Ідеологія та утопія як форми організації соціуму

Ідеологія – це поняття, за допомогою якого традиційно означується сукупність ідей, міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій; не будучи релігійною за своєю суттю, ідеологія виходить з певним чином пізнаної та "сконструйованої" реальності, зорієнтована на практичні людські інтереси і має на меті маніпулювання та управління людьми шляхом впливу на їх свідомість.

Її призначенням є формування, актуалізація, спрямування, структурування і виправдання певних способів чи напрямів одних видів діяльності і засудження інших. У рамках ідеології (тобто в контексті усвідомлення людьми власного ставлення до дійсності, а також сутності соціальних проблем і конфліктів) містяться цілі та програми активної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.

Процес формування і розвитку ідеології включає як процес утворення певних ідей на основі практичного досвіду, так і процес утворення більш або менш ілюзорних, умоглядних уявлень. Обидва ці процеси нерозривно пов’язані між собою. Протиставлення і взаємне проникнення наукових і умоглядних елементів в ідеології не варто розуміти спрощено і вважати, що уявлення про один предмет наукові, а про інший – ілюзорні. Насправді науковий та ілюзорний елементи взаємно переплетені в ідеях про один і той же предмет. Ці положення стосуються також усієї сукупності уявлень і вчень про такий складний соціальний феномен, яким є право.

Ідеологія – це одне з найсуперечливіших понять у соціальних науках. У будь-якому випадку це є сукупність менш чи більш тісно пов’язаних між собою переконань, настанов і поглядів.

За допомогою поняття "ідеологія" окреслюється три комплекси духовних явищ: 1) різноманітні специфічні види переконань (наприклад, політична, релігійна ідеологія); 2) сукупність ідей і переконань, які є до певного рівня спотвореними або помилковими (ідеологія протиставляється науці; ідеологічний погляд, на відміну від наукового, не потребує доказування, оскільки не може бути доказаним. Відповідно, ідеологія у цьому контексті набуває характеру суб’єктивності, а наукове знання повинно бути об’єктивним. Тобто ідеологія приймається людьми на віру);

3) будь-яка сукупність ідей і переконань, яка охоплює найрізноманітніші сфери – від наукового знання до релігії і буденних (повсякденних) уявлень про належну поведінку, незалежно від того, істинні ці переконання чи хибні.

У сучасних умовах докорінних змін, що відбуваються у світі, зокрема в сфері духовних процесів, важливим є переосмислення змісту і ролі ідеології в духовному житті суспільства. Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, носити монополістичний характер, утопізуватися, а виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних ідеологій. Старий зміст ідеологічних принципів багато в чому був пов'язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над особистістю, маніпулюванням її свідомістю, мало залишав місця для своєрідності індивідуальних проявів людей. А тому найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних орієнтації особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів, що заперечує нав'язування будь-яких поглядів. Конструктивна ідеологія має адекватно відбивати буття, ґрунтуючись не на ідеологемах, а на ідеалах гуманізму, вільної ідейної орієнтації та плюралізму, суспільної свідомості, не допускаючи ідеологізації суспільного життя.

Способом зречевлення, систематизації та певної (інколи мінімальної, інколи максимальної) уніфікації, впорядкування культурно-ціннісних орієнтацій суспільства виступають ідеологія та утопія. Ці терміни досить поширені у вітчизняному суспільствознавстві. Але в цьому контексті вони теж набувають нового тлумачення, деякої переінтерпретації.

У звичайному вжитку ідеологія визначається як система ідей, котрі виражають інтереси, світогляд, ідеали певного класу, історичного руху чи суспільства в цілому. У нас немає заперечень лише щодо першої частини даного визначення: ідеологія насправді є системою ідей або логічно (швидше, щоправда, діалектично, тобто внутрішньо суперечливим чином) впорядкованих тверджень. Деякі ідеології насправді виражають інтереси класів. Але це може бути лише функційно спрямована ідеологія, тобто така, що спрямована на відтворення суспільства, збереження існуючого соціального порядку. Той різновид ідеології, яка спрямована у майбутнє, не може (про це нещодавно йшлося) виражати інтерес, а тільки культурно-ціннісні орієнтації.

Ідеологія, в контексті пропонованої тут методології аналізу, може виражати лише інтереси панівного пригноблюючого класу, котрий зацікавлений у збереженні існуючих порядків. Панівний керівний клас, навпаки, зацікавлений у їх перетворенні, перебудові, певній трансформації. Отже, у нього немає інтересу (чогось такого, що можна задовольнити матеріально), а є культурно-ціннісні орієнтації. І вони зречевлюються, представляються, функціонують не в ідеології, а в іншому елементі суспільної свідомості. Тим більше не мають ідеології, у вжитому тут значенні, історичні рухи та суспільства в цілому. Вони керуються культурно-ціннісними орієнтаціями або культурною моделлю майбутнього.

Зрозуміло, що рішуче треба заперечити й інші, досить поширені у вітчизняному суспільстві ще за радянських часів забобони щодо можливості існування наукової ідеології, яка до того ж належала б певному класу. Щодо всіх класових ідеологій, то принципову їх хибність (деформованість класових інтересів) чудово довів сам марксизм. Також треба заперечити якусь особливу історичну місію пролетаріату, хоч і не можна не бачити його внеску в соціальний розвиток. Але це мало місце за умов, коли пролетаріат виступав не як соціальний клас, а як історичний рух. І керувався при цьому не ідеологією, а утопією, про що більш детально мова далі.

Ще більш невизначений у вітчизняній соціології є термін “утопія” (в перекладі з грецької – ніде не існуюче місце, чудова, але не реальна земля). Її визначають як своєрідну науково-художню творчість і в той же час як різновид соціального проектування та уявного (розумового) експериментування. Нас у даному випадку швидше задовольняє друга частина цього визначення: утопія як різновид соціального проектування та уявно-розумового експериментування. Але при цьому треба наголосити: утопія – різновид колективної соціокультурної творчості, в значній мірі стихійної і спонтанної хоч і не завжди досить чітко усвідомленої. А це не лише результат професійної діяльності наукової чи художньої інтелігенції.

До того ж утопія – не просто різновид художньої творчості, що дозволяє будувати образи бажаного (небажаного) майбутнього, ставлячи при цьому критичний діагноз сучасному. Можлива також ретро утопія – бажаний (небажаний) образ минулого. Але головне не це. Утопія в нашому розумінні є швидше певний стан суспільної свідомості, в якій ціннісні орієнтації розвитку набули образної, конкретної, сприйнятливої, чуттєво-емоційно забарвленої форми. А тому вона є активним збудником, спонукальним чинником соціальної мобілізації та інтеграції на ґрунті більш-менш загального бачення і переживання майбутнього. Зрозуміло, що при цьому відбувається активне переосмислення сучасного і минулого.

Отже, ідеологія, є впорядкованою системою ціннісних суджень, через яку певна людська спільність визначає своє ставлення до існуючого соціального порядку, дає йому оцінку, висловлює власні надії та сподівання, прагне легітимізувати свою соціальну позицію, демонструє домагання, підтримує або розвінчує обрані суспільством цілі та засоби їх досягнення. Як цілісна система, ідеологія утримує основну системотворчу цінність, яка впорядковує всі інші її структурні компоненти. Технологія конструювання ідеології визначається характером групи, яка є носієм, фундатором чи суб’єктом дії. За такими критеріями можна розрізняти кілька типів ідеології, а саме: соціокласові, раціональні, ліберально-індивідуальні.

Основою першого типу ідеології є певна соціальна група, клас, інколи страта або навіть професійна група; другого – нація, більш широка соціальна спільнота, ніж нація – третього. У кожному разі вони розглядаються як самодостатні, визначальні та безсумнівні. Від них залежить тлумачення соціальної дійсності, інтерпретація цілей і засобів соціотворення.

Кожен тип ідеології має певні модифікації. Якщо за основу ідеологічної системи береться глобальне суспільство (історична цілісність конкретного етапу еволюції), то вона орієнтована на “загальнолюдські цінності”: світ без воєн, дотримання вічних людських принципів у стосунках між людьми, групами чи державами; екологічна безпека, міжнародна злагода тощо.

Фундація ідеології на класовому ґрунті потребує інших орієнтацій: домагання окремої соціальної групи на право контролю над суспільними відносинами та їх розвитком; розподіл сукупного суспільного продукту; використання владних механізмів держави, утвердження власного культурного досвіду як обов’язкового для всіх і т. п. Залежно від реального становища і соціотворчих потенцій певних класів їх ідеологія може урізноманітнюватися. Панівний клас, здатний до відтворення нових суспільних відносин, тяжіє до створення соціальної утопії, яка пропонує суспільству певну історичну перспективу. На її основі керівний клас прагне дійти громадської злагоди, ствердити відносно справедливі (за критеріями реального внеску у суспільний розвиток) механізми стратифікації, здійснювати соціальну інтеграцію та мобілізацію суспільної активності. Держава тут тлумачиться як правовий механізм, котрий гарантує досягнутий соціальний контракт щодо історичних горизонтів даного суспільства.

Відповідно до конкретного змісту історичного розвитку, формується тип соціальної утопії. Якщо утопія спрямована на розв’язання принципово нових завдань, то вона проявляється як футуроутопія.

Якщо ж в основі соціальних перетворень лежить прагнення до відродження, повернення до колись втрачених можливостей, то виникає ретроутопія. У тому випадку, коли панівний клас не здатний до керівництва суспільним поступом, він висуває апологетичну ідеологію, яка передбачає передусім захист його прав щодо розподілу матеріальних благ та розкішного споживання.

Пригноблений клас, що здатний на організований опір, формує ідеологію протесту (викриття соціальної нерівності та прагнення до побудови суспільства соціальної справедливості). Коли ж поневолений клас не може вчинити організованого захисту власних інтересів, тоді він мало придатний на витвір власної ідеології. Її функції замінює роздратована, бунтівна чи абсентистська (“уникнювальна”) психологія.

Нація може бути етнічною спільнотою, суб’єктом держави чи суб’єктом культури. У першому випадку в основі національної ідеології лежить національний інтерес. Залежно від конкретної геополітичної ситуації ідеологи нації стверджують право на національну незалежність або право на втручання і контроль над процесами, які розгортаються у просторі її інтересів. Якщо нація переживає історичний злет, то її ідеологія більш схильна до соціоутопічного типу, спрямована на перспективу і орієнтована на цінності розвитку (футуроутопія). Нація, яка тільки-но набуває самостійності, історично відроджується, схильна до міфотворчості, прагне переважно до художньо-естетичного переосмислення минулого з акцентом на культурну самобутність (ретроутопія).

Для досить стратифікованого суспільства, позбавленого різкого класового протистояння чи гострих етнічних конфліктів, орієнтованого більш на соціальні, аніж етнонаціональні пріоритети, характерна ліберально-індивідуалістична ідеологія, акцентована на самодостатню цінність окремої людини. Її права і свободи вважаються природними, не залежними від соціального чи етнічного походження, а суспільні відносини тлумачаться як такі, що мають будуватися на основі вільного вибору і правового контракту. Заперечується принцип залежності індивідуального від загального – суспільства у цілому, класу чи нації. Соціальні інститути розглядаються як наслідок конвенції, суспільного договору, втіленого у конституції. Свобода індивіда чи групи вважається обмеженою лише правом і контролюється діючим судочинством. Ідеологія формується на основі загальновизнаних і колективно схвалених цінностей: свободи, достатку, справедливості, порядку, рівності (перед законом, а не у сфері розподілу; “рівності шансів” – стартових можливостей), соціального захисту та ін. Така ідеологія, притаманна передусім промислово розвиненим країнам, втрачає у значній мірі риси ідеології, набуває характеристик соціальної утопії. Залежно від основної цінності, це може бути техноутопія, комуністична утопія (в основі – соціальна рівність) чи націоналістично забарвлена утопія (в основі – національний розвиток, процвітання, досягнення та збереження культурної самобутності).

Аби розвиток набув бажаної властивості (став керованим на основі соціального консенсусу), ідеологія та утопія як форми подання (представлення) культурно-ціннісних орієнтацій мають відповідати певним вимогам. У випадку, коли ідеологія панівного класу не виражає культурно-ціннісні орієнтації суспільства, вона спрямована на актуалізацію амбітних, егоїстично обмежених інтересів. Утопія має носити більш світський, а не релігійний характер, бо вона пов’язана з конкретними перетвореннями суспільства, а не вічними та абсолютними трансцендентними цінностями, хоч утопія, в той же час, у значній мірі є вірою. Але вірою світською, земною.

Природною соціальною основою утопії є не клас, а соціальний (історичний) рух. Тоді як природною основою ідеології є клас, інколи страта або професійна група. Ідеологія в даному контексті виражає не віру, а інтерес і передумови його практичної реалізації, хоч ідеологія пригнічених класів ближча до утопії, включає більший обсяг віри і надії. У випадку, коли пригнічений клас асимілюється в панівному класі, ідеологія в найбільшій мірі реалізує своє суспільне призначення. У випадку, коли панівний-керівний клас використовує утопію, остання функціонує найбільш ефективно. Панівний клас, хоч він і не є, як правило, творцем утопії, але, підтримуючи її, перетворює утопію в засіб соціальної мобілізації та консолідації, тобто в засіб розвитку. Коли ж утопію використовує панівний-пригноблюючий клас, то суттєво деформує її. Із перспективного бачення майбутнього утопія перетворюється в офіційну апологетичну ідеологію. Найчастіше це буває тоді, коли утопія стає ідеологією навіть не класу, а особливої панівної еліти. Наприклад, коли буржуазія, особливо її керівна еліта, використовує в своїх цілях релігійну, або соціалістичну утопію (КПРС).

Взагалі, класова підтримка утопії має суперечливі наслідки. Але коли утопію підтримує пригнічений протестуючий клас, вона стає духовною опорою історичного руху (наприклад, соціалістична утопія була і залишається культурною моделлю робітничого руху). Коли утопію підтримує панівний клас, ситуація принципово змінюється. Панівний клас за своєю природою тяжіє до створення і підтримки соціального порядку. Тому він прагне історичний рух перетворити у класову боротьбу, клас – у політичну партію, партію – в правлячу еліту. Відповідно до цих метаморфоз утопія стає протестуючою ідеологією, яка згодом перетворюється в офіційну ідеологію. І, нарешті, у беззмістовну схоластичну політичну риторику. Саме такими були історичні модифікації робітничого руху в умовах колишнього СРСР та інших країн соціалістичної співдружності.

Але панівний клас, так само як і його ідеологія, ніколи не панують абсолютно. Як правило, їм протистоїть бунтівна психологія або протестуюча ідеологія. Тут пролягає ще одна відмінність між ідеологією та утопією: ідеологій може бути багато, утопія ж завжди одна. На відміну від ідеології, утопія не роз’єднує, а пов’язує. Тут утримується певна емпірична ознака здатності суспільства до розвитку. Якщо в соціумі відверто протистоять дві і більше могутні за впливом ідеології, а між останніми особливо виділяються апологетична і протестуюча ідеології, таке суспільство більш схильне до революційно-насильницького типу розвитку. Якщо в суспільстві відсутні ідеологія та утопія, або вони не дуже виразно оформлені, то домінує тенденція до стихійно-еволюційного розвитку. Керований розвиток передбачає розвинену і впливову утопію.

Трансформація утопії в офіційну ідеологію зовні посилює її вплив, бо на її захист стає владна могутність держави. Але попри цю зовнішню видимість, це – початок кінця. Чим більше утопія одержавлюється і формалізується, тим швидше вона розкладається з середини. Віра уступає місце зневірі, ентузіазм – байдужості, щирість – лицемірству, соціальна активність – пригніченості, громадська злагода – опозиції чи антагонізмам, консолідація – роз’єднанню, добровільне соціальне замирення – насильницьким конформізмом. Це відбувається всупереч їх духовному впливу. Але на цій основі (опір чи боротьба проти офіційної ідеології та змертвілої державної схоластики) розпочинається формування нової бунтівної чи мрійливо конструктивної психології, ідеології та утопії. Новий історичний виток розпочинається зі ствердження нових цінностей розвитку.

Від ідеології та утопії слід відрізняти те, що можна було б умовно назвати “інституційною риторикою“. Вона має своїм завданням знаково, словесно-мовно окреслити і формально представити єдність змісту суспільної еволюції через такі терміни, як “цивілізація”, “промислове суспільство”, “процвітання”, “справедливість і благополуччя“ тощо. Їх ще називають “загальнолюдськими цінностями”. За своїм духом інституційна риторика близька до соціальної утопії, інколи до ідеології. Але відрізняється від них способом оформлення. Утопія та ідеологія є певними словесними моделями, логіко-граматичними системами постулатів, тверджень і пропозицій. Інституційна риторика є швидше сукупністю між собою слабо пов’язаних політико-ідеологічних чи культурно-символічних гасел. Вона переважає в суспільстві, де відсутня різка класова боротьба, а розвиток носить стихійно-еволюційний характер.

Особливим різновидом інституційної риторики є політико-ідеологічний дискурс соціальних організацій. Він одночасно протистоїть державній ідеології, політичній риториці (риториці політичних партій) і класовій протестуючій ідеології. Особливо характерною є поведінка культурно-освітніх закладів та установ. Через політико-ідеологічний дискурс вони прагнуть посилити значення своєї соціопрофесійної орієнтації, позитивне значення кваліфікації, компетентності, знання, трудового досвіду. Він (політико-ідеологічиий дискурс) є відображенням прагнень та домагань тієї соціальної групи, яка бере участь в історичному поступі через виробництво ресурсів розвитку: науки, техніки, культури та освіти.

Поиск по сайту: