Каппадокійський гурток

Каппадокія, або Кесарія Каппадокійська – батьківщина його головних представ­ників – східна малоазійська провінція Римської імперії, що й обумовило назву групи теоретиків–богословів. Останні не

тільки сприйняли орігенівське ставлення до античної традиції, але й очис­тили його від стоїчних нашарувань, що суперечили суворим церковним канонам. Найбільш відомі представники – Василій Великий (Кесарійсь­кий), Григорій Богослов (Назіанзін) і Григорій Нісський. Це були не тіль­ки ретельно обізнані, але і досвідчені у філософській і риторичній прему­дрості нащадки заможних сімей, що користувалися на батьківщині авто–

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ритетом, повагою і визнанням серед інтелектуальної еліти. Освіту отри­мали в Афінах, причому Василій і Григорій (Назіанзін) одночасно навча­лися з майбутнім імператором Юліаном, що у роки свого правління (361–363) спробував, правда безуспішно, повернути Рим до язичества у формі неоплатонізму, за що і став знаний в історії на ім'я Відступник. Як бачи­мо, у той час було різне осмислення античного теоретичного багажу, різні наміри і різні долі його носіїв.

Каппадокійці сприйняли від неоплатоніків ставлення до філософії як до релігії, але, зі свого боку, інтелектуалізували релігійні поняття. Крім того, вони були «практиками». Всі вони єпископи – Кесарії, Назіанза, Ніс­си (Ніци). І саме як «практики» християнські діячі звертаються до філо­софії. С. Аверинцев з цього приводу писав, що учений єпископ стає відте­пер центральною фігурою християнського розумового життя; а це фігура специфічна, її особиста розумова ініціатива може бути при наявності достатньої обдарованості дуже сильною, але вона неминуче опосередкована її «саном», тому що кожне її суспільно значиме слово є інституціональ–ним «повчанням», зверненим до «пастви»; вона говорить не просто так»... Отже, «якщо філософія і релігія зближувалися у християнських і язични­цьких мислителів епохи приблизно в однаковій мірі, проте, напрямок цьо­го процесу був не той самий. Неоплатоніки йшли від філософії як своєї вихідної точки – до релігії; християни, навпаки, йшли від релігії до філо­софії. Перші переробляли матеріал ідеалістичної філософії на своєрідну релігію для вузького кола, відшукуючи саме в цьому матеріалі внутрішні можливості усе більшого нагнітання медитативної, аскетичної і магіко–теургічної атмосфери; інші мали церковне віровчення і саму реальність Церкви як дещо для них споконвічне, непідвласне суду філософської реф­лексії, хоча і відчували потребу у філософії, почасти як у засобі прояснен­ня вже наявної віри для самих себе, інтелектуально–емоційного засвоєння цієї віри, почасти як у допоміжному інструменті для вирішення догматич­них питань, що ускладнюються»¹.

Поиск по сайту: