Іоанн Скот Еріуґена

Іоанн Скот Еріуґена (бл. 810 – бл. 877) – філософ раннього середньовіччя, тво­рець першої цілісної філософської сис­теми передодня схоластики. Ірландець за походженням, отримав ґрунтовну ос­віту на батьківщині в одній з монастирських шкіл, де, завдячуючи кращим традиціям англо–саксонського церковного виховання, на відміну від осві­тянських канонів континентального європейського Заходу, з мов доскона­ло вивчали не тільки латину, але й грецьку мову. До того ж, Іоанн Скот Еріуґена знав античну філософію і високо цінував Платона і Арістотеля. Проте, значна частина життя і діяльності припадає на Париж, куди він був запрошений як знавець платонізму, візантійської і західної патристики, перекладач з грецької. Справа в тім, що королю Франції онуку імператора Карла Великого Карлу Лисому від свого батька залишився у спадщину

Історія філософії

«корпус Ареопагітиків». Але серед викладачів Палатинської школи не було фахівців з давньогрецької, тому у 843 р. Іоанн був запрошений до французького двору з Англії, де викладацьку діяльність мав поєднати з роботою над перекладом на латинську мову творів Діонісія Ареопагіта і його коментатора Максима Сповідника. Крім того, йому належать пере­клади робіт Василія Великого, Григорія Назіанзіна і Григорія Нісського. Під впливом їх ідей був сформований світогляд ірландського мислителя, який найшов своє втілення у оригінальних творах останнього.

Створюючи власне систематизоване знання про світ, Іоанн Скот Еріуґена звертався не тільки до патристики, але й до досвіду античної спадщини, яку переосмислює у християнському дусі. Основні праці: «De praedestinatione» («Про божественне передвизначення») і «De divisione naturae» («Про розподілення природи»). Свій життєвий шлях мислитель закінчив на батьківщині, куди був покликаний у 882 р. Альфредом Вели­ким для викладацької діяльності. Закінчив своє життя Іоанн Скот Еріуґена абатом Мальмесбері при загадкових обставинах.

Проблема пізнання. Гносеологічне кредо Іоанна Скота Еріуґени: іс­тинна філософія співпадає з істинною релігією, бо і розум, і авторитет (Св. Писання) мають єдиним витоком Божественну мудрість, тому в релі­гії не може бути нічого неузгодженого з розумом. Проте, людський дух внаслідок гріхопадіння Адама відійшов від безпосереднього споглядання Істини, тому засвоєння істин, про які свідчить Св. Писання, потребує зу­силь такого розуму, що повернутий до Бога, тобто просвітлений вірою. Розум людини не в змозі заперечувати, або ставити під сумнів Божест­венне слово. Але треба усвідомлювати, що Одкровення лише вказує, де і як людині шукати істину, проте, не дає її людству у готовому і адаптова­ному до історичного часу вигляді. Тому істинність будь–яких людських висловлювань (навіть Отців Церкви) має бути підтверджена розумом.

Філософська система Іоанна Скота Еріуґени – неоплатонізм зі знач­ними елементами раціоналізму. Та, чи відповідає вона принципам христи­янства? За формою дотримуючись християнської догматики і намагаючись поєднати неоплатонізм з християнством, автор фактично розробив першу в історії середньовічної західноєвропейської філософії пантеїстичну систему, що ототожнювала Бога з природою. Християнський догмат про творення світу Богом Іоанн Скот Еріуґена розгортає на підґрунті неоплатонівського принципу еманації як послідовного породження більш загальною приро­дою природи більш конкретної, шляхом сходження від Бога у якості най­вищої реальності, єдності і загальності – до множинності та одиничності, до небуття, а також зворотне сходження за допомогою узагальнюючих ідей до Бога. Цей процес обіймає чотири сходинки, або так звані чотири природи.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Перша – природа, нестворена, але така, що творить, є Бог, тобто Те, що перевищує буття і небуття; у надсутності Бог непізнаваний і невизна­чений жодною категорією; для Еріуґени – це Бог–Отець. Як абсолютно безформне і незбагненне Бог постає як Ніщо. У собі Самому Він дійсно –«ніщо з усього», бо Він вище і поза усяким буттям. Тому відносно Себе Самого Він знає, що Він Є; але, ЩО Він є, – цього Бог не знає. Це найви­ща діюча причина усіх речей.

Друга природа – природа створена, але така, що творить. Вона є су­купністю усіх першооснов і первинних форм, що мисляться Богом як пер­винні образи і водночас як причини речей. Друга природа осмислюється Іоанном Скотом Еріуґеною як акт отримання Богом буття, де Він являє себе як світ Божественних ідей, «Логос», або Бог–Син. Ідеї Бога не є пасивні ду­мки, але такі, що містять в собі творчі потенції. Вчення про тварність Боже­ственних ідей, а разом з цим і Бога–Сина свідчить, що, знаходячись під впливом платонізму, Еріуґена не розрізнює «творення» і «народження» –поняття, які були розведені у традиційній християнській свідомості вже після дебатів Афанасія і Арія на Нікейському Соборі (325 р.). Тому для Іоанна Скота Еріуґени ідеї – то є зразки усього сущого, що одвіку перебу­вають у Логосі, проте, не дорівнюють вічності Бога–Отця, бо створені останнім. Звідси – висновок, що Бог–Син є природою нижчою за Бога–Отця, протиставляє автора християнським ортодоксам Середньовіччя.

Третя природа – природа створена, але така, що не творить; це реа­льний світ одиничних речей, що породжений світом ідей. Тобто індивіду­альні тілесні речі виникають з всезагального (ідей). Яким чином? Еріуґена дотримується платонівської (і неоплатонівської) традиції у своїх поглядах на природу тіла. У добу патристики ця традиція знайшла своє втілення і перше християнське переосмислення у Григорія Нісського в роботі «Про устрій людини», яка мала величезний вплив на ірландського мислителя. З неї випливає, що кожне тіло може бути усвідомлене як певна міра харак­теристик: розміру, кількості, якості, фігури, кольору... Поза тілом усі во­ни є абстракціями. Проте, у конкретному поєднанні вони (умоспоглядаль­ні і безтілесні) створюють ілюзію самостійної тілесності, що постає як наслідок злиття цих акциденцій. Еріуґена вважає, що друга і третя приро­ди тотожні за Божественною сутністю, але протилежні за своїм існуван­ням. Так, буття другої природи є вічним, тобто поза часом і простором, у той час, як існування третьої природи відбувається у просторі і часі скін­ченим чином. Тому Іоанн робить висновок, що третя природа є наслідком гріхопадіння і віддалення людини від Бога. Тобто чуттєвий світ не був вільним творінням Бога, і йому навіть не слід було б існувати, так само, як людині не слід було б грішити. Саме тому чуттєвий світ не повинен існу–

Історія філософії

вати вічно. Подібно до того, як людина має шанс повернутися у Божест­венне лоно, так і чуттєвий світ має повернутись до своїх причин.

Повернення речей до Бога має здійснюватись певним чином, про що свідчить призначення четвертої природи. Четверта природа є приро­дою нествореною і такою, що не творить. Тут Бог постає у якості Мети усіх речей і усього світового процесу, що повертає усіх їх до (у) Себе. Та­ке повернення обумовлено спокутою людиною гріха. Таким чином, вті­лення і спокутування постають суттєвими моментами цілісного теогоніч­ного процесу, що завершується поверненням речей до Бога. Порівнюючи першу і четверту природи, можна зрозуміти, що вони відмінні не за сутні­стю, а лише за напрямом руху: «від Першоєдності», або «до Першоєднос­ті». У цьому процесі самопородження Бог постає як «початок, середина і кінець». Він є «все у всьому».

Проблема універсалій. Іоанн Скот Еріугена – прибічник філософсь­кого реалізму. Він стверджував, що «загальне» і «єдине» існують поза «одиничним» і «конкретним» та передує їм. Чим більш загальним є по­няття (універсалія), тим більш реальним є його існування у якості само­стійної сутності. Так, індивід існує завдяки його залученню до «виду», а «виду» – до «роду». Звідси діалектика визначається як мистецтво логіки, проте вона не є простим витвором людського розуму. Вона закладена у природу усіх речей Богом.

Раціоналізм і пантеїзм вчення Еріугени мали значний вплив на ні­мецьку містику і філософську думку взагалі. Проте, на думку Альберта Штьокля: «Систему Еріуґени можна назвати геніальною, але її не можна назвати християнською...» Тому не дивно, що його вчення було засудже­не Церквою у 1050 і 1225 pp.

Поиск по сайту: