Теорії пізнання

Пізнання у Рене Декарта. Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до цього часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізнання дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів – акт мислення, я мислю, значить я існую – cogito ergo sum. Це знамените положення – основа, на якій може будуватися все достовірне знання.

Пізнання у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізнання або відсторонене (рефлективне) пізнання (пізнання розуму).Основним видом пізнання Шоренгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуіції.

Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Ціль науки в задоволенні практичних інтересів, які у своїй суті завжди інтереси волі, сліпого хотіння. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється. Споглядальне пізнання, на думку Шопенгаура, недоступне науці, так як вона завжди заертаєтья до інтелекту, який глибоко занурений в інтереси волі. Проте таке пізнання цілком доступне різноманітним видам мистецтва.

Епістемологія (грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філолофсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

Історично, епістемологічні уявлення і проблематика виникають раніш гносеологічних і складаються вже в античності. Такі, наприклад, «ідеї» Платона і запропонована ним референційна концепція «істини», апорії Зенона, тропи скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер. Наприклад, апорії Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до тому самому об'єкта і задавали в такий спосіб епістемологічну проблему. Арістотель намагався зняти проблеми, що нагромадилися, за рахунок нормування наукових міркувань і введення загальних принципів організації знання. Це дозволило надалі створити зразки систематичної організації знання. «Початки» Евкліда можна розглядати не тільки як продукт узагальнення і зведення геометричних знань, а й як реалізацію нормативних епістемологічних концепцій Платона й Арістотеля.

У середні віки критична і дослідницька складові Е. у великому ступені сковуються й обмежуються нормативним характером арістотелівської логіки. Яскраве вираження середньовічної Е. — схоластична суперечка «номіналістів» і «реалістів». Нові мотиви вносить Відродження. Пробуджується інтерес до дослідного знання, змінюється уявлення про місце і призначення знання в загальній картині світу. Микола Кузанський вводить уявлення про проблеми як «учене незнання», тобто знання про незнання, що формує в перспективі нову епістемологічну стратегію. З іншого боку, філософська рефлексія все більше звертається до суб'єкта і його пізнавальних здібностей. У цьому зв'язку актуалізується введене фактично вже П'єром Абеляром поняття свідомості як індивідуальної здатності і дійсності існування концептів.

«Велике удосконалення наук», проголошене Ф. Беконом і розгорнулося в XVII—XVIII ст., породжує нову формацію знання — новоєвропейську науку. Нова організація знання вимагала критичної рефлексії і теоретичного оформлення. Епістемологічні схеми античності і середньовіччя не могли вирішити цих завдань. На їх місці починає складатися гносеологічна концепція пізнання, що переорганізує філолофсько-методологічні уявлення про знання на основі суб'єкт-об'єктних схем.

До XX ст. Е. не мала власних інституціональних форм, а відповідна їй проблематика розвивалася в основному в логіку (насамперед в англійській аналітичній традиції) і в рамках гносеології. Однак уже з кінця XIX ст. епістемологічна проблематика починає емансипуватися від гносеологічної. Дослідники (насамперед логіки) прагнули піти від суб'єктивізму і психологізму, породжуваного сенсуалістичними і позитивістськими трактуваннями суб'єкт-об'єктних схем. У XX ст. цей процес призводить до оформлення нових філолофсько-методологічних напрямів і підходів. Розвиваються аналітичні, операціональні, нормативні, стуктурно-функціональні прийоми і методи дослідження знання. У 1970-х Поппер дав онтологічне обґрунтування емансипації Е., висунувши концепцію «третього світу» (об'єктивного змісту знання) і «пізнання без суб'єкта, що пізнає».

Серед чинників, що визначають сучасний стан епістемологічних досліджень, необхідно відзначити наступні:

1. відношення знання й об'єкта виходить за рамки чисто пізнавальних ситуацій. Складаються комплексні практики, де крім пізнання, необхідно розглядати функціонування знання в інших типах діяльності: інженерії, проектуванні, керуванні, навчанні;

2. класичне відношення «істинності» доповнюється (а іноді і заміщається) поруч інших відносин: «несуперечності», «повноти», «інтерпретовності», «реализовності» та ін.;

3. типологія знання стає усе більш розгалуженою і диференційованою: поряд із практико-методологічним, природно-науковим, гуманітарним і інженерно-технічним знанням виділяються більш частинні його варіанти;

4. особливим предметом дослідження стає семіотична структура знання;

5. крім «знання» інтенсивно досліджуються й інші епістемологічні одиниці (наприклад, «мови»);

6. позначилася криза сцієнтизму: наукове знання перестає розглядатися як основна форма знання, усе більший інтерес викликають когнітивні комплекси, зв'язані з різними історичними і духовними практиками, що виходять за рамки традиційних уявлень про раціональність.

Поиск по сайту: