Філософія Нового часу

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, нау­кову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального при­родознавства.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чут­тєвому досвіді суб'єкта. Розум не привносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм відпо­відно до духу епохи вважали математику, а основними характерними; рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, сутгевість. ]

Засновник емпіризму — англійський філософ Френсіс Бекон (1561—' 1626) основні ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про' гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бе-кон вбачає у пізнанні природи і оволодінні її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини. Першим кроком на шляху реформи метода пізнання, на думку Бекона, має бути очищення розуму від похибок ("ідолів"), які йому постійно загрожують. До першого виду похибок, які він називає " ідолами роду" належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Другий вид похибок ("ідоли печери"), зумовлений особливостями окремої людини чи групи людей. Третій вид похибок ("ідоли площі") має своїм джерелом недосконалість і неточність мови. Четвертий вид похибок ("ідоли театру") породжується сліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйняттям і засвоєнням чужих ду­мок. Щоб очистити пізнання від цих ідолів, треба, на думку Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Мета пізнання, підкреслює Бекон, — збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; об'єкт пізнання — природа, а основні методи — експеримент та індукція. У широкому розумінні індукція — це метод, за допомогою якого здійснюєть­ся сходження від окремих спостережень, одиничних фактів до узагаль­нень. Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третій шлях — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії — фран­цузький філософ Рене Декорт, (1596—1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф. Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як зна­ряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціо­налістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання.

Суть дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох прави­лах. 1. Піддавай усе сумніву! Вихідний пункт наукового пізнання — ви­значення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення. 2. Кожну складну проблему слід ділити на прості­ші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. 3. Треба "дотримуватись певного порядку мислення", починати з найпрос­тіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складні­ших і важчих. 4. Треба орієнтуватися на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декар-та, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій істинності знання, за Декартом, — ясність і очевидність.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції; Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуї'ції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо запере­чення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую". Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на 'їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переваж­но англійською філософією XVII—XVIII ст. Одним з її представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588—1679). Його основні ідеї викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про лю­дину" (1658). Т.Гоббс, як і Ф.Бекон, вважав, що основою наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без'якісні елементи: лінії, фігури, величини, пло­щини і т.п. та їх систематизація. Особливий вплив на подальший розви­ток філософської думки справили ідей Т.Гоббса про державу, вислов­лені у роботі "Левіафан".

Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. — Джон Локк (1632—1704). Його праці: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695). Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здатностей людини, виявленні джерел поход­ження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (лат. зетиз — по­чуття, відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" (tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".

Пізнання Локк розглядає як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяє його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній — рефлек­сивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї — найясніші і найсамоочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щас­тя, сила.

Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція пер­винних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші орга­ни чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлен­ня про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. — це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприй­маємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу.

Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-гео-метричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей. Відчуття викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил.

Девід Юм (1711—1776) — англійський філософ. Його найважливіші праці: "Трактат про людську природу" (1734), "Дослідження про люд­ський розум" (1748). Юм вважає, що ми не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо.

Д.Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології, а саме: основне кредо емпіризму, Що "в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді", суперечить загальновизнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, всезагальності його змісту. Він формулює так звані три парадок­си емпіризму: 1) в своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з оди­ничними речами, а в знаннях говоримо про загальне; 2) в чуттєвому до­свіді ми зустрічаємось з певною послідовностю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини; 3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому. Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одинично­му загальне, в послідовності — причинність, в частині — ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корис­ного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Завдяки цим висновкам філософія Д.Юма кваліфікувалась як суб'єктивний ідеалізм та агностицизм.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) у працях: "Корот­кий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1677). Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здо­бувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здій­снюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добу­ває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непри­датний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Другим способом є добування знань із безладного, неупорядкованого досвіду. Він базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. Третій спосіб — виведення знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання — осягнення істини розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характерис­тики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.

Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623— 1662). "Геометричний розум", "Про мистецтво переконувати", "Аполо­гія християнства" — головні його філософсько-методологічні твори. Пас­каль вважає, що всезагальні та необхідні наукові істини досягаються за допомогою дедуктивного методу. Проте суворе дедуктивне, логіко-математичне міркування має, на його думку, спиратися на принципово інші вихідні твердження, які сприймаються не розумом, а серцем. Не розум, а серце є органом інтуїції. Перші начала знання відчуваються, а судження виводяться. Лише людина з витонченим почуттям здатна відчути ці начала і зробити з них правильні висновки. Серце не протистоїть у Паскаля розуму, а допомагає йому. Безпосередньо інтуїтивне знання в свою чергу пройняте розумовою діяльністю, хоч розум тут діє непомітно.

Розглядаючи проблему істини, Паскаль підкреслює її відносність. Він не поділяє безмежної оптимістичної віри у всемогутність людського розуму, характерної для філософії Нового часу. Остаточну істину ми можемо знати лише про закінчений предмет, а кожна річ є незакін-ченою за своєю природою, тому наші знання мають лише відносний, а не абсолютний характер. Все наше знання лише частково істинне, а частково хибне, особливо це стосується нашого знання про саму люди­ну. Паскаль висловлює сумнів щодо наукового прогресу, останній, на його думку, не робить людину щасливішою. Він протестує проти однобічного захоплення природознавством, науковим пізнанням взагалі, оскільки останнє виявило безсилля у вирішенні людських проблем, се­ред яких найголовніша — про місце людини у безмежному Всесвіті. Людина в такому Всесвіті втрачає свою співмірність із ним, звідси — тривога, жах і трагізм її існування. Людина — лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Паскаль, але вона очеретина мисляча. Саме в мисленні полягає велич людини, саме мислення і серце підносять її, а не простір і час. За допомогою простору і часу Всесвіт охоплює і поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити Всесвіт.

Людина створена для того, щоб думати, і почати треба з міркувань про себе. Людина причетна до всього, тому, щоб осягнути себе, вона має пізнати безкінечний Всесвіт. Якщо вона є матеріальною істотою, то невідомо, як матерія здатна прийти до самопізнання. Не менш загадко­вою для пізнання є природа духу. В людині поєднані і дух, і матерія; її природа суперечлива, вона є полем постійної боротьби розуму і при­страстей. Ось чому людина постійно страждає, не маючи змоги осягнути свою власну природу. Розум людини і раціоналістична методологія не може їй допомогти вирішити проблеми свого існування, приборкати пристрасті. Єдина надія на Бога, на віру в нього, яка одна спроможна стати підвалиною людської моралі, зробити осмисленим людське буття. Не розум, а людське серце здатне осягнути Бога, відчути його присутність. Розум же людини затьмарений пристрастями, безсилий перед ними. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення, Паскаль наголошує на іншому: щоб правильно мислити, треба правиль­но жити, тобто діяти відповідно до християнської моралі, джерелом якої є не розум, а серце людини.

Поиск по сайту: