Арнольд Гейлінкс

Засновником оказіоналізму, досить по­тужного філософського напрямку у XVII ст., є Арнольд Гейлінкс. Він вини­кає як продовження розвитку основопо­ложень філософії Р. Декарта та належить

до картезіанського напрямку. Термін оказіоналізм походить від латинсько­го occasio, що є родовим відмінком від occasioms – випадок, привід.

Головне питання полягає у вирішенні поставленого Р. Декартом пи­тання про взаємини душі і тіла. Головним висновком є визнання принципо­вої неможливості взаємовпливу душі на тіло, а у філософії Н. Мальбранша і неможливості визначення взаємовпливу тіла на тіло, протяжності на про­тяжність, їх позірна «взаємодія» є лише результат випадку, який уособлю­ється в безпосередньому впливі Бога на протяжне тіло у кожному випадку. Оказіоналізм виступив супротивником матеріалістичної тенденції у розвитку картезіанства (Анрі де Руа (Леруа) (1598–1679), Бернар де Фон–тенель (1657–1757), П.–Ж. Кабаніс (1757–1808), П'єр Гассенді 1592–1655). Прихильники матеріалістичного спрямування узагальнено вирішували

Частина III. Філософія Нового часу XVI–XVIII ст.

проблему співвідношення душі і тіла, як визнання матерії, тілесності дія­льною причиною вольових та розумових здійснень.

Оказіоналізм стверджував, що тілесна причина насправді є лише «приводом» для істинної «діяльної» причини, якою може бути лише Бог.

Зворотно, і воля та розум не можуть впливати на тіло. Вони є лише «приводом», через який здійснюється вплив Бога. Таким чином, проблема «мозкової залози», «шишковидної залози» спричинила тривалі суперечки стосовно «істинних» та «випадкових» причин. У розробці теорії оказіона­лізму взяли участь Луї де Лафорж, Жеро де Корденуа (1620–1684), Йоган Клауберг (1622–1665).

Арнольд Гейлінкс (1624–1669) є мислителем, який сформулював основні принципи оказіоналізму. Жив і працював у Бельгії. Спочатку в Лубенському університеті, а згодом у Лейдені.

Вихідною позицією його філософії було радикальне визнання дуа­лізму тілесного та духовного. Це радикальне визнання призводило до то­го, що вихідною точкою всіх висновків і спостережень може бути лише рефлектуюче Я.

Саме це рефлектуюче Я і стає відповідником існування. Зміст існу­вання зумовлений усвідомленням зв'язків. Все, що існує – усвідомлюєть­ся мислячим Я. Якщо ж воно не усвідомлюється – відповідно воно і не здійснюється. Якщо мисляче Я не усвідомлює власного причинного впли­ву на матеріальні тіла, і навпаки, якщо нам не стає зрозумілим механізм, спосіб цього спричинення, то, відтак, цього впливу і не «існує», він не здійснюється.

Слідуючи з цього логічно припустити, що людина є лише «свід­ком» причинних наслідків, які позірно нею сприймаються. Проте істинні причини перебувають відповідно, не в духовній чи матеріальній субстан­ціях, а поза їхньою тотальністю – тобто ними є Бог.

Зовнішній вияв причини і наслідку як від впливу духу на тіло, так і тіла на дух, не є «дійсною», «істинною» причиною, а є «оказіональною причиною», випадковою, паралельно з якою безпосередньо існує «істин­на» причина, або Бог.

У своїх працях А. Гейлінкс зачепив проблеми і запропонував моде­лі їх вирішень, які були дуже характерні для філософії Б. Спінози та Ґ. Ляй­бніца.

Неспроможність мислячого Я з'ясувати безпосередній вплив між душею і тілом, визнання паралельного синхронізуючого взаємодію духу і тіла впливу Бога, призвела до максими філософської програм А. Гейлінк­са: «Так є, відтак, хай буде так» – «Ita est, ergo ita sit!»

Історія філософії

Поиск по сайту: