|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Виникнення філософії в Індії
Філософія в Індії виникає в середині І тисячоліття до н.е. Власне, період її виникнення продовжувався ціле тисячоліття (приблизно V ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Проте початок філософського знання зовсім не є питанням хронології. Це питання належить до філософських, і тому тим, хто його поставив, перш за все цікаво дізнатися не про час виникнення філософії, а про сам процес постання якісно нового способу мислення, без якого філософія взагалі не відбулась би як така. Якщо для Арістотеля філософія виникла зі здивування, для Гегеля з «напруження протиріччя», то для К'єркегора з відчаю. Саме остання думка найбільш співзвучна індійській філософії. Вона, як і філософія К'єрке–ґора, наскрізь екзистенційна. Відомий сходознавець і культуролог М. Елі–аде зауважує: «Індія була повністю поглинена пошуком відповіді на важливе питання про людський стан, і, перш за все, про його мінливість. Таким чином, можна стверджувати, і не без підстав, що вся індійська філософія була й залишається екзистенціальною»1. Будучи тісно пов'язана з релігією, і за своїм призначенням виконуючи сотеріологічну функцію (сотеріологія – вчення про спасіння душі), вона неначе квітка лотосу зростає з горя і людського страждання, головним чинником якого є роз'єднаність світу, що приводить до хвороби, старості та смерті. Ось чому питання – «я, той, хто не знає, запитую мудреців, які знають, як нерозумний для отримання знання: чим було те Єдине»2, – можна вважати головним філософським питанням стародавньої Індії. Відповіддю на це питання може бути лише метафізичне знання (відья, джняна, праджня) і тільки воно заслуговує поваги і несе звільнення. Окрім нього, а також допоміжних технічних засобів (йоги), навряд чи слід знати ще щось. У цьому світі люди слухають лише того вчителя, котрий викладає необхідні для людей правила звільнення. «Для мудреця все є стражданням», «Все –страждання, все ефемерне», – одні з головних, існуючих на той час афо– 1 Элиаде М. Йога. Свобода и бессмертие / Пер. с англ. – К., 2000. – С. 10. 2 Антология мировой философии. – Т. 1. – Ч. 1. – М., 1969. – С. 71.
Частина І. Історія Стародавньої філософії ризмів. Причому людина у своєму стражданні не самотня – страждання є всесвітньою необхідністю, на яке приречена усіляка «форма», від богів до крихітної комашки. Сам факт існування в часі, володіння протяжністю в часі припускає страждання, яке має вселенський сенс. Головна мета філософського знання в Індії, хоч би в яких формах воно не існувало, – знайти засоби звільнення від страждання усього існуючого, і насамперед людини – як окремої особистості, так і усього індійського народу. І філософія в Індії дає таку відповідь. Філософія в Індії виникає не просто як заперечення власного індійського міфу, а як заперечення міфу чужого, ведичного. Впродовж тривалого часу індійську філософію ототожнювали з Ведами. Веди – одна з найдавніших пам'яток духовної культури людства, яка стала відома в Індії приблизно в середині II тисячоліття до н.е. Завдяки Ведам індійську філософію називали найстародавнішою у світі, а Індію сприймали як батьківщину філософії, як країну, де, на відміну від інших країн світу, дуже рано склалися певні філософські традиції. Однак, Веди є духовною спадщиною аріїв, які увійшли в Індію як завойовники. Період панування аріїв відомий як період «ведичної ночі», що тривала з середини II до середини І тисячоліття до н.е. Філософія в Індії виникає в VI–V ст. до н.е. Саме в цей час вже можна знайти датовані першоджерела власної індійської мудрості. Ведична література важка для розуміння своєю підвищеною метафоричною мовою та спекуляціями. Можна реконструювати теогонію ведичного міфу таким чином. Спочатку його божественний пантеон нараховував до 3339 богів (33 з них складали головний пантеон). Усі ті боги належали до трьох світів (три локи): земні боги (Агні – бог вогню, Сома –бог місяця та символ божественного напою, та ін.), атмосферні (Індра –бог грому та війни та ін.), небесні (Сурья – бог сонця). Серед богів існувала ворожнеча між девами (добрими богами) і асурами (богами, що мають магічну силу). Існували також абстрактні божества різного типу, чиї імена означали деякі елементарні космологічні акти (наприклад, бог Шраддха –«Віра», бог Манью – «Гнів», Тапас – «Космічний жар» та ін.). Раптово з'являється узагальнений тип об'єднання – Вішведева («Усі–боги»). Подальший розвиток веде до виникнення універсального принципу ведичного всесвіту –pima (rta), протилежного анріті (anrta), що вказує на протилежність всесвітнього ладу та хаосу. З'являються акти–інваріанти: пошук опори, встановлення посередництва та ін. Структура часу та простору у ведичному міфі орієнтована на позначення сакрального центру (межа старого та нового року, а центр землі – вівтар). Космогонічні міфи описують зародження всесвіту із світового яйця, чим підкреслюється моністичний принцип: все походить з Єдиного, і нічого, окрім нього не Історія філософії існує. Те єдине називається ім'ям Праджапаті. У деяких міфах згадується вселенський бог Пуруша, або бог творець Брахман. Самого слова філософія на той час ще не існувало. Замість нього використовувалось інше слово – «даршана». Даршан виникає безліч. Історія зберегла дуже мало першоджерел, і ми можемо отримати певні знання про даршани лише з таких трьох найбільш достовірних історико–філософ–ських праць: «Сарва–сіддхантасара–самграх» («Зібрання всіх існуючих теорій»), що приписують видатному ведантисту Шанкарі (VІІI–IX ст. н.е.); «Шад–даршана–самуччая» («Зібрання шести філософій») джайніста Харібхадри (IХ–Х ст. н.е.); «Сарва–даршана–самграха» ведантиста Мадхавачарї (XIV ст. н.е.). Історико–філософські тексти існують також у скарбницях буддизму. Даршана в певному сенсі слова означала світогляд – огляд (бачення) світу, а індійським мудрецям вона була явлена як дзеркало, котре може відобразити життя в цілому. Даршана вказує й на те, що філософія не може бути безособистісною, що вона безпосередньо пов'язана з людиною, причому людиною особливою – мудрецем. Індійський мудрець–філософ має в собі той простір неначе дзеркало – даршану. Спочатку даршана знаходилася в центрі серця–свідомості мудреця, потім мудрець, висвітлюючи простір своїм розумом, зібрав навколо себе учнів і опинився сам в центрі даршани. Так, у взаємодії учня та вчителя, виникли перші філософські школи. Взаємодія також поступово змінювала форми: спочатку лише обережне спостереження за вчителем, потім запитування до нього, послушництво і згодом спілкування за допомогою опосередковуючого засобу – книги. Філософські книги були написані в тогочасному філософському жанрі – сутрах. Сутра (букв, «нитка, на яку нанизані намистинки») визначалася як твір, що мав намір виразно, розбірливо, ясно висловити думки його автора про всесвіт. Сутра могла складатися з кількох слів, однак той вислів, що можна було б назвати й афоризмом, був цілісним зображенням певного сенсу, який вкладав у нього автор. Були випадки, коли сутра складалася лише з одного слова. Сутра мала бути лаконічною, щоб її легко було запам'ятовувати. Оскільки сутрою користувалося будь–яке знання, необхідно розрізняти сутру наукову і філософську. Остання нагадувала коло, де початок і кінець співпадали, утворюючи собою певний сенс. З часом сутри стали обростати різними тлумаченнями – бхашья, котрі нашаровувалися одне на одне. Філософське знання перетворювалося в коментарі первісних сутр. Даршана, сутра і намір (знайти засіб звільнення від страждання), таким чином, були загальною нормою для індійського мудреця в часи виникнення філософії.
Частина І. Історія Стародавньої філософії Те, що відрізняло мудреців між собою, приховувалося в самому змісті даршан. Вже тоді було відомо, що дія звільнення базується на баченні та передбаченні, а бачить (чи не бачить) людина розумом. «Розум (мій) був далеко, і я не бачив,... тому що лише розумом дивляться, розумом бачать...Тому майже той, кого доторкнуться позаду, впізнає це розумом»1. Нагострити свій зір можна було відшліфувавши розум. Ось чому в стародавній Індії велику увагу приділяють розуму, причому за змістом розрізняли поняття розуму та розсудку. Змістом розуму могло бути знання і про реальний, оточуючий людину світ, і про форми мислення, і про єдність світів (внутрішнього та зовнішнього), і майже знання, про той простір, що знаходиться між світами, так званий повітряний простір. Вважалося, що незнання породжує страждання, тому його можна подолати дійсним знанням. Дуже велике значення приділялося розгляду питання про засоби отримання такого знання. За допомогою знаючого себе розуму філософи намагалися намалювати той світ, котрий вони бачили своїми очима. Одні з них бачили лише фактично існуючий світ, інші доводили, що існує світ, котрий не можна побачити звичайним оком, для цього потрібний філософський зір, котрий, у свою чергу, може керуватися або богом, або будь–яким авторитетом. Погляди мудреців розбігалися, а якщо бути точним, то треба сказати, що дзеркало індійського мудреця розкололося, і кожний його осколок віддзеркалював своє зображення світу, хоча мова йшла про світ у цілому, як про всесвіт. У такому розбитому дзеркалі бачилася і якість людини, її людяність, її «Я» та «не–Я», її обожненість. Критерієм істини вважали або безпосереднє споглядання (інтуїцію), або доказ, або свідоцтво. Суто філософська практика, котра б насправді звільняла людину від страждання, зводилася до практики зосередження, що поглиблювала уяву людини і формувала в ній потребу разом зі стражданням звільнитися від життя взагалі як від власної карми, і отримати спокій (благо) за межею карми, за межею життя. Щоправда, досконалому зосередженню і виходу з карми повинна була передувати досконала поведінка (певні етичні норми), що було вкрай необхідно тогочасному суспільству. Однак і ця точка зору мала серед філософів своїх супротивників, котрі не бажали миритись з невтішним станом речей і пропонували людям поспішати насолоджуватися життям. Приблизно таким був стан у філософії в Індії на самому початку її розвитку.
1 Бріхад–упанішада 1. 53, Майтр. 6.30. Історія філософії
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.) |