П'єр Абеляр

Для християнського світогляду харак­терно відчуття того, що середньовічний світ мислі перебуває у відкритості істи­ни. Дійсно, якщо світ створений за Сло­вом і заради Слова, то Божественна іс­тина завжди присутня в ньому (світі). Звідси випливають три моменти: по–перше, Слово було наочним дивом, на усвідомлення якого і має бути спрямований інтелект; по–друге, розум вважався одвічно причетним до Божественно створеної реальності, при умові, що розум – віруючий; по–третє, у Середньовіччі розум (віруючий) і містика – моменти єдиної філо­софсько–теологічної системи, «де розум містичне зорієнтований, а місти­ка раціонально організована» (С. С. Нєретіна). Дослідження Слова поро­дило методику філософсько–герменевтичної інтерпретації, розгортання логіко–діалектичної спрямованості мислення, які віддзеркалювали поря­док у Слові Святого писання. Будучи всезагальним, Слово обумовило ви­никнення проблеми універсалій і пов'язані з її вирішенням, як було зазна­чено раніше, три філософських течії: номіналізм, реалізм і концептуалізм.

' Див.: Ансельм Кентерберийский. Прослогион. – С. 147–153. ² Див.: там само. –С. 153–165.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Потреба в раціональній інтерпретації Слова, породжує новий тип людини – інтелектуала, яка була не просто освіченої, але свідомо присвя­чувала себе служінню розуму. Безперечно, найяскравішим представником такого типу був П'єр Абеляр. Він був видатним діалектиком, логіком і водночас теологом. Він був обдарованою і оригінальне мислячою люди­ною, що внесла значний вклад у формування загального рівня інтелектуа­льного життя суспільства.

П'єр Абеляр (1079–1142 pp.) народився у Франції в Пале, поблизу Нанта у сім'ї бретонського лицаря. Батько охоче підтримав сина у його палкому бажанні вчитися. П'єр став мандруючим учнем (на той час у Єв­ропі ще не було централізованих вищих учбових закладів – вони з'являться дещо пізніше, наприкінці XII ст.), а потім і мандруючим вчите­лем. У ті часи учні подорожували з місця на місце, від вчителя до вчителя, з однієї школи до іншої. Як і в усі часи, навчання залежало у значній мірі від бібліотек, традицій і організації учбового процесу. Головним осеред­ками знань були бібліотеки соборів і монастирів. Абеляр навчався спершу у Росцеліна (номіналіст), потім у Гільйома з Шампо (реаліст), Ансельма Ланського (Лаонского) тощо. Будучи людиною безкомпромісною він на хотів миритися з думками, що йшли всупереч його позиції. Тому П'єр вмів наживати ворогів і зо всіма своїми вчителями, згодом, розставався неприязно. Розповідь про це, а також про власні теоретичні здобутки ра­зом з світоглядною характеристикою історичної доби ми знаходимо в ро­боті Абеляра «Історія моїх бідувань». Він вивчав математику, етику і пра­во, філософію, логіку, діалектику і богослов'я, літературу і мистецтво. Потім сам починає читати лекції в Мелене, Корбеє і в Парижі. З 1113 р. викладає теологію в кафедральній школі в Парижі.

Саме Абеляр остаточно надає богослов'ю новий статус. Його не ці­кавить богослов'я як колекція, координація і систематизація текстів Свято­го письма, як було за часів раннього середньовіччя. Він намагався перетво­рити богослов'я на дедуктивну науку, в якій надавались би пояснення дог­матів віри, незалежно від святих книг. Таким чином, у Абеляра богослов'я перетворювалось на науку, що свідчить про Бога, тобто у повному смислі –теологію. І замість августинівсько–ансельмівського «вірую, щоб урозуміти», він вимагає розуміння, щоб вірити. Кар'єра його перервалась у наслідок оприлюднення інтимного зв'язку з Елоїзою – талановитою ученицею Абе­ляра і неординарною особистістю взагалі, небогою єпископа Фульберта. Резонанс від розголосу їх відносин висунув на передній план ще одну жа­гучу теоретичну проблему XII ст. – проблему зв'язку і протиріччя між лю­бов'ю людською і Божественною. П'єр і Елоїза були силоміць розлучені, без права на побачення. Багато років потому вони відновлять листування,

Історія філософії

де кожний лист стає дивовижним прикладом глибокої теоретичної думки і духовної близькості авторів. Проте, засудження Абеляра мало не тільки етичне підґрунтя. У 1121 р. на Суасонському соборі він був засуджений, перш за все, за те, що викладав замість традиційного богослов'я – теологію. Собор присудив спалити деякі з його праць, серед яких «Теологія Вищого Блага», в якій, на думку церковного суду, Абеляр потайки відновлює суб­ординацію між лицями Святої Трійці, зводячи нанівець сенс Святого Духа. Наскільки це обвинувачення безпідставне, можна переконатись, звернув­шись до цього трактату. П'єр Абеляр на додаток до теоретичних аргументів своєї правоти знаходить несподіваний і переконливий аргумент. Після ман­дрів монастирями він будує на березі річки Ардюссон каплицю імені Свя­того Духа–утішителя, або Параклета. Тут він продовжує філософську і на­віть викладацьку діяльність, бо його учні приходили до нього у маленьку каплицю. Згодом Абеляр передає Параклет у власність Елоїзі, а сам, спер­шу стає абатом монастиря в Бретані, а потім повертається до Парижу і від­новлює викладацьку і літературну роботу у школі на пагорбі Сент–Женев'єв. І знову його новаційні теологічні і етичні погляди опиняються у центрі уваги церковних ортодоксів. Собор у Сансе (1141 р.) знову засуджує його теоретичні надбання за 15 пунктами з вироком заборони викладацької діяльності. Трактати його були спалені у соборі св. Петра Абеляр намага­ється відстоювати правоту власної позиції перед папою Інокентієм II. Але марно. Плідним стало тільки заступництво абата монастиря в Клюні Петра Достопочтенного, який виступив посередником між ним і суддями і домігся відміни рішення курії. Саме в Клюні Абеляр завершує свій життєвий шлях, і саме тут він пише останній твір «Діалог між Філософом, Іудеєм і Христи­янином». Найважливіші роботи Абеляра увійшли у збірки: «История моих бедствий» і «Теологические трактаты».

Серед багатьох цікавих і філософськи ґрунтовних ідей, якими багата його творчість, зупинимось тільки на трьох: 1) вчення про Трійцю; 2) кон­цептуалізм; 3) етична позиція. Але спочатку кілька слів про вироблений ним метод дослідження в роботі «Так і Ні», який він застосовував і у викла­дацькій, і в літературній діяльності. Твір містить у собі велику кількість цитат, що вибрані Абеляром з творів церковних авторитетів (наприклад, Оріген, Августин, Боецій тощо), які давали на ті самі питання часто прямо протилежні відповіді. Чи довічна Троїчність? Чи має Бог (Христос) дві при­роди?... і т. ін. Таким співставленням Абеляр намагається не стільки про­демонструвати власну ерудицію, скільки дійти єдності у формулюванні божественного догмата, аналізуючи різні релігійно–філософські традиції. Тобто є догмат, і є його подвійне прочитання; є істини одкровення, є філо­софський аспект, є усталений догмат і є спроба діалогічного пояснення. Тут

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

стає зрозумілим дійсна позиція Абеляра Він вказав місце розуму, що лише розчищає місце для віри. Тому не розум, а віра є підґрунтям існування світу і людини. І саме в такій мірі його можна вважати раціоналістом.

Для усвідомлення абелярівського трактування Трійці, і пам'ятаючи, найтяжче звинувачення (у субординації), з тих, що йому висувались, ко­ротко зупинимось саме на співвідношенні Лиць у Трійці з приводу рівно­правності останніх. Тому звернемось до «Теології «Вищого блага»¹. Ав­тор роз'яснює, що означає розрізнення Лиць у Трійці. Досконалість Ви­щого блага є Бог. Але описує Його Ісус Христос – Мудрість втіленого Бога – за допомогою трьох імен. Він поіменував єдину і одиничну, непо­дільну і просту субстанцію як Отець, Син і Святий Дух. «Один из Них назван Отцом единственно из–за Силы Его величия, которая есть Всемо­гущество и благодаря которой Он может делать все, что хочет, ибо ничто не в состоянии Ему противиться; тождественную [Ему] Божественную субстанцию Он назвал Сыном, по причине различения собственно Муд­рости, благодаря которой Он способен рассуждать и располагать все по истине, так что ничто, чем можно злоупотреблять, не в состоянии избе­жать Ее. Он называет Его также Св. Духом, из–за благости Его, [обладая] которой, Бог не замышляет несчастья ни одному [человеку], но готов спа­сти всех, и по благодати своей раздает нам дары независимо от того, за­служиваем ли мы этого из–за порочности своей, и спасает милосердием Своим тех, кого не может [спасти] правосудием»". Доводячи рівноправ­ність Ликів у Трійці, Абеляр водночас доводить те, що Вони суть єдиний Бог. Отже, Трійця зветься Богом у певному сенсі множинним і потрійним, але не за різницею субстанцій, а за властивостями Персон.

При вирішенні проблеми універсалій, Абеляр протистоїть, як реалі­стам (Гільйом з Шампо), так і номіналістам (Росцелін). У запропонованих підходах його не влаштовує розірваність світу ідей і світу речей. Абеляр пропонує пов'язати їх аналіз з дослідженням «мовлення». Він намагається знайти спосіб «схоплення» (лат. – концепціо) одиничного і різноманітного в акті пізнання, який здійснюється душею. Уявлення, що поступають в індивідуальну душу мають бути підведені останньою під зміст Божест­венних ідей. Саме в душі формується «концепт» богопізнання. Цим актом Бог, ніби повертає собі створені Ним речі. Ідея «схоплення» відповідає, яким чином «загальне» (= ідея) може належати обом світам: горнему і дольнему. Це «схоплення» відповідає процесу пізнання, де саме і відбува­ється зустріч людського розуміння і Божественної ідеї. Отже, концепт, за Абеляром, то повнота конкретності; це доведення, піднесення «поняття»

1 Див. Абеляр П. Тео–логические трактаты. – М., 1995. 2 Див.: Абеляр П. Теология «Высшего блага» // Абеляр П. Тео–логические трактаты. – С. 133–134.

Історія філософії

до рівня «ідеї». Концепт акумулює у собі багатство і загального (ідеї), і одиничного явища. Концепт, освячений Святим Духом, здійснюється у просторі душі, її ритмами, інтенцією і енергією. Він змінює душу суб'єк­та. Він синтезує в собі пам'ять, уявлення і судження '.

Етична позиція П'єра Абеляра викладена в праці «Етика, або Пі­знай самого себе». Головною метою твору було визначення поняття гріха. Своє бачення він протиставляє розповсюдженому у XII ст. погляду з «Книги покарань». Ця книга містить у собі повний реєстр можливих грі­хів і покарань, які за них мають бути. Така типологія, за Абеляром, дезор­ієнтує людину, позбавляючи її духовної ініціативи. З іншого боку, він по­лемізує з Августином з приводу його розуміння волі, як ініціатора гріха. Отже, Абеляр розрізняє: по–перше, схильність волі до зла, тобто її мора­льну недосконалість, яка ще не містить гріха і є тільки проявом слабкості; по–друге, згоду волі на злу схильність, або бажання, яке вже містить у собі презирство до Бога; по–третє, факт виконання злої волі, що сам по собі він не збільшує гріха. Звідси слідують наступні висновки.

«Порок души – не то же самое, что грех, а грех – не то же, что зло­деяние. То, что может вызвать гнев из–за слова, то есть то, что легко по­зволяет поддаться смуте гнева, есть порок, и он пылко и неразумно за­ставляет ум вынашивать помыслы, которым менее всего нужно следовать. Порок этот принадлежит душе..., даже при отсутствии [порочного] по­ступка. Таким образом, многие люди по самой природе... подвержены сладострастию или гневливости; но грешат они не оттого, что они – тако­вы, там для них – только поле битвы, где благодаря добродетели умерен­ности триумфаторы сами могут приобрести для себя венец...»². Отже, гріх визначається через намір, тобто передбачує добровільну згоду на злочин. Тому гріх – це презирство нами нашого Творця. «Гріх» Абеляром визначається суто негативно, чим демонструє, що немає субстанції гріха, бо він, скоріше, в не–бутті, ніж у бутті. Звідси логічним стають положен­ня, які сучасникам Абеляра здавалось блюзнірством і за які його піддала остракізму церква: по–перше, визнання негріховності катів Христа, що стратили Його по невіданню; по–друге, визнання негріховності тих, хто не вірує у Христа, якщо до них не дійшла Його проповідь; по–третє, визнан­ня наслідування людиною не первородного гріха, а кари за нього.

Все світовідчуття П'єра Абеляра просякнуте єдністю горнего і до­льнего, світу ідей і світу речей, людини і Бога. Тому людина, що створена

¹ Докладніше див.: Неретина С. С. Слово и текст в средневековой культуре. Концептуализм Абеляра. – М., 1994; Неретина С. С. Верующий разум. К истории средневековой философии. –Архангельск., 1995.

² Абеляр П. Этика, или Познай самого себя // Абеляр П. Тео–логические трактаты. – С. 248.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Богом, не може бути байдужою до земних проблем і поцейбічних ціннос­тей. З іншого боку, в християнстві і Бог – не безпристрасний Бог, Бог–судія іудеїв, а Ісус, що спокутує людські гріхи, Ісус як приклад і шлях для кожної людини, тобто Бог, який любить. Так, теологія і етика пов'язані у філософії П'єра Абеляра діалектикою (логікою) єдності.

Середня схоластика

Свідчення про століття, що розпочалось з понтифікату папи Іноке–нтія III (1198–1216 pp.) досить суперечливі, як, певно й сам історичний час. З одного боку, XIII'сторіччя було ознаменоване тріумфом папства і церкви, атмосферою незвичайно творчого духовного клімату. Розквіт міст, корпорацій ремісників і торговців забезпечував досить високий рі­вень матеріального добробуту, надаючи, тим самим, можливість розвитку наук та мистецтв.

Політичні події того часу, до яких можна віднести реконкісту Іспа­нії, привели до розширення культурного обрію християнської Європи, уможливили знайомство з арабськими, грецькими, єврейськими авторами, а хрестові походи на Схід, у свою чергу, збільшили потік грецьких руко­писів у Західну Європу і також сприяли накопиченню знань і розширенню наукового кругозору європейських вчених. Наприклад, в Іспанії виник потужний центр перекладів на латину творів Арістотеля, Авіценни (Ібн Сіни), аль–Газалі, Ібн Гебіроля тощо, ініціатором якого був відомий архі­єпископ Толедський Раймонд де Совета, а найбільш відомими переклада­чами Абеляр Батський, Герард Кремонський, Михайло Скот. Крім того, на Сіцилії виникає центр, де переклади античних вчених виконувались не з арабських джерел, а безпосередньо з грецьких оригіналів. Матеріал для опрацьовування був величезний, і усвідомлення його можливо було здій­снитися тільки при умові зрілості європейської середньовічної думки. Для науки XIII століття було дійсним «ренесансом», аналогічним Ренесансу XIV–XV ст., але з іншими наслідками: в XIII ст. схоластика і антична нау­ка не протистояли одне одному, а створювали вдалий гармонійний синтез.

В цей час в Європі виникають і поширюються університети (= кор­порації викладачів і студентів за зразком ремісників). Вищі учбові заклади відрізнялись напрямами наукової діяльності. Наприклад, Болонський уні­верситет був відомий фахівцями з юриспруденції; Паризький – метропо­лія християнської науки – стає центром філософії і теології; Оксфордсь­кий, створений за зразком Паризького, був відомий, перш за все, природ­ничими дослідженнями. Згодом відомими своїми учбовими закладами стають Кембрідж, Падуя, Неаполь, Тулуза...

Історія філософії

Будівництво соборів, готичної архітектури, багато оздоблених скуль­птурою, вітражами тощо. Першою значною спорудою нового готичного мистецтва був хор церкви абатства Сен–Дені для усипальниці французьких королів (XII ст.). До середини XIII ст. вже були створені всі класичні зразки «високої готики», що представлені соборами Шартра, Парижу, Реймса, Амь­єна. І вже звідси пластична сила готичного мистецтва рушила в Європу.

З іншого боку, хрестові походи мали сумне завершення; протисто­яння знаті і народу, феодалів і комун; деформація церкви як політичної організації і авторитетного носія моральних цінностей (розшарування клі–ру, заклопотаність верхівки політичними інтригами, а усіх його страт –жагою збагачення), збільшення єресей (катари, альбігойці тощо)... Не­скінченні міжусобні війни, розруха і розбрат, злиденність народу, гоніння і погані звичаї наводили мислячих людей на думку про кінець світу, про те, що з дня на день має народитись Антихрист, диявол у людському об­личчі, який буде обманювати людей неправдивими чудесами і обіцянка­ми, щоб привести їх до згуби напередодні Страшного суду...

У перші роки XIII ст. один старий воїн, який розкаявся в тому, що надмірно брав участь у битвах між людьми, написав невеличку поему, де розповідав про прихід Антихриста і про кінець світу як про події неминучі і близькі. І хоча Бог, після невдалих спроб людства протистояти Злу, прихо­дить на допомогу: спрямує ратище (спис) Михаїпа Архангела, і той зне­шкоджує Антихриста, і сто тисяч дияволів переносять до пекла його остан­ки і прокляту душу, і тим самим стає заступником людей, щоб ті протягом наступних сорока днів миру встигли очиститися від скверни і зустріти як личить християнам кінець світу та Страшний суд, проте, передчуття траге­дії не полишає розум. Так і автор цієї поеми, Угуччоне да Лоді, воїн, але з тонким релігійним почуттям, відобразив не тільки спогади молодості і роз­думи старості, але й реальність війни і релігійний жах своєї епохи.

Проте, чим вище підіймаєшся, тим ясніше бачиш. Одним з тих, чиї поняття про розум і обов'язок були високими і хто з цієї висі зумів розди­витись усю глибину вад свого часу, був папа Інокентій III. Він у повній мірі усвідомлював людські бідування і знав, яким сумним є його час. І хоча він, як міг, дбав про стражденних, надаючи допомогу бідним і збуду­вавши чудову лікарню Святого Духа, що існує і по сей день, він не міг не усвідомлювати, що цього замало. Свої роздуми він виклав у творі під на­звою «Про презирство до світу». Жоден до нього не описував життя люд­ське так відверто. Інокентій III розповідає про неміч плоті і крові від на­родження до смерті; він оповідає про біль, яка вражає будь–який вік і стан; розмірковує про марність людських праці і зусиль; досліджує гріхи: гор­диню, гнів, жадібність, похіть, любов до успіху, розкоші; занурюється у

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

роздуми про смерть, пекло і рай. Але Інокентій не тільки залишив після себе такий літературний твір, що увібрав у себе весь трагізм середньовіч­ного буття, він створив чудовий гімн Святому Духу який згодом стали співати в церкві протягом дев'яти днів після свята Трійці. У ньому – праг­нення і надія, це гімн змучених, але таких, хто намагається вийти за межі власного «я», щоб злитися зі Святим Духом.

Людиною, яка не тільки співчувала знедоленим, але у стражданні за них спромоглась узяти на себе всю відповідальність за скоєне, пройти земний шлях Христа, був Франциск Ассізський.

Поиск по сайту: