Філософські ідеї психоаналізу

Психоаналіз — група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань.

Засновником теорїї психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно якої людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

Витоки

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фрейда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фрейд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фрейд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов’язані з даними подіями, та моральними засадами.

Пізніше Броєр відійшов від досліджень. Працюючи окремо, Фрейд визначив, що пацієнт може наблизитися до розкриття забутих подій не тільки під час гіпнозу, але й при використанні техніки вільних асоціацій. Ряд клінічних досліджень також показав, що ця техніка дієва не тільки з істерією, але й із неврозом нав’язливих станів сексуальної природи, який нерідко виникає в дитячому віці. Фрейд вводить термін "едипів комплекс" для позначення дитячих переживань, пов’язаних з бажанням володіти одним з батьків протилежної статі та суперництвом з батьком спільної статі.

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фрейда привели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, предсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з несвідомого потрапити в сферу свідомого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, Фрейд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність.

В 1923 році Фрейд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було сгруповано згідно тієї ролі, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фрейд виділив три основних структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо).

Теорія Зиґмунда Фрейда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фрейда підтримав Карл Ґустав Юнґ. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фрейда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього і започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативу фрейдівському вченню.

Поиск по сайту: