Фома Аквінський

Фома Аквінський, відомий як «Doctor angelicus» – «Ангелічний доктор» (1225–1274 pp.) – видатний середньовічний фі­лософ, представник золотої доби схолас­тики (середня схоластика), богослов,

систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з двох пану­ючих її напрямів – томізму. Походить з графського роду. Виховувався та навчався у бенедиктинському монастирі Монтекассіно, а вищу освіту

Історія філософії

отримав у Неаполітанському університеті (1239–1243 pp.). Саме у цей час він родить свій вибір на користь домініканського братерства Незважаючи на заперечення родини, Фома у 1244 р. вступив до домініканського ордену. Завершує навчання під керівництвом Альберта фон Больштедта (Альберт Великий) у університетах Парижу (1245–1248 pp.) і Кельну (1248–1252 pp.). Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. З 1259 р. повертається до Італії, де веде богословську і викладацьку роботу в папській курії до 1269 р. У 1269–1272 pp. очолював у Паризькому університеті боротьбу з авероїстами на чолі з Сігером Брабантським, і хоча він вийшов з дебатів переможцем, його фізичні сили були значно підірвані. Він знову повертається у Неаполь. 7 березня 1274 р., по дорозі в Ліон, куди він був запрошений на Собор папою Григорієм X, Фома помирає у цистерціанському монастирі Фоссануова.

У 1323 р. Фома Аквінський був зарахований до лику святих. У 1567 р. папа Пій V визнає його Вчителем католицької церкви. Згодом вчення Фо–ми визнають офіційною філософською доктриною католицизму, а основ­ним духовним центром томізму стає Паризький університет.

Теоретичний спадок Фоми Аквінського дуже значний і його взагалі важко переоцінити. На думку А. Койре і В. Кроффа, саме Фома Аквінсь­кий заклав підґрунтя традиції філософії Нового часу, тобто думка Декарта і Ляйбница прямує шляхами, що були закладені Аквінатом. За 49 років життя ним було написано багато творів, але головне місце належать пра­цям «Summa theologiae» («Сума теології») і «Summa contra gentiles» («Су­ма проти язичників»)¹. Крім того, він писав філософсько–теологічні статті, коментарі на біблейські тексти, до творів Арістотеля, Прокла, Петра Ломбардського тощо. Стиль викладення чіткий, логічно деталізований, що на думку Гегеля, забезпечує ґрунтовність метафізичної думки з будь–яких питань теології та філософії. Крім цього Фома залишив безліч спеціальних богословських і полемічних трактатів, проповідей, листів і поезійВчення про Бога. Аквінат визнає, якщо Бог є Першосуще, яке усе перевершує і яке є Причиною всього існуючого, то для Його пізнання слід звернутись до шляху заперечень. «Ибо божественная субстанция превос­ходит своей непомерностью всякую форму, которой достигает наш ум: поэтому мы не можем постичь Бога, познав, что он есть»². Разом з тим, весь світ свідчить про Нього, нібито доводить Його буття. На це звертали увагу і попередні християнські мислителі, проте, не усі їх аргументи на користь Божественного буття влаштовують Фому Аквінського. Так, у «Сумі проти язичників» він аналізує відомі докази і багато з них вважає

¹ Див.: Фома Аквинский. Сумма против язычников. Книга первая. – Долгопрудный, 2000.

² Там само. – С. 91, 93.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

невдалими. Не переконує Аквіната і так званий «онтологічний доказ» Ан­сельма Кентерберіського. За Фомою докази повинні мати апостеріорний характер. У «Сумі теології» він пропонує п'ять шляхів до визнання Бога: у першому Аквінат іде від існування речей, що рухаються, до необхіднос­ті існування «нерухомого першодвигуна»; у другому – від існування по­рядку, або ієрархії діючих причин до існування першої недетермінованої причини; у третьому – від існування речей, що здатні або мати, або втра­чати буття, до існування абсолютно необхідного сущого; у четвертому –від існування ступенів досконалості у скінченних речах, до існування су­щого, що є причиною усіх скінченних досконалостей; у п'ятому – від причинної доцільності у тілесному світі до існування розуму, що відпові­дає за порядок і доцільність у світі в цілому.

Бог є чиста актуальність. «Первое действующее, то есть Бог, не имеет примеси потенции, но есть чистый акт»¹. Такий висновок випливає з того, що Бог «довічний», «незмінний», отже «Він в жодному відношенні не є можливе буття», або «буття в потенції». Якщо Він – Бог, Він «є саме буття». Сутність Бога і буття Бога тотожні. Проте, у творіннях сутність і буття не співпадають, бо останні лише беруть участь у бутті. У ангелів сутність то є «чиста форма», а сутністю тілесної речі – єдність форми і матерії. Матерія і форма – надчуттєві принципи, що утворюють будь–яку тілесну річ. У тілесному світі Фома вирізняє чотири рівня актуальності: перший – рівень неорганічної природи, де форма є тільки зовнішньою визначеністю речі; другий – рослинний світ, де форма є кінцева цільова причина речі, яка задана з середини визначати останню; третій – світ тва­рин, де форма забезпечує не тільки організаційну доцільність, але й дійо­ву спрямованість; четвертий – людина, де форма є субстанцією, субстан­ційним принципом відчуття, пізнання, боління тощо.

Для метафізичної побудови, Аквінат з арістотелівської філософії запозичує дві категорії «матерію» і «форму». Матерія – це «чиста потен­ційність», а тому не може виступати самостійним діяльним першопочат­ком. «Материя не єсть начало действия, а потому действующее [начало] и материя в одной и той же [вещи] не совпадают согласно Философу»². Як чиста потенційність, або матерія як така, не може існувати самостійно. Матерія – це лише потенційність тілесних предметів, умова їх існування в якості окремих одиничних індивідуальних об'єктів, з певними кількісни­ми обмеженнями, що належать окремому індивіду з усіма притаманними йому акциденціями. Отже всі тілесні об'єкти реально отримують окреме буття не через їх сутність, а лише за допомогою матерії.

' Фома Аквинский. Сумма протав язычников. – С. 99. 2 Там само.– С. 101.

Історія філософії

Форма – це «актуальність», це діяльний початок, завдяки якому речі стають реальною дійсністю. За Фомою, форма є першим діяльним принци­пом, а також метою матерії, що приводить речі до буття у якості проявів роду і виду. Якщо матерія у Аквіната є умовою індивідуації речей, то фор­ма постає як принцип оформлення кожної речі, надання їм окремого стату­су. Форма є сутність буття, а також мета, до якої прагнуть усі речі. «Усе діюче діє лише тому, що володіє формою. Аквінат розрізнює субстанціаль­ну і акциденціальну форми; «матеріальні», або такі, що перебувають у чо­мусь іншому, і форми «нематеріальні», що володіють духовною природою. Чисто духовною формою є Бог, ангели вже мають у собі деяку потенцій­ність, а вже людські душі мають навіть потребу у матеріальному носії.

Проте, співвідношення можливості і дійсності треба зрозуміти як співвідношення сутності і існування, тому що такий розподіл має сенс і у тілесному, і у духовному бутті. Сутність виконує роль можливості, існу­вання – дійсності. «Існування» тому значуще у метафізиці Аквіната, бо саме воно переводить сутність (можливість) у дійсність. Тобто все, що досконало, або здійснено в кожній речі, є таким, завдяки існуванню. Саме через філософське осмислення взаємовідношення понять «сутності» і «іс­нування» Фома приходить до прямого ствердження необхідності творчої діяльності Бога і обґрунтування акту творення.

Про співвідношення теології, філософії, віри і розуму у світогляді Фоми Аквінського. У працях паризького періоду Альберта Великого був покладений початок розподіленню філософії і природознавства – з одного боку, і теології з іншого, єдність яких не викликала сумніву з II століття. Альберт прямо сформулював питання, чи являється теологія наукою, від­мінною від інших наукових дисциплін, і дав на нього стверджувальну відповідь. Свого вчителя наслідував Фома Аквінський.

Природа наук, за Фомою Аквінським, двоїста. За нею останні поді­ляються таким чином: перші базуються на даних, що отримані за допомо­гою природних пізнавальних здібностей; інші – на знанні, які належать Богові і відкриті лише тим, хто мав одкровення. Тому теологія – священна наука, бо свої положення отримує безпосередньо від Бога. Вона може за­позичити дещо від філософії, але не тому, що у неї в цьому є необхідність, а заради доступності викладення її положень і недостатності людської підготовки. Саме у такому сенсі філософія є «служницею теології». І хоча кінцевий об'єкт пізнання і філософії, і теології є Бог, предмет філософії –«істини розуму»; предмет теології – «істини одкровення». Істини розуму не тотожні до істин одкровення, тому не усі істини одкровення доступні раціональному обгрунтуванню. Проте, релігійна істина не потерпає від цього, бо розум – то преамбула до віри, і у якості преамбули філософія

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

автономна відносно віри. Пізнання природи іншими науками не супере­чить теології, але повинно розумітися тільки як попереднє підґрунтя і під­готовка відкриття «царства благодаті». У певному сенсі, така позиція мала плідний вплив на розвиток науки, пробуджуючи інтерес до неметафізич­ного підходу у вивченні оточуючого світу. Вона сприяла створенню нау­кових трактатів, дійсних «сум» в окремих областях знань, що прокладали шлях природознавству Нового часу.

Проблема пізнання. Відносно універсали Фома – поміркований ре­аліст. Всезагальне, за Аквінатом, існує троїсто: «до речей» (в розумі Бога, як ідеї майбутніх речей, як довічні прообрази сущого), «в речах» (як ті ж ідеї, що отримали конкретне існування) і «після речей» (у свідомості лю­дини як результат абстракції). Універсальний характер понять має витоки у абстрактній силі інтелекту. Тому універсалі'! частково є наслідком абст­рактної діяльності інтелекту, а частково – відбиттям самої реальності. Тобто універсали – це поняття людського мислення, що виходять з реаль­ного світу, і піднімаються до світу божественних мислеформ.

Хоча у якості живого, якому властива душа, постають і рослини, і тварини, і люди, межа пізнання, за Фомою, проходить між рослинами і тваринами. Рослини не пізнають внаслідок своєї «матеріальності», бо їх форма (душа) надто занурена у матеріальне і не панує над ним. Здібність до пізнання тим більша, чим більш оформленим є тіло, чим більше воно підпорядковано душі. Отже, людині властиві чуттєве і інтелектуальне пі­знання. У дольнему світі пізнання починається з чуттєвого досвіду, що формує чуттєві образи, з яких інтелект потім абстрагує мисленнєвий об­раз речі, що підлягає дослідженню, і визначає сутність останньої. Істина –то відповідність інтелекту і речі, проте, самі ж природні речі є істинними при умові відповідності їх божественним прообразам. «Божья истина –первая и высшая истина... Божья истина – мера для всех истин... так ис­тина искусственных созданий – искусство мастера»¹. За Фомою Аквінсь­ким, інтелект є підпорядкованим волі.

З усього створеного Богом найдосконаліше знання у ангелів. (Акві­нат докладно пише про ангелів, щоб людина краще усвідомила свій стан). Ангел є першим божественним творінням і представником горнего світу. Ангел – також чистий і актуальний, але не такий як Бог, бо у якості тво­ріння, він не вичерпується актом. Ангел одиничний як рід, але й місткий як рід. Пізнання ангелів близьке до пізнання Бога, проте, й далеко. У Ко­ментарях до трактату Діонісія Ареопагіта «Про небесну ієрархію» Фома розмірковує, чому існує стільки ангельських чинів, і відповідає, що існу–

1 Фома Акеинский. Сумма против язычников. – С. 275.

Історія філософії

ють ангели більш досконалі і менш досконалі. Ступінь їх досконалості тим більше, чим менша кількість понять їм потрібна для пізнання. Люци­феру, наприклад, достатньою було найменша кількість понять. Бог для пізнання взагалі не потребує понять, бо Він пізнає все в Слові, а Слово не відрізняється від Бога, воно тотожне Йому. Люди ж приречені використо­вувати безліч слів. Ангел пізнає за допомогою понять, що йому прита­манні. Таке пізнання є споглядально–інтуїтивним, і воно властиво усім чистим духам. Таке пізнання отримає людина після смерті, завдяки світлу слави, проте, тут на землі воно неможливо. Ось чому, все, що є в нашому інтелекті, мало пройти крізь почуття.

Антропологія Фоми будується на розумінні людського індивідууму у якості особистішого поєднання душі та одухотвореного нею тіла. Душа нематеріальна і самосуща, тобто субстанційна, проте, сама по собі ще не є завершеною людиною і отримує своє справджування лише через тіло. Цю ідею Аквінат протиставляє платонічно–августинівській лінії, що ігнорувала значущість тіла, а також авероїзму (Сігер Брабантський), який відкидав сутнісну реальність особистішої душі на користь єдиній безособистісній інтелектуальній душі усієї одухотвореної світобудови. За Фомою, тіло бере участь і у суто духовній діяльності людини, і навіть зумовлює останню. Коли душа полишає тіло, в неї залишається дві суттєві потенції: мислення і боління. Людина є єдність і особистість. Розумна душа є основою людської особистості. Проте, особистістю постає тільки цілісна людина. Хоча у ієра­рхії тварного світу людина посідає досить високу сходинку, але в ієрархії інтелектів та духовних якостей людська душа займає останнє місце. Бо тільки у Бога інтелект є сутність, у людини – це тільки потенція сутності, отже, не інтелект мислить у людині, а цілісна духовно–тілесна людина мис­лить за допомогою інтелекту.

Етика Фоми Аквінського базується: по–перше, на визнанні людсь­кої волі як незалежної; по–друге, на вченні про суще у якості блага і про Бога у якості Абсолютного Блага; по–третє, на вченні про те, що зло є по­збавленість блага. Блаженство, за Аквінатом, постає як найвища людська діяльність – теоретична, метою якої є пізнання істини у її абсолютному виразі, тобто Бога. Досконале пізнання Бога, а тому й найвище блаженст­во полягають у безпосередньому спогляданні Божественної сутності, що можливе лише у раю, або у виключних випадках на землі у стані містич­ного екстазу. Для здійснення моральних вчинків людина має керуватися природнім ладом як у особистому, так і суспільному житті. У етиці Фоми знаходимо елементи етики стоїків та неоплатоніків, що були переосмис­лені у дусі етичних ідей Нового Заповіту і патристики.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Значний внесок Фоми Аквінського у інші галузі філософських на­ук. Логіка: теорія тотожності предметів, коментарі до творів Арістотеля, дослідження теорії логічних виведень, розробка проблем модальної логі­ки. Відомі вчення про суспільство і державу, де Аквінат формулює мету державної влади і аналізує форми державоустрою.

Філософсько–теологічна система Фоми Аквінського вважається найвищим доробком у розвитку ортодоксальної схоластики. З XIV ст. йо­го вчення (томізм) є провідним напрямком філософії католицизму. А в енцикліці від 4 серпня 1879 р. папа Лев XIII офіційно визнав вчення Фоми Аквінського (томізм) філософією усієї католицької церкви. У ХІХ–ХХ ст. на його основі сформувалась окрема філософська течія новітньої філосо­фії – неотомізм. Серед провідних представників неотомізму Е. Жильсон, Ж. Марітен, Ю. Бохенський, Д. Мерсьє, К. Войтила та ін. Поряд з тенден­ціями по збереженню фундаментальних засад філософії Аквіната мали місце процеси, пов'язані з модернізацією останньої шляхом звернення до спадщини І. Канта, новітніх шкіл західної філософської думки. Після II Ватиканського собору (1962–1965 pp.), який взяв курс на католицьке «оновлення» – «аджорнаменто», виразно означилась антропоцентрична переорієнтація неотомізму, що вимагала, у свою чергу, звернення до на­працьованих категорій і інструментарію феноменології, екзистенціальної герменевтики, антропології, персоналізму тощо.

Поиск по сайту: