|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Мілетська школа філософіїРозглядаючи Мілетську школу філософії згадують три Постаті – Талес (Фалес), Анаксімандр та Анаксімен. Походження філософії пов'язують з іонійським містом Мілет VI ст. до Р.Х. Саме творчість перших філософів вирізняється прозовим письмом, на противагу поетичному чи епічному стилю, у якому творили представники міфології.
Талес з Мілету (625–547) загальновизнано вважається «першим» філософом. Талес походив зі знатного роду. Він відомий своєю політичною та суспільною діяльністю – належав до знаної групи «сімох мудреців». За Геродотом, Талес пропонував створити одну центральну іонійську раду, щоб спільно захищатися від завоювань з боку Азії. Відома й його природничонаукова практика. Талес багато подорожував, був у Єгипті, де вивчав щорічні розливи Нілу та здійснив обміри висоти пірамід за допомогою відкинутої ними тіні. Загального визнання здобув тим, що вдало передбачив затемнення сонця 28 травня 585 р. до Р.Х., послуговуючись методом спостереження за природними явищами та аналізом їхнього представництва у хронологіях та історіях. Класичним зразком викладу філософії Талеса є уривок з «Метафізики» Арістотеля: «З перших філософів найбільша частина була думки, що тільки у вигляді матерії...існують початки...всього. Та не всі вони уважають те саме за розмір і вигляд такого початку, але Талес, що був засновником того роду філософії, уважав ним воду (через те заявив, що земля є з води). А взяв цей висновок імовірно з того, що бачив і те, що їжа всього волога, і саме тепло з того походить і тим живе (а з чого щось походить, то те є початком усього)... і що насіння всього має вологу природу. А вода є початком поставання вологого» (11, А 3) (М. С, С 538). Більшість дослідників старогрецької мови та філософії спільні у висновку, що ні слова, ні поняття матерії філософи ранньої доби не застосовували. Це і є зразок того нашарування власних філософських інтересів Арістотеля згідно з власним поняттям завдань філософії, які накладаються тоді, коли відбувається історична рецепція (сприйняття та інтерпретація) Історія філософії філософії, зокрема попередників (хоч дещо подібне відбувається і у рецепції ідей сучасників), і про що вже було зазначено раніше. Проте не викликає сумніву твердження, що Талес намагався для «всього» відшукати єдине і однинне начало, принцип, який би пояснював цілісність і однорідність буття. Таким началом він визнавав те, що є водночас максимально наближене до природничого буття – воду, і, як на час Талеса, могло б бути зображене гранично відстороненим, зі значною мірою абстракції природничим та чуттєвим началом. У свідченнях про думки Талеса з приводу світобудови знову ж скористаємось Арістотелем. Він полемізує з точкою зору Талеса, який розташовував Землю, яка спочиває, на воді. Визначаючи рушійні сили буття Талес висловлював припущення щодо провідного значення душі: «На основі спогадів про Талеса здається, що й він уважав душу чимось рушійним, якщо сказав, що камінь має душу, бо порушує залізо» (А 2) (М. С, С 538). У фрагменті Арістотеля йшлося про камінь–магніт. Проте, знаходимо і свідчення визнання Талесом духовної основи світу за богами: «Талес думав, що все є повне богів» (А 5) (М. С, С 539). Про співвідношення креативно! ролі богів за традиційними поглядами та такої ж креативної ролі води – все походить з води, – у філософських поглядах Талеса жодних звісток не знайдено.
Анаксімандр (бл. 610–546). У літературі переважає думка про те, що Анаксімандр був «учнем» Талеса. Цей висновок обґрунтовується тим, що іонійський філософ хронологічно був дещо молодший Талеса. Однак характер його думки свідчить про практично самостійне творче джерело. З творами Анаксімандра були знайомі Арістотель, Теофраст, Аполлодор. Значну кількість уривків з творів Анаксімандра подає Сімплікій. Вирішуючи однакову з талесовою задачу – пошук першоелемента (праелемента) буття, – Анаксімандр витворив поняття «алейрон», яке етимологічно зі старогрецької утримує два суміжні змісти: «безмежне» («а–пейрон» – «а» заперечує кореневе значення слів «межа», «кінець») та «неозначене». Філософський зміст поняття «апейрон» суттєво переважає зміст поняття «води» Талеса «Апейрон» як космотворчий першоелемент не має осязанного як «вода» відповідника (космотворчий, але не природний у сучасному картенізованому розумінні природи як фізичної протилежності всього, що ми називаємо мисленням), проте є не суто міфологемою чи абстрактним поняттям розуму. «Апейрон» не має початку та закінчення. Значення «алейрона» з певними застереженнями поєднується зі значенням «ар–хе» – «початою), термін, який за Сімплікієм, запровадив саме Анаксімандр. Значення першопочатку визначається ще й тим, що саме з нього виокремлюються всі наступні контрасти, які стають складовими вже ося– Частина І. Історія Стародавньої філософії занного світу, отже «апейрон» стає своєрідним генетичним поняттям–попередником поняття потенціальності у Арістотеля: «З одного відокремлюються існуючі в нім контрасти, як каже Анаксімандр» (М. С, С 540). «Апейрон» виступає і як принцип однорідності у всіх зовні відмінних подіях. Ніщо не може постати, з'явитися поза ним, і відійти, зникнути, не повертаючись до нього. Його безмежність охоплює всі прояви тривалості та стає для них нормотворчим законом розрізнення і, головне, покаранням за бажання вирізнитися з першопочатку: «А з чого є поставання всьому сущому, з того є й загибель по необхідності. Бо сплачує одне одному кару й покуту за несправедливість згідно з нормою часу» (М. С, С 540). Анаксімандру належить і переосмислення доглядів на природу вічного. Всупереч міфологічному і космогонічному світоглядам, у яких навіть найперші боги є безсмертними, космологічний напрямок мислення філософа визнає першопочаток вічним. У міфології та космогонії боги безсмертні, бо не мають завершення, але вони не вічні, бо мають початок, причину поставання. Космологічний філософський погляд визнавав вічним те, що не тільки не має завершення, але й не має початку. Така позиція співзвучна з аргументацією Ксенофана щодо обгрунтування існування лише єдиного і одного Божества, яке істотно згодом вплинуло на стратегічне вчення про вічне та незмінне буття Парменіда. Космологічні погляди Анаксімандра також вирізняються евристичністю. Саме філософські розмисли філософа дали змогу висловити припущення про існування не одного, видимого і позірного для людей світу, а безлічі «світів» і «небес». Він виникає завдяки виокремленню з первинного вічного «апейрон» двох контрастів, двох протилежностей – теплого і холодного, світла і темряви. Всі інші складові образу світу, подібного до вавилонських зразків, виникають завдяки чинності протилежностей. Світ Анаксімандра побудований на симетрії, і Земля в ньому нагадує рівновід–далений від всіх інших рухомих небесних тіл непорушний циліндр. Люди живуть на горішній поверхні циліндра Землі, яка відтак має значення заселеної, олюдненої Землі – «екумена». Ознаки нового світогляду Анаксімандра знаходимо і у свідченнях доксографів про технологічні наміри застосування висновків про природу «апейрон» – пояснення явищ природи та зародження життя на Землі з води. Безумовне визнання світогляду Анаксімандра моністично матеріалістичним не узгоджується зі словами Арістотеля, у яких «алейрону» надається значення дієвої і творчої сили: «Тому, як кажемо, воно (тобто апейрон) не має початку, але саме є початком усього. І воно огортає все і керує всім, як кажуть ті, що крім апейрон – безмежного не приймають інших причин, як от розуму (тобто Анаксагор) або любові (тобто Емпе–
Історія філософії докл). І це є божество..., бо воно безсмертне і незнищенне, як каже Анаксімандер і більшість філософів природи» (М. С, С 542). Істотного значення для усвідомлення еволюції філософських вчень досократиків має філологічний догляд Вернера Єґера, у якому пояснюється видозміна значення слова «божество», яка вплинула на формування підстав вчення Ксенофана про єдине божество як не суто міфологічної істоти: «Відомий вчений Вернер Єгер у своїй праці про теологію ранніх грецьких мислителів (Werner Jaeger. Die Theologie der fruhen griechischen Denker. – Stuttgart, 1953.) думає, що саме Анаксімандр перший ужив тут відприкметникового іменника... на філософічне поняття «божество» для відрізнення від мітичних богів. Це слово згодом увійшло в нормальний словник літературної мови: цього слова дуже часто вживали в V ст. Геродот і трагічні поети. Єгер думає теж, що... оригінальна цитата про вину й кару людини – це перша філософічна теодицея» (М. С, С 543).
Анаксімен (бл. 588–525). Анаксімен є наймолодшим зі згадуваних у літературі представників мілетськоі школи філософії. Вважається учнем Анаксімандра. Відомий астрономічними і метеорологічними дослідженнями. У космологічній теорії наслідував з певними корективами основні настанови свого вчителя Анаксімандра. Досліджував явища природи, зокрема природу граду, землетрусів, блискавки. У філософському контексті Анаксімен не створив принципово відмінного від засновників школи вчення. Але надав їхнім думкам своєрідного розвитку. У означенні першоелементу світу Анаксімен надав перевагу «повітрю», яке суспіль поєднує безперечнішу відчуттєво означену якість «води» Талеса та властивість «безмежності» Анаксімандра. Філософ, водночас, відкидав у визначенні чинності «повітря» як зайве перенасичення відчуттєвістю талесового першоелемента, так і властивість «неозначеності» анаксімандрового апейрона. Згідно з поглядами філософа речі виникають шляхом квалітативних (якісних) змін повітря. Ці якісні зміни спричинюються згущенням та розрідженням повітря. Однак згущення та розрідження, в свою чергу, як засіб утворення речей, є не зовнішніми до повітря чинниками, а радше іманентним станом існування повітря. Саме тому Анаксімен тісно пов'язує означення властивостей повітря з властивостями людської душі, повітря є найбільш одуховленим з усіх природних елементів: «Як наша душа каже (Анаксімен), – що є повітрям, тримає вкупі нас, так увесь світ огортає дух... і повітря» (М. С., С 545). Навіть боги, за Анаксіменом, постають з повітря: «... св. Августин каже, що Анаксімен «не заперечував богів і не промовчував; одначе він вірив, що не вони створили повітря, але самі походять із повітря» (М. С., С 545). Частина І. Історія Стародавньої філософії'
Філософія Геракліта з Ефесу (Ефеського) Розквіт життя Геракліта (бл. 544–480) припадає на час, коли на Близькому Сході, що межував з Іонійським грець– ким узбережжям панували перси. Гера–кліт походив з аристократичного ефеського роду Кодритів. Він мусив був взяти у спадщину посаду архонта–басилевса, але відмовився на користь свого брата. Наприкінці життя він навіть відмовився і від участі у політичному житті полісу. Цілісних творів Геракліта насьогодні дослідники не мають. Відомо, що йому належав твір під загальною назвою «Про природу», яка поділялась на три частини: «Про Всесвіт», «Про державу», «Про божество». Власне творів Геракліта ми не маємо – не дійшли цілісні тексти. Із різних джерел збереглося і засвідчено понад сто фрагментів і уривків (126 дійсних і 15 сумнівних). Існують припущення, що філософ не мав цілісного твору, а лише певні записані висловлювання. Однак пізніші філософи і доксографи наполягають на існуванні саме книг із вже згадуваними назвами (А. Т., С. 15). Виклад змісту творчості Геракліта більшість дослідників безумовно розпочинають зі з'ясування особливостей стилю філософа. Наведемо характерні його риси, які певною мірою узагальнюють всі наявні пропозиції дослідників спадщини: Фрагменти книг Геракліта вирізняються оригінальністю змісту, стислості викладу, цілком імовірно – у образній і афористичній формі. Саме звідси намагаються виводити причини складного усвідомлення читачами творів, а відтак – «темноти» філософічності Геракліта (певні життєві і суспільні обставини спонукали до розвитку песимістичного сприйняття філософом життєвих подій. Давні також називали Геракліта «Плачущим»). Пояснення «темноти» стилю Геракліта тісно пов'язане не лише з формою викладу, але й зі змістом. Філософ, намагаючись словесно відтворити осяжну йому істину, користувався поєднанням суперечливих, протилежних за значенням понять. Цим прийомом він мав намір відбити суперечливу сутність вже самих речей, предметів об'єктивного світу. Стиль, яким послуговувався Геракліт, і який мав своєрідний характер урочистості, називається «ієратичним» (стиль жерців і релігійних діячів). За логіко–філологічними особливостями стиль філософа визначають як «антитетичний», коли різко протиставляються окремі слова і речення. Безумовною причиною «темноти» стилю визначають також особливості світогляду філософа, його особистісні риси. За визначенням Арістотеля Геракліт належав до так званих перших «філософів природи» – натурфілософів, чи «фісіологів». Зрозуміло, що питання натурфілософії складають серцеву ланку у спадщині філософа. Історія філософії Натурфілософія Геракліта є багато в чому розвитком ідей мілетців. Однак про жодне наслідування не може й бути мови – ми маємо справу з цілком самостійним філософським явищем. Найістотнішим єднальним чинником мілетців з Гераклітом є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності із стихійного матеріального начала – води, алейрона, повітря, вогню. Однак у Геракліта ми вже спостерігаємо переважання рис «філософа –товариша мудрості», а не вченого природодослідника На перший план у мислителя виступає не лічба, не вимірювання, не геометрія, не універсальне ремесло, а дослідження розумових здібностей, космосу, закону. Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Геракліта постає Вогонь, суперечлива у собі сутність, постійно мінливе і плинне власними проявами першоначало. Розглядаючи першоначало філософ слідує думки про вічність (у зазначеному раніше контексті) як матерії, так і руху. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності з позірною всезагальною змінністю та рухомістю. Для чинника такої всезагальної змінності і вічної матерії Геракліт намагається знайти діалектичне пояснення. Космос у цілому і все, що перебуває у ньому філософ оголошує видозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження (спільний з мілетцями засіб пояснення поставання речей): «Цей космос, той самий для всіх, ніхто ані з богів, ані з людей не створив, а вічно був, є й буде вогонь вічно живий, що спалахує мірою та мірою згасає» (А. Т., С. 62, Ф–30). «Вогонь» переходить у протилежні стихії. Саме він є речовинним носієм всезагальної плинності та змін. Його «життям» є згорання, згасання, поступове перетворення на повітря, воду, землю (попіл). Однак ці елементи є виключно мертвими стихіями щодо першовогню, їхнє життя визначається лише переходом у власну протилежність: «1) Вогонь живе землі смертю, й повітря живе вогню смертю, земля – води; 2) Вогню смерть – повітря народження, й повітря смерть – води народження; 3) Із землі вода народжується та з повітря – вогонь і навпаки» (А. Т., С. 98, Ф–76). Загорання (розрідження) вогню є його життям. Це означає «шлях вгору», і разом з тим загибель всіх речей. «Шлях вниз» є «вмиранням», чи затуханням вогню, що призводить до виникнення речей. Ці процеси – загорання і затухання (згасання) – відбуваються одночасно й циклічно, у постійних «мірах»: «Шлях вгору – вниз той самий» (А. Т., С. 89, Ф–60). Такий взаємоперехід вогню у багатоманітність одиничних речей постає суперечливою єдністю: «На вогонь вимінюється усе, і вогонь – на усе, як на золото товари, і на товари золото» (А. Т., С. 108, Ф–90); «Обертання вогню: спершу море, а ж море – навпіл земля, навпіл – престер... <земля> розпливається в море, а море розпливається згідно з тим самим логосом, що й спочатку мало, поки не стало землею» (А. Т., С. 66, Ф–31). Частина І. Історія Стародавньої філософії Згідно з основними якостями вогню Геракліт визначає і основні діалектичні стосунки першоначала «вогню» до власних виявів: Виникнення Космосу (виникнення речей) є «недоліком» (нуждою) вогню; загибель Космосу (світова пожежа) є надлишком і достатком; Геракліт вчить, що обертання подій виникнення та загибелі Космосу, яке увінчується світовою пожежею, відбувається що 10800 років. Таке обертання подій позбавлене чинника розвитку (прогресу), після мірної пожежі настає новий Космос, який цілком відтворює у часі попередній. Це зумовлюється визнанням Гераклітом відсутності цілеспря–мовуючої мети, цілі вдосконалення – байдужий, дотичний до людини космічний колообіг повторюється поза всякої мети: «Вічність – дитина, що бавиться, граючи у пессею: царство дитини». («Пессея – гра, що нагадувала шахи або шашки, коли по дошці пересували камінці або кістки»; А. Т., С. 83, Ф–52); Як і у Анаксімандра, боги у Геракліта не мають жодних стосунків і впливу на космотворчий процес загорання та згасання вогню; Люди мають хибні – мітологічні, уяви щодо виникнення світу і його існування. Водночас з фісіологічною спрямованістю вчення, Геракліт надає вогню життєдайної сили, яка більше нагадує креативну духовну властивість. Вогонь насичує «душею» всі речі, які виникають з вогню, таким чином, що суцільно весь Космос постає як одушевлена дійсність: «Якби Сонця не було, незважаючи на інші зорі, була б ніч» (А. Т., С. 115, Ф–99). Саме в цій композиції змістів Геракліт уподоблює Сонце з Логосом (Словом), вчення про яке має таке ж істотне значення для його філософії, як і вчення про вогонь. Більшість дослідників згоджуються на тому, що саме Геракліт застосував це слово у якості філософського терміну. А. Тихолаз, з посиланням на В. Гагрі, наводить таку низку значень напрочуд полісемантичного давньогрецького слова «ЛогоС», яке мало застосування за часів Геракліта: «1) щось вимовлене, висловлене; 2) ідея, або сенс, зміст; 3) точка зору, гадка, те, що мають на увазі, «у голові»; 4) підстава («на якій підставі»); 5) суть, реальний смисл; 6) міра; 7) співвідношення, пропорція; 8) загальний принцип або правило; 9) розумова здатність; 10) сутність чого–небудь...» (А. Т., С. 35). Тим чи іншим чином ці значення наявні у інтерпретаціях фрагментів Геракліта За загальним визначенням, Логос – це незнищенний, незмінний закон, закономірність, або ж міра мінливості і мінливих речей. Саме він визначає відношення вогню до власних видозмін та станів. І якщо вогонь варто визнавати за стихію світової єдності, то свідчить нам за це Логос: «Не до мене, але до логосу прислухаючись, мудро визнати, що все єдине». (А. Т., С. 80, Ф–50). Історія філософії Цій єдності логос сповіщає не лише форму закону, визначеності, але й справедливості світу вогню. Він діє як впорядковуюча мудра сила, подібна філософському божеству, якому вже підкоряється весь попередній пантеон мітологічних богів: «Сонце не перейде належної міри, бо Ерінії, Правди (Діке) помічниці, відшукають» (А. Т., С. 112, Ф–94). Геракліт у різних фрагментах дає часом відмінні риси логоса, але з огляду на зазначену полісемантику значення, всі відмінні риси стають лише доповненнями до цілісної уяви філософа про характер світового закону. Логос є прихованим, не очевидним законом, який править світом. Він прихований не лише у позірних відчуттєвих явищах, але й для розуму людей та їхньої душі: «Цього логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо хоча усе відбувається згідно з цим логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаючись з такими словами й ділами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа мається А щодо інших людей, то вони не усвідомлюють того, що чинять наяву, так само, як бачене уві сні забувають» (А. Т., С. 43, Ф–1); «Меж душі не відшукаєш, хоч би яким шляхом ти йшов: такий глибокий логос має» (А. Т., С. 78, Ф–45). Ще один, але вже теологічний аспект логосу знаходимо у фрагменті, у якому сув'язно Геракліт висловлюється і про божество–досконалість, і про вогонь–єдність, і про логос–закон, відмінний від всіх речей, але споріднений з ними тим, що ними керує: «Одне, єдине мудре не бажає й бажає зватися Зевсовим йменням» (А. Т., С. 69, Ф–32). І у вченні про вогонь, і у вченні про Логос Геракліта потужною основою постають діалектичні мотиви. Все ж варто зазначити, що питання діалектики у творчості Геракліта часом витлумачуються без огляду на історичні завдання самого філософа. Багато в чому цьому посприяв саме «темний» стиль філософа, але й накладання суто філологічних дослідів Геракліта та їх наслідків на дійсність призвели до зайвої онтологізації його висловлювань. Думка щодо всезагальності руху і зміни тісно пов'язана у Геракліта з антитетичним розумінням самого процесу руху. Філософ стверджує, що із спостереження руху і суцільної мінливості всіх речей слідує суперечливий характер їх існування, який єдино можливо висловити шляхом протиставлення понять, які відповідають протилежним станам. Відтак, слід водночас твердити, що, по–перше, існування предмета визначається його рухомістю, і, по–друге, той самий предмет не існує в певній мірі, оскільки він постійно зазнає змін. Такими позірними носіями плинності Геракліт називає рух і зміну, виникнення та знищення, зміну речей та поколінь людей.
Частина І. Історія Стародавньої філософії У постійній зміні протилежностями перебуває все, що підпадає під визначення «смертної істоти». Протилежності начебто обмінюються в процесі виникнення та знищення, наближення та віддалення, розсіювання та скупчення. Обмін протилежностями відбувається навіть на рівні кос–мотворчих начал – Вогню та Логосу: «До тих самих річок неможливо увійти двічі [за Гераклітом; та неможливо двічі торкнутися смертної істоти в тому самому стані, проте раптовість та швидкість змін] розпорошує та знову збирає (а краще сказати не знову і не після, але водночас утворюється та меншає) й наближається та віддаляється» (А. Т., С. І09, Ф–91). Для Геракліта істота речей рухлива, сутність буття дієва. Все, що рухоме – живе; все, що живе – рухоме. Спокій не є істотною властивістю. Відсутність руху властива лише неживому, мертвому: «Народившись, прагнуть жити, щоб мати смерть, а точніше – супокій, та дітей по собі лишають, щоб смерть народилася» (А. Т., С. 58, Ф–20); «Смерть – усе, що по пробудженні бачимо, усе, що уві сні – сон» (А. Т., С. 58, Ф–21). Все живе може перебувати лише у відносному спокої. Пара протилежностей руху та спокою визначають пару протилежностей вічного живого (дивним чином незмінного, ненародженого, постійного) руху та змінного смертного світу речей. Саме ці космічні протилежності утворюють найча–рівнішу гармонію, позбавлену дисонансу та негативної руйнації: «Вороже примирюється, та з розбіжних – найчарівніша гармонія» (А. Т., С. 47, Ф–8). Подібних прикладів, які розкривають суперечливу істоту космосу, навіть у фрагментарній спадщині Геракліта існує багато: «Сполучення: ціле й неціле, узлагоджене – розбіжне, й з усього – одне, та з одного – все» (А. Т., С. 49, Ф–12); або зразок найпоетичнішого вияву суперечливої природи буття – «Вони не розуміють, яким чином ворожуюче узгоджується: обернена гармонія, як у лука та ліри» (А. Т., С. 81, Ф–51). Виявлення, усвідомлення суперечливої природи речей є справою пізнання як філософської діяльності. Геракліт – один з перших давньогрецьких філософів, хто почав розглядати питання пізнання як основоположне завдання філософа та філософії. Він чітко наголошує на труднощах, які супроводжують людину у пізнанні, підкреслює невичерпність предмета вивчення: «Більшість не розуміє того, з чим стикається, навіть навчившись, а проте, щось гадає» (А. Т., С. 56, Ф–17). Завдання філософського пізнання істоти речей полягає у визначенні істинності певного шляху пізнання. Просте додавання та збирання знань не може забезпечити саме досягнення істини: «Багато знати мусять мужі–філософи» (А. Т., С. 71, Ф–35), проте – «Багатознавство розумові не навчає: бо ж було б навчило Гесіода й Піфагора, та Ксенофана з Гекатеєм» (А. Т., С. 74, Ф–40). Таким чином, багатознавство не стає тотожним розумовій спроможності до пізнання, це є своєрідним типом ставлення до дійсності. Історія філософії Розумування є чимось відмінним від синкретичного світосприйняття, яке ґрунтується виключно на відчуттєвості. Джерелом такого розумування стає не природна стихія чи мітологічне божество, а Логос, який є спільним для всіх, проте не очевидним законом впорядкування та мислення. Відчуттєве знання Геракліт визначає як недостатнє, обтяжене важкими щодо вогню–душі стихіями: «Погані свідки очі та вуха для людей, що мають варварські душі» (А. Т., С 121, Ф–107). He–варварська «Душа має самозростаючий логос» (А. Т., С. 130, Ф–115), тобто діяльність, яка б мала самостійний характер розумування, діяльність, відмінну від не–самозростаючої відчуттєвості, оскільки воно цілком залежне від зовнішніх плинних предметів сприйняття. Водночас, філософ не заперечує правочинності відчуттєвого пізнання в тому випадку, коли воно узгоджується з розумовим самозростанням, або ж – мисленням. Мислення є завершальним етапом двоступеневого шляху набуття знань – відчуттєвого та розумового, яке увінчується пізнанням самого себе: «Я намагався зрозуміти (дослідив) самого себе» (А. Т., С 116, Ф–101).
Піфагор та філософія піфагорійців Як вже зазначалося, визначення місця філософії Піфагора (Пітагора) та піфагорійців (пітагорійців) у історико–філософському поступі чи не найпроблема– тичніше. Розгляд цього типу філософії після філософії мілетців та Геракліта з Ефесу також зумовлювався логіцизмом історико–філософської концепції Ґ. В. Ф. Геґеля. Він визначався порядком переходу від філософій якості (мілетці та Геракліт) до філософії кількості–числа (Піфагор), які історично відбивали логіку переходу якості у кількість. Проте такий порядок навряд чи навіть приблизно узгоджується з хронологічною історією, оскільки творчість Піфагора та піфагорійців була відома Геракліту з Ефесу, а коріння розвитку піфагорійської доктрини чітко пов'язується з школою орфіків. Саме з цих причин осердям філософії піфагорійців вважали вчення про число. Однак існують дослідження, у яких на перший план висувається розробка психологічних питань, зрощених в орфізмі. Такі дослідження центром філософії Піфагора визначають науку про безсмертність душі, яка згодом була оригінально розгорнута Платоном. Піфагорійська філософія розпочинається приблизно з VI ст. до Р.Х. і її розвиток триває аж до періоду зародження неоплатонізму. Засновником піфагорійської філософії є напівлегендарна постать Піфагора, іонійського емігранта, який оселився на теренах Великої Греції. Саме з часу
Частина І. Історія Стародавньої філософії активної філософської діяльності Піфагора та Ксенофана Велика Греція стає осередком філософського життя. Власне про Піфагора відомо надзвичайно мало, і укладання його філософської біографії чи життєпису складне. Місце народження подається відмінно – за свідченнями учня Арістотеля Арістоксена з Таренту Піфагор був тіренцем з острова Лемносу, і, отже, мав негрецьке походження. Загальновизнаною є думка, засвідчена Гераклітом, Геродотом, оратором Ісократом, що Піфагор, син Мнесарха, народився на острові Самосі. Походив з аристократичного роду. Мав відповідну освіту та виховання, що виявлялося на типі організації, заснованої Піфагором. Піфагорійський союз розглядають як аристократичну гетерію, яка розвинулась у межах демократичних спільнот. Як і перші філософи Піфагор багато подорожував, зокрема до Єгипту. Геродот наполягав на спорідненості основних піфагорійських вчень з єгипетськими віруваннями. Своєрідні релігійно–політичні та філософські погляди визначили і нрави життя в союзі, які отримали назву «піфагорійського стилю життя». Всі члени спільноти при вступі відмовлялися від приватного майна й передавали до спілки; до першого, нижчого, рівня посвячення належали члени спілки, які називалися «акусматиками»; другий рівень включав обраних – «математиків», які, власне, і розвивали основну доктрину спілки; для забезпечення суспільного існування членів громади були розроблені правила, що базувалися на певних вимогах та етичних нормативах: однією з них була сувора заборона розголошення та записування змісту піфагорійського вчення та його складників. Саме тому надзвичайно мало відомо про шляхи зародження піфагорійського світогляду, а основні враження про цей тип філософії складено на основі літературної творчої спадщини піфагорійців пізнішої доби –зокрема Філолая з Кротону. Періодизація неперервного розвитку піфагореїзму охоплює три ланки – ранні піфагорійці; середній піфагореїзм та; пізній піфагореїзм. За списком Ямвліха названо 218 імен представників цього напрямку філософії. 1) До ранніх піфагорійців (від зародження – до VI–V ст. до Р.Х.) належали Мілон, Алкмеон, Гіппас; у першій половині V ст. до Р.Х. знаними піфагорійцями були Парменід і Емпедокл, а також Менестер та філософ Гіппон. 2) Середній піфагореїзм другої половини V ст. до Р.Х. означується іменами Філолая з Кротону, Лісія, математика Феодора з Кірени, Еврі–та (послідовника Філолая), та учні Філолая – Ехекрат, Діокл, Полімнаст, Сіммій, Кебет; IV ст. до Р.Х. вирізняється іменами Ксенофіла, «друзів» Платона Амікла і Клінія, Архіта, Арістоксена. 3) Період пізнього піфаго– Історія філософії реїзму увінчується іменем останнього відомого піфагорійця Лікона з Та–ренту (коло 340 до Р.Х.). До філософських наукових начал піфагорійців належить вчення про буття як число. Основу світу вони вбачали не в матерії, тим чи іншим чином означеної стихії, а в математичному порядку світу–космосу. Не лише слово філософ як «приятель мудрості» було впроваджене піфагорійцями, але й слово «Космос» – «порядок», «лад», яке «набирає у пітагорейців значення впорядкованого вищою силою світу» (М. С, С 549). Елементами всього існуючого піфагорійці визначали межу та необмежене (безмежне) – буття та небуття (за що їх Парменід називатиме двоголовими). Ці елементи є складниками не лише просторових величин, речей, предметів, але й власне чисел. Саме тому відношення межі та безмежного постає як співвідношення, пропорція, оригінальність яких породжувала лише певний тип буття. Буття ж, у свою чергу, набувало рис числа, або натуралістичного вияву співвідношення. Визначити суть речі означає не що інше як встановити відповідне їй число. Засобом такого відкриття і поставала математика. Для послідовного розкриття істоти речей – числа – піфагорійці визначили десять протилежностей, які у власній взаємодії становили підставу всіх речей. Перше значення в парі мало позитивний характер, друге негативний: межа – безмежне, непарне – парне, єдність, однинність –множина, праве – ліве, самець – самка, упокоєне – рухоме, пряме – нерівне, світло – темінь, добро – зло, квадрат – видовжений чотирикутник. Ці парні значення набули у піфагорійців виду числових алегорій, де число чотири, наприклад, унаочнювало досконалість, було символом справедливості, а число десять мало священне значення. Навіть у космологічній побудові вони додали до дев'яти небесних тіл десяте – «протиземлю», щоб космос набув завершеного впорядкування та ладу справедливості, згідно з алегорією числа десять, яке складало суму всіх основних чисел: одиниці, двійки, трійки та четвірки («одиниця –творче число, з якого все складається, число два – різнорідність і контраст, число три – середина між початком і кінцем, число чотири найдосконаліше, це квадрат (2x2) – символ справедливості» (М. С, С 550)). Теорія музики також ставала предметом математико–філософського дослідження піфагорійців, оскільки теорія гармонії музичних тонів була застосована до розробки естетично красивої теорії про космологічну гармонію сфер. Вчення про переселення душ (метемпсихоз) і вчення про душу були важливими чинниками розвитку як онтологічних, так і етичних підстав піфагорійської доктрини. Саме піфагорійці та орфіки, на відміну від ран–
Частина І. Історія Стародавньої філософії' ньої міфології розглядали «псіхе» – душу в значенні свідомої себе душі, незалежної від тіла. (М. С, С 550). Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов'язкового втілення, вона мусить перейти по смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це за тіло істоти, – нижчого чи вищого рівня, – залежить від праведності попереднього життя. Відтак, піфагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність до вдосконалення. «Душа переходить різні ступені через життя в рослинах, тваринах, людях і може дійти до божого ступеня. Найвищий стан – перехід у зорю, бо піфагорійці вірили в споріднення душі з чистою субстанцією зір; інколи говорили про субстанцію вогню» (М. С, С 546).
Ксенофан та Елеиська школа філософії
Ксенофана (бл. 565–473) традиційно вважають попередником творчості елеи– ців (Парменід, Зенон, Мелісс із Самосу) і, зокрема, попередником філософії Парменіда. Хоча цей зв'язок тематично умовний, оскільки хронологія мотивів творчості Ксенофана та Парменіда свідчать про зміну провідного і похідного значення взаємин. Існує думка, що Ксенофан підготував появу основних ідей філософії Парменіда, а згодом застосовував вже для власної творчості наробки останнього. Це стосується, зокрема, і вчення про єдине божество. Стратегія мислення обох філософів практично однакова. Якщо ж зважити на тривалість життя Ксенофана – 92 роки, ця думка цілком заслуговує на увагу. Найбільшого визнання серед сучасників Ксенофан здобув завдяки новітнім поглядам на природу божества, тобто в царині теології. Його супротивниками стали авторитети Гомера та Гесіода в міфологічному напрямку з'ясування істоти богів. Ксенофан виступив з критикою приписування богам людських вчинків, які мають неетичний характер: «Все те Гомер, а також Гесіод богам причепили, Що між людьми і ганьбою усюди і соромом зветься: Красти, перелюб чинити, обманювать мішма взаємно» (М. С, С 556). За Ксенофаном, саме люди створили образи богів за власною подобою, тобто уклали антропоморфні уяви про богів: «От якби руки так мали корови, чи коні, чи леви, Або руками писали і твори творили, як люди, Коні тоді богів малювали б подібних до коней, І до корів теж корови й тіла їм такі надавали б, Той самий вигляд усі геть докладно, що кожне з них має» (М. С, С 556). З критики антропоморфних уявлень людей про богів Ксенофан висновує і твердження щодо існування не багатьох богів (люди приписують Історія філософії їм власні риси, і, водночас, суспільний людський родовід – вбачають їх множинно), а лише одного: «Бог лиш один! Між людьми він і поміж богами найвищий, Виглядом він неподібний до смертних ані думками» (М. С, С 557). Його несхожість з людиною подається у таких висловлюваннях: «Він увесь бачить, увесь думає, ввесь чує» (М. С, С 557); «Але без зусиль, тільки волею духа він усім потрясає» (М. С, С 557); «Завжди він залишається на тому самому місці, зовсім не порушуючися, бо й не ли–чить йому мандрувати з місця на місце» (М. С, С 557). Діоген Лаертсь–кий згадує про те, що Ксенофан уявляв собі божество «кулистовидним». Відмінність божества Ксенофана від людей стосується і відмінності від міфологічних богів. Зазначена вже характеристика свідчить про перевагу божества над силою богів Гомера та Гесіода. З посиланням на невідомого автора Арістотель наводить розвідку про трьох філософів Мелісса, Ксенофана та Горгія. Вона цікава тим, що в ній викладається шлях доведення «вічності» божества. Він цілком нагадує розвиток аргументів Анаксімандра про «вічність» алейрона, неможливості мислити його початок, визначити джерела походження. Саме цим і «алейрон» Анаксімандра, і «божество» Ксенофана відрізняються від природи міфологічних істот. Тут вже цілком очевидним стає філософічний зміст і шлях осягнення природи досконалості, яка утворює тло дійсності. Саме такий шлях згодом обере Парменід для обгрунтування «вічної» істоти єдиного буття. За розвідкою невідомого автора Ксенофан «...каже, що це неможливо, щоб, якщо щось є, сталося, а каже це про бога. Бо те, що стається, мусило б статися з рівного або нерівного. А одне й друге неможливе. Бо не годиться, щоб рівний бог родився від рівного або щоб родив рівного собі» (М. С, С 557). Відтак, стратегія доведення зводиться до трьох основних положень: по–перше, бог не міг народитися від істоти менш досконалої; по–друге, бог не міг бути народженим рівним собі; по–третє, бог не міг бути народженим істотою досконалішою, бо тоді це був би він сам. Таким чином, бог (божество) Ксенофана є істотою вічною, неподібною до тілесності і моралі людей, і, за міфологічною подобою, неподібний до істоти пантеону богів ні сутнісно, ні, головне, кількісно. Не забуваймо, що критика Ксенофаном антропоморфічних рис бога включає і кількісний чинник: множинність людської спільноти співмірна з множинністю богів Олімпу та підрядної дійсності. Тому то бог Ксенофана має не лише відмінну від міфологічних богів і людей істоту, але й є однинним, одиничним, одним та єдиним. Відтак він не може бути ні обмеженим, ні необмеженим, ні порушним, ні непорушним, оскільки всі ці визначення стосуються в першу чергу властивостей світу людського позірного, та при–
Частина І. Історія Стародавньої філософії писаних людьми світу міфологічних богів. Вочевидь, що філософський розвиток цих ідей шляхом їхньої раціоналізації ми знаходимо у Парменіда.
Парменід Власні філософські погляди Парменід (бл. 540–470) виклав у роботі «Про природу», яка розподіляється на дві частини: перша стосується вчення про істинно–суще, друга – про гадане. Також Парменід досліджує питання шляху пізнання, який веде до істинно–сущого, а не до гаданого. Ще філософ вперше порушує проблему співвідношення методу пізнання та предмету пізнання. За Парменідом існує два шляхи пізнання: перший – шлях істини, шлях дійсної віри, чи божественного пізнання; другий шлях – це шлях гадки, оманливого неістинного знання: «Отож я тобі кажу, – а ти послухай мого слова і візьми собі до серця – про те, які єдині дороги розсліду пізнання існують. Одна: > є, а небуття нема <. Це шлях переконання, бо супроводить він правду. А друга дорога: > не є, і небуття потрібне < Заявляю тобі, що ця дорога зовсім незбагненна. Бо ані не можеш пізнати того, чого нема, – це ж невикональне завдання! – ані висловити» (М. С, С 562). Правильна думка визнає лише «буття», неправильна є та, яка припускає небуття: «Треба говорити і думати, що є те, що є; бо буття існує, небуття нема» (М. С, С 562). Варто наголосити на тому, що такі логіко–філософічні та лінгвістичні вправи Парменіда і призвели до появи положення про справжнє буття як про «те, що є» – «он», тобто суще. Саме від цього поняття згодом утворилося широко вживане у філософії поняття «онтології». Принциповий зміст вчення Парменіда про буття переданий у фрагменті, збереженого Сімпліцієм: «Єдиний тільки залишається шлях думки, що існує те, що є. Для нього маємо дуже багато познак, що воно ненароджене, то й не згине ніколи, бо воно суцільне, непорушне, без кінця. Воно ніколи не > було < і ніколи не > буде <, тому що воно тепер є все вкупі, одне, суцільне» (М. С, С 562). Наступний фрагмент Парменіда цікавий з двох причин. По–перше, у ньому відтворюється згадана у Ксенофана стратегія доведення «вічності» божества, а, по–друге, у твердженні Парменіда спостерігається вже чітке орудування поняттями і словами, які набули філософського змісту. Проблема породження, поставання буття аналогічна проблемі породження та поставання єдиного божества. Те, що суспіль не має родоначальників і не має загибелі (бо боги Гомера та Гесіода мають родоначальників, але не мають загибелі) перебуває поза часовими та просторовими, антропоморфічно означеними вимірами. Для Парменіда найбільшого усклад– Історія філософії нення набуло застосування мовних засобів відтворення власного розуміння істоти буття, якими традиційно послуговувалися філософи тієї доби –поставала необхідність започаткування суто філософічних понять та термінів. Не даремно Парменіда вважають засновником філософської логіки. Відтак, цілком очевидною стає еволюція засобів філософування як розумової, відстороненої від міфологічного та синкретично–відчуттєвого світосприйняття дії: «Якого народження шукаєш для нього (тобто: для буття)? Як, звідки виросло? Не дозволю тобі сказати або й подумати, що воно з небуття. Бо неможливо казати та думати, що небуття є. Яка потреба спонукала б його народитись пізніше чи раніше, почавши з нічого? Так отже або мусить воно взагалі бути, або зовсім ні» (М. С, С 562). Наступні фрагменти в першу чергу стосуються відтворення структури та ознак єдиного буття. Це ті положення, які стануть предметом захисту від нападників учнем Парменіда діалектиком Зеноном. Вони стосуються заперечення існування рухомості та частин єдиного буття: «І не є воно подільне, бо все воно однакове. І не існує воно десь у більшому ступені, бо це не дозволяло б йому бути суцільним, ані в меншому ступені, але все є виповнене буттям»; «... буття не можна відрізати, щоб воно не трималося буття, воно не розсівається всюди, ані не сходиться докупи»; «Але непорушне воно існує в межах великих оков без початку, без перерви» – «Бо могуча Ананке–Необхідність тримає його в кайданах межі, що його довкола оточує, тому що буття не сміє бути незакінченим»; «Те саме в тім самім залишається і спочиває в собі самім і так незмінно там залишиться» (М. С, С 563). Найскладнішим для мислення виявилась проблема узгодження цілісності буття та відсутності меж, границь: «Але тому, що є остання межа, воно закінчене звідусюди, подібне до маси добре заокругленої кулі, від середини всюди рівної силою. Бо не сміє бути більше або слабше тут чи там» (М. С, С 563). Вимога обмеження і одночасно заперечення визнання чогось, що б було поза межею була задоволена лише послідовником Парменіда Меліссом, який застосував ознаку безмежності до істоти самого єдиного буття. Рівнозначною за значенням до вчення про єдине буття частиною творчості Парменіда є і його вчення про засоби та шлях пізнання. Парме–нід вперше автономізує думання (мислення) як засіб пізнання буття, і, власне, що природніше самому філософу – це ототожнення думання з предметом думки, з самим буттям. Ми начебто рухаємось у зворотньому до відчуттєвої сфери напрямку, так, як це згодом Платон ствердив основою вчення про взаємини світу ідей та світу відчуттєвих предметів. Що є світом відчуттєвих речей, і яким він є за подобою виясняє не відчуттєва практика, а подоба думання, цілісність думки про буття: «Те саме є ду–
Частина І. Історія Стародавньої філософії мання... і думка..., що буття є. Бо без буття, що в ньому є предмет обговорення, не знайдеш думання»; «Бо те саме є думати і бути» – так, наче в думанні повторюється буття (М. С, С 564). До значних здобутків Парменіда слід зарахувати і його космологічне вчення. Дарма, що філософ заперечує цінність світу позірних відчуттєвих предметів, речей. У космологічній теорії ми спостерігаємо побудову фізичного світу з елементів, найменш обтяжених відповідниками грубої відчуттєвості – світла та ночі: «... з одного боку вогонь етеричного полу–мені, що є лагідним, дуже легким, завжди з собою ідентичним, але не ідентичним із другим. А оте друге також для себе, протилежне до вогню, –це безпросвітна ніч, густа та тяжка на вигляд. Цей лад світу..., що скидається на правду, подам тобі в усіх подробицях, щоб ніколи ніяка інша думка смертних тебе не перебігла» (М. С, С 564).
Зенон Школа Парменіда проіснувала понад сто років, найвідомішим представником якої був Зенон (бл. 490–430). Вся діяльність школи була спрямована на захист основоположень філософії Парменіда. Це зумовлювалося тією обставиною, що, здійснивши кардинальні зміни у розумінні істоти буття, Парме–нід практично заперечив самочинний характер фізичного світу, світу відчуттєвих речей. Значний полемічний струмінь, спрямований на основоположення школи елеатів, спонукав до розробки своєрідної методики захисту, яка набула вигляду первісної діалектики як філософського методу у творчості Зенона. Діалектичний метод захисту основоположень Парменіда передбачав пошук суперечностей в аргументах інших філософів. Захисту підлягали в основному твердження, які стосувалися визнання неможливості множинності та руху щодо єдиного буття. Зенон будував власну аргументацію від супротивного. Спершу він начебто приймав позицію супротивника, а потім вказував на ті суперечності, до яких призводили складники такої позиції. Зенон визнає множинність, рух, самостійне буття речей у визначеннях часу та простору для того, щоб продемонструвати їхню суперечливу природу в процесі обговорення і означити суперечності в аргументах співбесідника – «діалектиці», що, в решті решт, спонукало до визнання супротивником, що логічно ні рух, ні множинність помислити, продумати неможливо. Ці непереборні суперечності Зенон називав «апоріями». Як вже зазначалося, апорії Зенона присвячені дослідженню «протяжних величин», «визначенню місця» та «можливості руху». Історія філософії
Натурфілософія V ст. до Р.Х. Емпедокл
Головним завданням давньогрецької фі– лософії, яка вже зазнала впливу елейської школи, була необхідність узгоджен– ня вимоги єдності буття зі змінністю, яка спостерігається у фізичній природі, світі речей. Заперечення Парменідом такої потужної сфери дійсності як фізична природа не вирішувало питань, які виникали у дослідників природи. Відкинути цю сферу, оголосивши її уявною, гаданою для більшості філософів інших напрямків було неможливо. Водночас, неможливо було вже й вирішувати питання співвідношення фізичної та умоглядної сфер дійсності шляхом визнання буття та небуття, як це робили піфагорійці. Відтак, вимога єдності буття мусила бути доповненою фізичним змістом, для того, щоб отримати єдине буття, яке забезпечувало змінність матеріального характеру. Саме Емпедокл (бл. 490–430) є одним з представників того напрямку, який в історії філософії отримав назву «натурфілософія V ст. до Р.Х.». Завданням цих філософів і була своєрідна натуралізація принципів Пармені–да. Хоча, це об'єднання досить умовне, оскільки всі представники цього напрямку належали до різних шкіл і вирізнялися самостійністю світогляду (як вже зазначалося, Емпедокла, зокрема, зараховують до піфагорійців). Емпедокл народився і більшу частину життя провів у сіцілійському місті Акраганті. Походив із знаного та багатого роду. Брав активну участь у політичному житті і мав чітко означене демократичне спрямування. Відомо, що Емпедокл за життя здобув серед співвітчизників глибокого визнання. Був не менш легендарною постаттю ніж Піфагор. Він і філософ, і лікар, і поет, і пророк, і учитель, і релігійний проповідник. Про його філософські погляди відомо з різних джерел. З них ми дізнаємося, що перу Емпедокла належали дві суто філософські праці – «Про природу» (2000 віршів) та «Очищення», твір, який базується на орфічно–піфагорійській доктрині. Основні філософські теми Емпедокл розгортає у творі «Про природу». Філософ виступає проти визнання за матеріальне першоначало якогось певного першоелементу і вказує на множинний характер первинних стихій, які утворюють космос. їх існує чотири, і називаються вони «коренями» існуючого: вогонь, земля, повітря і вода. Ці «вічні» елементи він уподібнює божествам: вогонь – Зевсу (інколи з Гефестом чи Геліосом), землю – Гері, повітря – Айдоневсу, воду – Нестіді: «Спершу послухай: чотири всього є корені в світі, Світлий Зевес, життєдайная Гера, Айдоневс та Нестіс, Та, що сльозами своїми джерело дає людям» (М. С, С 588). Ці корені є «вічними», ненародженими та незнищенними. Тобто, Емпедокл застосовує для означення істоти коренів весь той здобуток фі– Частина І. Історія Стародавньої філософії лологічного, теологічного та філософського характеру, який був створений його попередниками. Водночас, він виступає проти тези ранніх піфагорійців про існування буття та небуття, стверджуючи висновки Пармені–да про єдине буття: «Дурні вони і недалеко сягають їх міркування, коли вірять, що може народитися те, чого попереду не було, або вмерти і зовсім згинути що–небудь» (М. С, С. 589). Це буття, однак, зумовлюється не подобою думки, а фізичними, матеріальними коренями, які начебто заповнюють собою все буття. Саме це стає підставою для пояснення змінності в «межах» (зазначена проблема обмеження буття у Парменіда) множинного матеріальними коренями єдиного буття: «Інше скажу ще тобі: немає народження тілам Смертним усім та й немає кінця їм і згубної смерті, Тільки мішання існує і зміна того, що змішалось. Люди лише по звичаю народженням те називають» (М. С, С 589). Саме змішання, розклад та переміна серед частинок космосу (тобто коренів) стають причиною появи різних речей та предметів. Емпедокл також вказує на певні сили, які зумовлюють процеси змішання, розкладу та переміни – це сили Любові та Ворожнечі (Сварка). Вони відмінні за своєю природою від коренів, але також є «вічними» та одухотвореними «демонами». Це є самостійні чинники космологічних процесів. Цілком імовірно, що вчення про сили Емпедокла підготували ґрунт для появи вчення Анаксагора про Розум – «Нус», чинника космо–творення, принципово відмінного від матеріальної основи буття. Силу Любові Емпедокл називає ще Афродітою та Гармонією. Силу Ворожнечі – ненавистю. Визначна роль сил у періодичності космотворчих процесів. Почергово ці сили набувають переваги, і тоді стан космосу визначається переважаючою силою. Погані часи – це часи переважання сили Ворожнечі чи ненависті. Виключне переважання любові приводить світ до стану суцільного об'єднання любов'ю та гармонією. Тоді неможливо розрізнити будь–які предмети та складові космосу. Космос у цей час нагадує досконалість у вигляді кулі: «Там то не можна ніяк розрізнити швидких членів сонця, Ані густозарослої сили Землі, ні теж моря; Так спочиває у сховку міцному Гармонії–Згоди Сфайрос кулистий, з самітності радий, що всюди царює» (М. С, С 590). Проте дії сил Любові та Ворожнечі ніколи не припиняються. Вони діють спільно, і лише перевага підвищує якусь із них. Любов веде до об'єднання часток, Ворожнеча до роздроблення. Цей процес нескінченний, і саме він стає причиною появи всіх форм позірного світу: «З тих то мішань тисячі всяких смертних створінь випливали, Різні прибравши зовнішні форми, аж диво глядіти» (М. С, С 590). Для пояснення утворення за допомогою змішування та розкладу різних форм буття можна навести
Історія філософії приклад з фарбами. Різні кольори утворюються від поєднання різної кількості певних типів (коренів) барв. До істотних розділів вчення Емпедокла слід зарахувати його фізіологічні висловлювання, які стосуються доглядів на єдність всіх частин космосу згідно з вченням про чотири корені сущого, та начатки теорії пізнання – реалізація принципу «подібне пізнається подібним». Ці два складники сув'язні, в них чітко прослідковується медичний мотив, оскільки Емпедокл доклав багато зусиль у лікарській практиці. За загальним виглядом неможливо чітко означити тип пізнавальної теорії філософа, послуговуючись сучасною типологізацією методів пізнання. У нього спостерігається і сенсуалістична основа пізнавальних дій людини, і подібне до гераклітівського провідне становище розумової діяльності, елементи іонійських впливів, і релігійно–піфагорійські містичні елементи. Роз'яснюючи склад та зовнішній вигляд людини Емпедокл визначає і фізіологічне осердя мислення. Центром мислення він визнавав серце та кров коло серця. Подібне фізіологічне підґрунтя Емпедокл визначає і для діяльності наших відчуттів. Філософ вперше розрізнив п'ять органів відчуттів, які є рівнозначними у набутті знання: «Ну ж простежи всім знаряддям, де лиш видно з кожного ясно. Зорові не довіряй ні в чім більше, ніж слухові треба б, Ані оглухлому слухові над язика з'ясування. Також до інших тих членів, наскільки в них шлях до пізнання, Не відкидай ти довір'я, а вчися, що з кожного ясно» (М. С, С 595). Людина сприймає світ довкілля тому, що все є наслідком змішання під проводом сил Любові та Ворожнечі чотирьох коренів. Відтак і в довкіллі, і в людині з її органами відчуттів закладена та ж природа, істота сущого у вигляді коренів: «Землею бачимо землю, водою воду, етером божеським етер, вогнем нищівний вогонь, любов любов'ю, ненависть сумною ненавистю» (М. С, С 594). Гераклітівська вимога до провідної ролі розуму щодо відчуттів у Емпедокла виявляється лише в одному, але істотному фрагменті: «Мислею спостерігай, не сиди зачарований оком» (М. С, С 595). Однак ні відчуттєва, ні розумова складова людини, ні лише їхня сума не спроможні виявити найглибшу цілісність світу. Емпедокл залишається вірним тим релігійним, орфіко–піфагорійським та іншим містичним вченням, які мали на нього вплив у часі навчання та формування світогляду: «Вузькообмежене є те знаряддя, розлите по тілі, Часто його щось нікчемне вдаря, що думки притупляє. Всі, що частину життя в існуванні своєму пізнали Й швидко, як дим підіймається вгору, звідсіль відлетіли, Знаючи те лиш одне, що кожному з них пощастило, Гнані повсюдно, – були тої думки, що цілість знайшли вже. Та неможливо все людям по–
Частина І. Історія Стародавньої філософії бачити, ані почути, Ані збагнути все розумом. Отже як ти відійшов геть, Стільки пізнаєш; що смертний наш розум схопити зуміє» (М. С, С 595). Розвиток ідей «кореневої» істоти буття та відповідних засобів пізнання ми знаходимо у філософії Анаксагора.
Анаксагор Анаксагор (бл. 500–428) народився в Клазоменах, місті малоазійської Іонії. Майбутній філософ мав отримати у спадщину значні маєтності та статок, однак відмовляється від них на користь родичів. Певний час по тому Анаксагор тривалий час мандрує, набуваючи знань та знайомлячись з різними філософами та їхніми вченнями. Завершивши свої мандри в Афінах, він залишається там, і згодом започатковує власну школу філософії. Саме Афіни часу Перікла (з яким Анаксагор перебував у дружніх стосунках) перетворюються на політичний, культурний та філософсько–науковий центр грецького світу. Анаксагор, проте, не був громадянином Афін і це негативно позначилося на його перебуванні в цьому місті. Поступове зменшення політичного впливу Перікла зумовили гоніння на його прибічників та шанувальників. Анаксагор вимушений був залишити Афіни та оселитися в Лампсаці на узбережжі Геллеспонта. Помирає в цьому ж місті, у якому громадяни Лампсаки виявили значну шану. Різними джерелами засвідчені освітні впливи Анаксагора. Його творчість стає переосмисленням вже не стільки релігійних, міфологічних чи містичних вчень, скільки спадщини молодших філософів. Він був обізнаний з вченнями Мілетської школи, тривалий час перебував під впливом філософії Парменіда (за Платоном Парменід та Зенон перебували в Афінах у той же час, що і Анаксагор, і останній мав змогу познайомитися з вченням елеатів безпосередньо), в його працях розпізнавані мотиви філософії Емпедокла та Левкіппа. Як вже зазначалося Анаксагору належав прозовий філософський твір під типовою назвою «Про природу», який, проте, визнаний взірцем літературного стилю того часу. Мова цього твору спричинила тривалу традицію літературного наслідування. За свідченням доксографів імовірно (оскільки повного тексту не збережено) цей твір складався з трьох книг. У першій викладався догляд на космотворчий процес та вчення про «зародки» буття; у другій та третій відбиті питання різноманітних наук. Значення постаті та філософії Анаксагора визначається двома чинниками. По–перше, це подальший розвиток теорії, яка б поєднувала принципи елейської доктрини про єдине буття та спроб його матеріального насичення (з визнанням змінності, руху, предметності довкілля), і, по–друге, Історія філософії сприяння становленню образу філософійності як життєвої, професійної діяльності. Саме Анаксагора вважають першим професійним філософом –«приятелем мудрості». Захищаючи тезу про єдність, незмінність та, водночас, речовинність буття Анаксагор у вченні про «зародки», «сім'я» буття стверджує, що по відношенню до нього жодних «нових речей» чи речовин не виникає. Відтак, нічого й не зникає, оскільки основна елейська теза свідчить, що те, що є не може перестати бути. Все те, що «виникає» є ніщо інше, як «змішування», перерозподіл першочасток. Тим самим є й «знищення», але з протилежним до «змішування» чи «поєднання» значенням – «знищення» є роздроблення, розрізнення. Якісні зміни, які ми начебто сприймаємо зором не належать самим речам. Поява та знищення речей є лише перерозподілом незмінних першочасток. Таких часток існує нескінченна кількість, яка «заповнює» все буття. Саме так Анаксагор розширює догляд Емпедокла на існування певних видів у нескінченній кількості матеріальних часток, які виповнюють буття. За Анаксагором, слід розглядати «корені» сущого Емпедокла не як прості, а як складні частки, стихії. Тому й першоелементи є не типологічними, подібно до коренів Емпедокла, а суцільно різнорідними. Певні елементи вже постають як суміш інших різнорідних елементів. Анаксагор вбачає первинний стан буття (умоглядної тотожності єдності та незмінності – нескінченній речовинній різнорідності) у суміші різнорідних часток, в якій всі речі перебувають у суцільній розпорошеності. Позірне різномаїття і множинність речей обумовлюється простим виокремленням із суміші і наступним поєднанням між собою подібних часток. Проте Анаксагор здійснює вимогу принципової «подільності» будь–якого з'єднання, так що неможливо визначити «найменше». Саме у цьому буде полягати головна відмінність натурфілософської позиції Анаксагора від позиції Левкіппа–Демокріта, які обстоювали атомістичність (наступну за порядком неподільність) первинної частки буття (сущого). Анаксагор, зі спостереження про походження будь–якої речі з будь–якої (хмари з повітря, вода з хмар, земля з води, камені з землі, зіткнення каменів спричинює вогонь тощо), доходить висновку, що кожна частка речовини є такою ж сумішшю, як і ціле, є сумішшю «подібно до цілого». Всі речі заключені у цілому, і в кожній речі заключене все. Речі виникають шляхом не лише зазначеного поєднання подібних часток, але й за переважанням певної речовини. З цього вони отримують назву. Позірність такої переваги компенсується наявністю в речах всієї нескінченності можливих часток. Саме тому з будь–якої речі може виникнути будь–яка, оскільки ця зміна зовнішності лише відтворює шлях утворення речей з
Частина І. Історія Стародавньої філософії первинної суміші часток. Такі частки Анаксагор називає «сім'ям» речей. В історії філософії трапляються ще інші назви часток Анаксагора – «го–мойомерії» (Арістотель) та «гомеомерії». Принципового значення для становлення грецької філософії набуло вчення Анаксагора про Розум – «Нус». Якщо першою з чотирьох причин сущого Арістотель називав матеріальною і висновував її з надбань перших «фісіологів» та натурфілософів, то друга причина, дієва, власного означення у Арістотеля набула саме зі змісту, розгорнутого Анаксагором. Анаксагор продовжив спрямування Емпедокла на вирізнення рушійної сили космосу з речовинної підстави. Проте роль цієї сили набула протилежного до ролі першоелементів значення у космотворчому процесі. Всупереч Емпедоклу та іншим натурфілософам Анаксагор вказує на принципову відмінність істоти першоречовини (першоелементу) від істоти рушійної сили. Вона не споріднена з речовинним тлом світу ні якісно, ні за призначенням. її роль – це світовпорядкування. Анаксагор визначає її як світовий Розум–«Нус». Гомеомерії, «зародки» буття не мають власного пояснення руху. Анаксагор ствердив позицію, яка надовго визначить низку розбіжностей, і, зокрема ідеалістичну та матеріалістичну, в історії філософії та теології –з наявності речовинної субстанції та її властивостей не слідує її самодіяльний характер. Радше, природа першоречовини потребує зовнішнього керманича, ніж його визначає. Тому все, що ми можемо визначити як зміст рушійної сили має бути змістом, протилежним до того, на що ця сила спрямована. На такому антитетизмі і побудоване означення Анаксагором змісту та покликання Розуму–«Нусу». Від самого початку космотворчий процес має бути цілеспрямованим. З істоти гомеомерій неможливо визначити послідовність поєднання та роз'єднання часток. Тому сила, яка спрямовує цю послідовність мусить заключати в собі осяжність мети руху, і, у свою чергу, риси відмінності від «хаотичного», «фісіологічного» руху (згущення чи розрідження наприклад). На противагу речовині Розум–«Нус» нескінченний, діяльнісний, і не є пасивним предметом, на який могла б бути спрямована ще якась сила. Він однорідний, тому не може ні з чим змішуватись, поєднуватись, і, відтак, зазнавати впливу. Властивостями його природи є розумність і потужність, яка випливає з потреби спрямовування всього речовинного світу. Космотворча дія Розуму має певні етапи. На першому етапі Розум виконує роль першопоштовху, чинника, який виводить з пасивного стану первинну суміш. Цей поштовх задає гомеомеріям обертового руху, який визначає весь космотворчий процес та призводить до появи передумов «виникнення» речей. На другому етапі під дією Розуму–«Нусу» відбува– Історія філософії ється власне творення речей, які наповнюють космос. Процес творення речей є вторинним по відношенню до першого, оскільки речі не є чимось самостійним, а механізм їхньої появи відтворює механізм глибших взаємостосунків первісної суміші гомеомерій та Розуму–«Нусу». Деяка відмінність між етапами існує і згідно визначень принципів поєднання часток. Для неорганічної природи Анаксагор визначає принцип утворення, який підкреслює прямування до однорідності – «подібне прямує до подібного». Органічна ж природа сповідує принцип утворення речей шляхом поглинання – «подібне живиться подібним». Своєрідні принципи–настанови знаходимо у Анаксагора і у його вченні про пізнання та засоби пізнання. У визначенні фізіологічного стрижня пізнавальної діяльності людини Анаксагор сповідує відмінний від зазначених попередників та сучасників підхід. Джерелом всіх відчуттів він розглядає певну діяльність мозку. Це зумовлене тим, що Анаксагор іншим чином визначає завдання Розуму–«Нусу», ніж Геракліт Логосу, хоча подоба між цими космотвор–чими силами очевидна. їхня відмінність полягає в тому, що Розум–«Нус» Анаксагора є виключно космічною силою, а Логос Геракліта стає і чинником спроможності людини до мислення. Всупереч Емпедоклу, Анаксагор, у визначенні ролі відчуттів, стверджував, що подібне не може впливати на подібне, бо не виникало б відмінності між тим, що сприймає, і тим, що сприймається. Будь–яке відчуття виникає лише на основі дії контрастності – «подібне сприймається неподібним». Чим сильніший контраст, тим сильніше і чіткіше сприйняття, тим очевиднішим є його відбиток у мозку, як джерелі відчуттів (тепло сприймається нам тому, що в нашому тілі є холод). Збіг протилежностей, який веде до сприйняття, супроводжується стражданням. Важливою умовою сприйняття є врахування величини устрою органів відчуття, співмірності того, хто сприймає з тим, що сприймається (малі нездатні сприймати велике та інтенсивне, великі – незначне і дрібне). Тому істинне знання за допомогою відчуттів ми можемо отримувати лише в тому випадку, коли відповідність найбільша, тобто найбільший збіг протилежностей, і, відтак, страждання. Все, що ми можемо сприйняти відчуттями є проявами «невидимого», як відчуттєва річ позірно виявляє певне невидиме змішання первинних часток. Для цього Анаксагор обґрунтовує пізнання засобом «розумового бачення» – «умогляду», який набув як основа методу провідного значення для більшості з відомих філософських методів.
Частина І. Історія Стародавньої філософії' Атомістика Левкіппа –Демокріта
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.047 сек.) |