Проблема сенсу історії та її цінностей

Одне із ключових понять філософії історії, що характеризує ту мету, що стоїть перед людством й яку воно прагне реалізувати в ході своєї поступової еволюції. Ціль - як історії, так і будь-якої людської діяльності - являє собою одну з різновидів цінностей. Сенс історії означає, таким чином, спрямованість її на якісь цінності.

Виділяють чотири основні позиції в рішенні питання про с.і..:

1) історія наділена об'єктивним змістом, оскільки вона є засобом для досягнення певних цінностей (таких, як, скажемо, воля, всебічний розвиток людини, його благополуччя й т.п.), реалізація яких хоча і є підсумком історичного розвитку, але не залежить від планів окремих людей й їхніх груп, від їхнього розуміння історії й від їхньої свідомої діяльності;

2) в історії об'єктивно є зміст, тому що вона є цінною сама по собі, в кожен момент її існування, причому ця внутрішня цінність зовсім на залежить від людей й їхніх груп, які можуть як розуміти зміст і цінність історії, так і не розуміти їх;

3) історія має суб'єктивний сенс як засіб досягнення тих ідеалів, які виробляє саме людство і які воно прагне поступово втілити в життя в ході своєї діяльності;

4) в історії є суб'єктивний зміст, оскільки вона позитивно цінна сама по собі, і ця її цінність надається їй не ззовні, а самими людьми, що живуть в історії, що роблять її й одержують задоволення від самого процесу життя.

Про перші дві позиції можна сказати, що історія наділена змістом, незалежним ні від людини, ні від людства в цілому. Хід історії визначений, її цінність як засіб або самої по собі існує незалежно від якихось планів або дій людей. Відповідно до двох останніх позицій, сама людина надає історії зміст, роблячи її засобом досягнення якихось своїх ідеалів або вважаючи цінністю сам по собі процес історичного існування. Перші дві позиції характерні для прихильників колективістичних (закритих) суспільств, що думають, що історія реалізує певне призначення. Позиції, що вбачають в історії суб'єктивний, що задає самими людьми зміст, розділяються звичайно прихильниками індивідуалістичних (відкритих) суспільств, що виходять із ідеї людства, що самоконституюється.

Гарними прикладами першої позиції в питанні про с.і. служать релігійні концепції історії. Так, іудеї, виходячи зі свого розуміння покликання, відбитого в книгах пророків, убачали об'єктивний с.і. у встановленні панування Яхве над всіма народами. Людина може намагатися сприяти цьому процесу або, напроти, перешкоджати йому - від цього нічого не залежить. Історія, написана відповідно до християнських принципів, також є провіденціальною й апокалиптической. Вона приписує історичні події не мудрості людей, але діям Бога, що визначив не тільки основний напрямок, але й всі деталі людської діяльності.

Друга із зазначених позицій у питанні про с.і. бачить мету історії не в майбутньому, а в самій триваючій історії, і разом з тим думає, що внутрішня цінність надається історії не людиною, а властива їй незалежно від нього. Ця позиція є рідкої, оскільки вона погано застосовна до реальної історії, переповненої гнобленням, війнами й насильством. Можна відзначити, що для Маркса об'єктивну внутрішню цінність має не тільки життя в постісторії, при комунізмі, але й життя в реальній історії, однак тільки за умови, що це життя свідомо присвячене боротьбі за високі комуністичні ідеали, тобто іде по лінії дії законів історії й погодиться з її кінцевою метою.

Відповідно до третього з можливих відповідей на питання про с.і., історія має інструментальну мету і є засобом досягнення тих ідеалів, які виробляє сама людина. Ці ідеали можуть бути колективістичними (побудову якогось зробленого суспільства, здатного безхмарно існувати тисячоріччя), або індивідуалістичними (послідовне й поступове вдосконалення наявного суспільства), або проміжними між відкритим колективізмом й ясно вираженим індивідуалізмом.

В основі подання про історію як засобі реалізації ідеалів, вироблених самою людиною, лежить ідея людства, що самостворюється, майбутнє якого визначається їм самим, а не божественною волею або непорушними законами історії. Людство, подібно Богові в єретичній містиці, повинне зробити парадоксальна дія: опираючись на свої власні, обмежені (на відміну від божественних) сили, воно повинне піднятися над самим собою.

Відповідно до четвертої позиції в питанні про с.і., історія є позитивно цінною сама по собі, як поточний хід подій, що приносить задоволення тим, кому випала удача жити й бути зануреним у нього. Цей зміст можна назвати автаркическим (від греч. autarkeіa - самозадоволення) і передати словами: "Історія заради історії". Історія виявляється самоосмисленої в тім же самому значенні, у якому самоосмислені індивідуальне життя, пізнання, любов й інші "практичні" дії. Автаркический зміст історії одержав своє класичне вираження в ін.-греч. мисленні. З т.зр. останнього, історія рухається по колу, постійно повертаючись до свого вихідного пункту, вона не має ніякий, що перебуває наприкінці її або поза її метою. У моменти тріумфу народів і з їм варто думати про можливі удари долі. "Чим більше обмірковую я події старого й нового часу, тим більше бачиться мені у всіх справах і здійсненнях сліпота й ненадійність всіх людських справ" (Тацит). Оскільки майбутнє випадково й не може додати зміст сьогоденню, історія має цінність лише сама по собі, у самому безпосередньому її плині.

Поиск по сайту: