Особливості філософії епохи Відродження

XIV — поч. XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. rепаіssапсе — відродження). Цей термін вживається на означення' відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Філософія Відродження не є копіюванням антич­ної філософії, а відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Платона спрямовується проти католицької теологи та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схо­ластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обгрунтування непорушної єдності ду­ховного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчен­ня про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалі­стичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців. На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винахо­ди, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю. У зв'язку з цим формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється повага до особистої сили та таланту. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Ме­тою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння суспільству, а не Богу. Однією з характерних рис епохи Відродження є також гуманізм.

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463— 1494) так розумів людину. Бог дав людині свободу волі, і таким чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та до­стоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493—1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600). Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце лю­дини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж.Бруно сфор-? мував основний принцип природознавства, що переживало період ста-; новлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не зни­щується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесві нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими

частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекват­ного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузан-ському (1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо /1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Причину руху більшість філософів Відродження переносили в саму матерію, але вважали, що ця причина є невід'ємним від матерії розумним началом. У Парацельса це — "архей", у Дж.Бруно і Франческо Патриці (1529—1597) — "світова душа".

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована про­ти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливійший перший крок у процесі пізнання. Н.Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав про­цес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Кузанського).

Інколи у гносеології Відродження допускалося як компроміс пізнан­ня через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, при­вносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Цей скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися тео­логами, і не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ.

В основному погляди на пізнання філософів епохи Відродження зво­дилися до таких положень. По-перше, визнається можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, джерело пізнання — дія зовнішнього світу на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію; по-третє, заперечується будь-яка нематеріальна субстанція, що ке­рує процесом пізнання людини; по-четверте, визнається сила розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних на­станов.

Так, Ла Боесі (1530—1563) проводив думку про те, що королі узурпу­вали права, і виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських воль-ностей (прав) з ідеями народного суверенітету. Нікколо Макіавеллі (1469— 1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" і Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформу­лювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на ро­зумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'яз­кова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мо­раль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тим­часового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Поиск по сайту: