Філософія Р. Декарта

Філософські погляди Р. Декарта варто розглянути крізь призму йо­го методологічних розвідок у наступній послідовності:

1. Постать Р. Декарта.

2. Вчення Декарта про метод. Головні правила методу.

3. Принцип універсального сумніву та його методологічне значення. Рене Декарт народився у 1596 р. у м. Ляе в родині дворянина.

В 1612 р. він закінчує {єзуїтську школу. За згадками біографів на­вчання в цій школі мало на майбутнього філософа значний вплив. Особ­ливості навчального процесу, започаткованого ієзуїтами сприяли не сті­льки накопиченню позитивних знань, скільки формуванню належного ставлення до предмету вивчення.

В 1618 р. Декарт добровільно йде до армії, де отримує можливість занять філософією. Після військової служби він перебуває у Парижі. Саме там відбувається деталізація його філософського методу.

Частина III. Філософія Нового часу XVI–XVIII ст.

Раціоналізм Декарта

У 1628 р. він від'їжджає до Голландії для вдосконалення своїх осві­тніх здібностей. Під час двадцятилітнього перебування в Голландії Р. Де­карт створює «Правила для керівництва розуму» із попереднім нарисом правил методу, трактат «Трактат про Всесвіт», на захист Коперника.

У 1637 р. Декарт оприлюднює методологічне дослідження «Мірку­вання про метод», а 4 роки поспіль з'являється твір «Метафізичні розмис­ли». У 1644 р. з'являється головна праця Декарта «Принципи філософії». Після неприхильного сприйняття цих праць у 1649 р. Р. Декарт від'їжджає до Швеції на запрошення шведської королеви. Однак на початку 1650 р. занедужує на пневмонію і помирає.

Раціоналізм визначається певним став­ленням до визначення істини: вона му­сить бути абсолютною, повною, вічною і незмінною, їй властивий всезагальний і обов'язковий характер. Тому ідеаль­ним для подібного знання може бути математика, яка відсторонює все мінливе, відносне і нестійке. Із цього слідує, що при такому розумінні іс­тини її джерело і критерії не можуть мати досвідного характеру, – тому, що відчуттєвий досвід нетривкий і непевний.

Істина може бути виведеною лише з розуму, вона полягає лише в розумових, логічних зв'язках і змістах, і лише розумом може бути переві­реною. Однією з важливих рис раціоналізму є ототожнення реальних причинно–наслідкових зв'язків з відношеннями логічного виведення.

Дійсна причина (causa) і логічна підстава (ratio) розглядалися як си­ноніми. Р. Декарт визнавав існування вроджених ідей і дуже різко підкрес­лював визначальність раціоналістичного критерію істини. Вроджені ідеї не визначали всю сукупність знань людини. Основну кількість знань людина набувала через досвід розумового мислення. Однак вроджені ідеї мали ви­значальне значення для тих ідей, які створювалися шляхом логічного виве­дення. Вони були наче зразками, безумовними, очевидними і ясними, з якими необхідно порівнювалися всі здобутки активного розуму–інтелекту.

Він вважав, що дійсна філософія мусить бути єдиною як за своєю теоретичною частиною, так і за методом. Наука мусить бути стрункою логічною системою, яка ґрунтується математичними засобами. Як і у ви­падку з філософською позицією Ф. Бекона, розробку методу універсаль­ного філософського дослідження Р. Декарт пов'язував з основою природ­ничих наук. Оскільки саме вона забезпечувала можливість позбутися хиб, які супроводжують дослідження виключно засобами спекулятивних ме­тодів, поширених у теології та попередній філософії. Р. Декарт також роз­повсюджує власну критику на обіг думки, засвідченої тим, чи іншим ав–

Історія філософії

торитетом. Саме визнання авторитетного характеру істини призводить до помилок та хибних уявлень. Істина не може бути засвідчена виключно вірою. Відтак, необхідно відмовитись від всіх суджень, котрі коли–небудь були сприйняті на віру.

Необхідності перегляду мусить зазнати і метод передачі знання: звичай і приклад мусить бути трансформований у перевірку індивідуаль­ним розумом істини. Лише індивідуальне знання, яке набуло значення достовірності може вважатися за істинне. Однак індивідуальна достовір­ність мусить узгоджуватися з принципом об'єктивної достовірності. Цей шлях передбачає необхідність утворити власний механізм перевірки будь–якого знання: тому початком ставлення до будь–якого знання, що стало предметом сприйняття розуму мусить стати принцип сумніву. Саме принцип сумніву і його методологічне значення спонукають до радикаль­ної зміни всієї попередньої побудови наук і філософії.

Наукове знання мусить бути побудованим як єдина система, а не як сукупність випадкових істин та відкриттів. Основою таких знань може бути певна система найочевидніших і достовірних тверджень. Вони ґрун­туються на наявних вроджених ідеях, безсумнівних та самоочевидних, і систематизують у логічній послідовності все наново перевірене та набуте знання. Це знання охоплює як знання про самочинну та об'єктивну при­роду, так і знання, яке набувається розумом. Розум за Р. Декартом здійс­нює функцію, яку звично називають рефлексією, тобто спостереженням розуму над власною діяльністю за допомогою власних же засобів.

Головна ідея раціоналізму Р. Декарта визначає його впевненість у тому, що два шляхи пізнання (природи та розуму) цілком рівноправні і ведуть до одного результату: розум, осягаючи себе, пізнає водночас і при­роду, а пізнаючи природу, набуває насамкінець знання і про себе. Саме таке дослідження стає розробкою методу дослідження, який би врахову­вав відповідне розуміння істини, мав логіко–математичної основу та був універсальним щодо застосування – міг би застосовуватися у досліджен­нях як природи, так і мислення.

Поиск по сайту: