумовним. Ця різна енергетика і спричинила початок розвалу, соціальні і політичні суперечності послужили тільки наслідками.

Нав’язується думка, що українцям притаманний природний білінгвізм (двомовність). Одним із промоутерів цієї ідеї, яка не має під собою ні наукового, ні історичного підґрунтя, є доктор радянсько- історичних наук Дмитро Табачник.

Віками російська мова на українських землях насаджувалась силоміць, і за часів Російської імперії, і особливо за 73 роки більшовицької імперії (СРСР).

Доки на українських землях переважала корінна мова навіть в умовах окупації, лихо і негаразди її оминали. Вторгнення Росії і перманентне переселення в Україну величезної кількості росіян, які зневажливо ставляться до інших мов і культур, привело до втрати рідної мови значної кількості українців. Тому українці мають природне право на відновлення рідної мови на своїй Богом даній землі.

Нещодавно запорізькі депутати міської ради продовжили наступ на державну мову. Цього разу вони вирішили, що Запоріжжю не потрібна єдина україномовна газета «Запорозька Січ».

В Харкові може закритися єдина українська газета «Слобідський край». Водночас цього року обласна рада ухвалила рішення направити третину мільйона гривень на «Програму розвитку та використання російської мови у Харківській області». Програма розрахована на п’ять років, у її рамках планується витратити більше двох мільйонів гривен. Коментарі зайві.

Велетенські зусилля направлені також на те щоб українці ніколи не пізнали правдивої історії, щоб дивилися на власну історію крізь радянсько-московські окуляри, продовжували вивчати ту псевдо - історію, яку нам викладали за часів існування УРСР.

Найбільш новітніх україноненависників хвилює те, що все глибше висвітлюється історична правда про історію трьох Голодоморів двадцятого століття, про роль і участь українців у другій світовій війні, про національних героїв.

Ось один з останніх прикладів: донецькі депутати пропонують «школярам критично сприймати інформацію, яка подається в підручниках «Історія України» та «Всесвітня історія». Міському управлінню освіти депутати доручили змінити підхід до викладання історії в школах міста. «Те, що написано в шкільних підручниках історії, не сприяє консолідації нації, не об’єктивно висвітлює історичні події і носить тенденційний характер», - таке рішення прийняли 52 із 54 депутатів, присутніх на сесії Донецької міськради. Донецькі депутати визначили також «спірні» питання історії України. До таких віднесли діяльність Івана Мазепи, однобічне висвітлення подій Другої світової війни та Помаранчевої революції, не згадується назва «Велика Вітчизняна війна». Напевно, донецькі місцеві депутати є «найкращими фахівцями» у галузі історичної науки. І чи входить у сферу їхньої компетенції вирішення таких питань?

70. Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями). 2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв"язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:

· 1) стабільні та нестабільні;

· 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;

· 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;

· 4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані;

· 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;

· 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях;

· 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;

· 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

71. Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що полягає в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність охоплює такі елементи:

— знання, достатні для свідомого залучення до політичного процесу, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;

— визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;

— політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.

Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства розглянули вчені-бігевіористи. На їхню думку, об'єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.

Політична поведінка — та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які він виражає ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об'єктів. Може бути активною або пасивною, виявлятись у політичній зацікавленості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка — це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що надходять від політичної системи, яка може виявлятись у двох видах: відкритий — участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий — політична неучасть (бездіяльність).

Розглянемо детальніше феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності, виконують інтереси людей.

Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об'єкт або певну діяльність. Усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб'єкт до суспільної діяльності.

За об'єктом, на який спрямована діяльність суб'єкта, суспільні інтереси поділяють на економічні!, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси — це стимул до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самостверджується та демонструє ставлення до політичної влади. Оскільки політика є засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть спричиняти будь-які невдоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади (шкільна реформа, рівень податків тощо), до того ж ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що, відтак, значно посилює ступінь політичної активності людей.

Що ж спонукає людину до політичної діяльності? У тоталітарній державі (колишньому СРСР) такого питання взагалі не виникало. Вважали, що політика держави сама має зацікавити кожну людину. Однак мотиви політичної участі не полягають у виконанні громадянами Конституції.

Соціологічні дослідження свідчать, що, насамперед через участь у політиці, людина задовольняє одну з базових потреб — потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях — у сім'ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватися з великими групами людей, зіставляти власні інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. У такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини — усвідомлення себе як члена цього суспільства.

Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім'ї, професійній кар'єрі. У такому разі політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.

Ще одна потреба, яка підштовхує людей до активності у політиці — це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об'єктом контролю в цьому разі є політичні інституції, їхня діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних громадсько-політичних ситуаціях. Учені вважають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або до її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.

Політична участь — це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною (наприклад, виконання чийогось наказу). Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних стосунків. Жодна сучасна політична система не минає без такого втручання.

Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, прямою або опосередкованою, санкціонованою (легітимною), або несанкціонованою (нелегітимною). З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, на особливу увагу заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма й опосередкована.

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі є референдум та плебісцит.

Референдум (від лат. referendum — те, про що треба сповістити). Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980 pp. було проведено 169 референдумів). В умовах сучасного політичного розвитку референдум — це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" Це була рішуча перемога демократичних сил, усіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього винесено питання, що має значення для людей, котрі проживають у певному регіоні.

72……………….????????????????????????????????????????

73. У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав´язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об´єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом´якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов´язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).

У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції.

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов´язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

74. Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

• представляють в політиці групові інтереси;
• створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;
• формують мету і перспективи розвитку суспільства;
• ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти:

• суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;
• необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;
• політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;
• управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;
• пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

Контреліта - політично активна, організована і впливова група, яка докладає максимум ресурсів і зусиль у політичній боротьбі, щоб у майбутньому змінити чинну еліту і захопити владу.

75………………………………………………………….

76. Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

• силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
• закон - традиція, звичай;
• стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

• страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;
• звичкою виконувати накази;
• апатією;
• переконанням у необхідності підпорядкування;
• зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;
• відчуттям обов'язку;
• авторитетом суб'єкта влади.

77………………………………………………………..

78. Вожди́зм — политика, направленная на утверждение одного человека в роли непререкаемогоруководителя. Для вождизма характерна личная преданность одному человеку — вождю, признанному идейному руководителю в жёстко централизованных структурах (государстве, партии).

Древнейшей известной формой вождизма является греческая тирания, как она описана в «Политике»Аристотеля.

Особенное развитие вождизм получил после Первой мировой войны, чему существуют различные противоречивые теоретические объяснения. Вождизм сопутствовал многим тоталитарным и некоторымавторитарным обществам с различной идеологией и политической организацией — в первую очередь, всоциалистических и фашистских государствах. Практически вождистскими были режимы каудилизма (от «предводитель») диктаторов Испании и ряда стран Латинской Америки.

В политической и художественной литературе получили распространение выражения вроде «Вождимарксизма», «Вожди нацизма», «Вожди социал-демократии» и т. п. Но научными терминами эти выражения не стали.

79. Культ особи (лат. — поклоніння, шанування) — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в політичній чи релігійній ієрархії, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Теоретичною основою культу особи є волюнтаристський, погляд на історію, згідно з яким її хід визначається не об'єктивними законами, а волею видатних людей, переважно вождів (див. Вождизм). Найчастіше культ особи притаманнийтоталітарним і авторитарним державам. Іноді його елементи простежуються і в дем. країнах (у Франції в період правління Шарля де Голя). Передумови культу особи політичних керівників на соціально-психологічному рівні починаються з їх сакралізації, обожнювання влади. Найдавніші початки його — в ідолопоклонстві первісних релігійних вірувань та культів. Суб'єктивною передумовою культу особи є також патріархальне сприйняття глави держави як «батька» однієї великої сім'ї, визнання держави із жорсткою ієрархічною, побудовою суспільства єдиною моделлю.

Ідейні джерела культу особи — в монополізації права на істину, в утвердженні «єдино вірної ідеології», творці якої наділяються якостями пророків та ясновидців. Культ особи нетерпимий до будь-якого опору, він створює тотальну систему особистої залежності, немовби паралізуючи масову свідомість, породжує у населення віру у всемогутність керівництва, страх перед ним, узаконює будь-яке беззаконня, формує у мас рабську покірність та угодовську поведінку, що досягається їх систематичною ідеологічною обробкою. Культ особи найчастіше виникає при концентрації у руках однієї людини всіх важелів політичної, економічної, духовної і соціальної влади. Термін «культ особи» стосовно характеристики суспільно-політичного, становища в 30—50-х рр. в СРСР уперше використаний 1956, коли ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», у якій було проаналізовано об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення культу Й. В. Сталіна. Об'єктивними причинами культу особи називалися: відсталість країни, капіталістичне оточення, зовнішня загроза, суб'єктивними — особисті риси характеру диктатора. Культ особи — складова частина ідеології та практикисталінізму — виник на основі комплексу тогочасних соціально-економічних, політичних, історичних- традиційних, психологічних чинників. Одним з головних соціально-психологічних чинників було існування монархічної, традиції у свідомості мільйонів людей, багатовікової звички до підкорення усього суспільства одній людині, відсутність демократичних традицій у суспільно-політичному, житті, звичка населення країни до жорстко централізованого типу влади. Розвиток культу полегшили ідеологічна диктатура партії і цілковите панування єдиної офіційної ідеології. Елементи культу особи простежувалися у діяльності Л. І. Брежнєва, керівників колективно соціалістичних держав; вони мають місце в ряді країн Сходу.

Об'єктом поклоніння часто є не лише голова держави чи уряду, а й митець, конфесійний чи ідеологічний діяч.

Культ особи негативно розглядається у християнстві. Існує настанова: "Не сотвори собі кумира!"

Поиск по сайту: