Екзистенціалізм: загальна характеристика

Філософія екзистенціалізму зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Провідними представниками цієї течії є: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, Каню.

В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті, тощо. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність, суб’єкта і об’єкта. Він стверджує буття як безпосередню данність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими засобами. Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до „ніщо”, яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність екзистенціалісти тлумачать її як часовість, реальною точкою підрахунку якої є смерть. Тому саме час є найсуттєвішою характеристикою буття, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній націленості на майбутнє. Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Існували два основних напрямки в екзистенціалізмі:

1. релігійний – закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового трансцендентного виміру буття

2. атеїстичний – значно послідовніший, вчить, що навіть коли Бога немає, то все ж є принаймні одні буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Сартром людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. У Ясперса буття представлене як 1. предметне буття; 2. екзистенція (вільне людське існування); 3. трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення.

Хайдеггер наполягає на розумінні історичності людини та світу в праці „Буття і час”.

Екзистенціалізм здійснив спробу теоретично обґрунтувати свободу людини в усвідомленні та створенні історичних умов для подолання відчаю та страху в глобальній історичній ситуації, коли людство опиняється на межі двох можливостей: вижити чи загинути.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був проголошений в епоху Просвітництва. Закінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор називав «неуважністю». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів.

Фрідріх Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позорно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.

Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є абсолютно новою. Важливість методу полягає в тому, що він утверджує суб’єктивну етику. Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини. Така точка зору є загальноприйнятою у філософії і тому важливо окреслити точніші відмінності. У цьому не проглядається ні картезіанське вірування в те, що найчистішими і найточнішими є математичні ідеї, ані юмівський погляд на індивідуума як на пасивного отримувача почуттєвого досвіду. Індивідуум змальовується як діяч, що вступає в контакт зі світом згідно із своїми життєвими планами. Реальність – це світ життя (Lebenswelt), і за її рамки вийти неможливо.

Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибина для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще недавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.

Зв’язок екзистенціалізму з політикою дуже складний. Сартр колись проголошував, що екзистенціалізм має бути гуманізмом. Але все набагато складніше. Час від часу екзистенціалістів приваблювали активні і вольові люди, оскільки вони намагаються по-справжньому діяти. Стверджують, що загальна атмосфера, відображена і посилена екзистенціалізмом, має якийсь зв’язок з підйомом нацистського руху. Дійсно, упродовж короткого часу Гайдеггер мав ганебний зв’язок із нацистами; хоча пізніше він і відійшов від них, але з того часу не полишав пошуків моральної політики. Подібну політику різко критикував Гюнтер Грасс у романі «Собачі роки» (1963) за її пустопорожність і метафізичність попри всю її саморекламу. Політика німецьких екзистенціалістів грунтується переважно на загальнокультурній повазі до політичного життя греків, що зумовило їх всеосяжну недовіру до сучасної практики. Натомість французькі екзистенціалісти займають доволі чітку позицію, ставши завдяки пануванню у французькому інтелектуальному житті марксизму в один ряд з лівими. Мерло-Понті і Сартр детально проаналізували зв’язок між крайньою індивідуалістичною етикою і колективістським духом марксизму, й одна з робіт останнього під назвою «Критика діалектичного розуму» (1960) стала величним монументом їх примиренню. У праці «Критика...» розглядалося відновлення жорсткої авторитарної політики, покликаної вирішити «проблему буття», тобто покінчити з боягузливими намаганнями людини уникнути відповідальності за свободу. У зв’язку з цими політичними теоріями неможливо не згадати вислів Руссо стосовно істоти, «приреченої бути вільною».

У філософському плані екзистенціалізм має два значних недоліки. По-перше, його філософія свідомості поверхова і показна. Доказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Друга точка зору - екзистенціалізм ніколи не обтяжував себе проблемами сучасної науки, хіба що перекреслюючи її значення. Цього ж робити не можна. Наука трансформувала сучасну політику, забезпечивши заможність, але ж, як доводив Макс Вебер, усьому цьому є людська ціна. Наукова точка зору намагається знищити набуті навички і знання.

Поиск по сайту: