Августин Аврелій

Мета теми –розкриття особливостей проблематики середньо­вічної філософії, розгляд основних етапів її становлення, місця у розвитку європейської філософії та культури.

Ключові поняття: теоцентризм, теологія, номіналізм, реалізм, догмат, креаціонізм.

Історичні та соціокультурні умови формування середньовічної філософії

Середньовічна філософія – це філософія, світоглядне та ціннісне джерело якої становить християнська релігія. Вона утворилась в Західній Європі як синтез християнського вчення та окремих філософських ідей античності.

В історичній періодизації Середньовіччя охоплює час від падіння Римської імперії в V ст. н.е. по ХІV ст. Немає єдиної точки зору, яка саме політична подія започаткувала Середньовіччя: поділ Римської імперії на Східну та Західну частини (395р.), пограбування Риму готами під проводом Аларіха (410р.) чи загибель останнього імператора Західної Римської імперії (476р.). Це період феодалізму з чітко ієрархізованим становим суспільством, повним домінуванням у духовному житті монотеїстичної релігії – християнства.

Економічне життя середньовічної Європи носило виразно аграрний характер, ґрунтувалося на натуральному господарстві. Як самостійні економічні організми виступали феодальні маєтки. Феодал володів землею з селянами, що перебували в кріпосній залежності. Селяни обробляли землю і виконували чисельні повинності на користь феодала. В ранньосередньовічному суспільстві село виразно домінувало над малочисельними містами як економічно, так і духовно. Це зумовило традиціоналізм та консерватизм середньовічної культури.

Поступово відроджувались старі і виникали нові міста. Вони стали осередками розвитку ремісницького виробництва і формування ринкових товарно-грошових відносин. В ході боротьби з світськими та церковними феодалами за економічну та політичну незалежність міста виборювали права самоврядування. Комплекс прав, що надавав городянам певний рівень свободи, отримав назву «магдебурзьке право». Міста перетворились на самоврядні, економічно і, зокрема в Італії, політично автономні адміністративні одиниці. З часом міста стають провідними осередками середньовічної культури. Саме в містах з ХІІ ст.. виникають перші університети (Болонья, Париж), які стали центрами розвитку схоластичної філософії. Вже на кінець ХІV ст.. в Західній Європі їх нараховувалось близько 50.

Особливе місце в житті Середньовічної Європи займала християнська церква. В умовах безперервної боротьби за владу королів, феодалів централізована, ієрархізована церква перетворилась на могутню політичну силу. Вона включила в сферу своїх інтересів і турбот всі аспекти життя суспільства – політичні, економічні, соціальні. Держава та інші соціальні інститути спирались на авторитет церкви, яка сакралізувала та санкціонувала їхню діяльність. Особливе монопольне становище церква посідала в сфері духовного життя. Християнство змогло об’єднати, синтезувати елементи античної римської і варварських культур, заклало основи культури європейської.

При переході до Середньовіччя у суспільному світогляді Європи відбулися радикальні зміни, пов'язані з тим, що тепер інтелектуальні зусилля спрямувалися не на пізнання зовнішнього світу, а на осмислення істин віри. У центр всіх людських зусиль християнство поставило проблеми спасіння душі та духовного самовдосконалення. Відбулася теологізація всіх форм суспільної свідомості.

Середньовічна філософія, з притаманним тільки їй способом філософствування, заснованого на релігійній вірі в єдиного Бога, починає розвиватися вже з перших століть виникнення християнства. Її історія охоплює період від II ст. до XIV—XV ст. н.е. На початку свого існування філософія християнська паралельно співіснувала з пізньою античною філософією. Майже всі представники ранньої християнської філософії – апологетики отримали освіту в давньоримських навчальних закладах - риторських школах, де вивчали твори античних філософів. Завдяки цьому відбувалось взаємопроникнення ідей, понять. Християнські мислителі сприймали від античної філософії ті ідеї, положення, які слугували філософському обґрунтуванню віровчення та догматики.

Основними етапами середньовічної філософії є патристика, що ділиться на апологетику та власне патристику, та схоластика. Схематично періоди розвитку філософії середніх віків подаємо в таблиці:

З виникненням і поширенням християнства змінився філософський світогляд, філософська проблематика. Те, що хвилювало філософів античності, в очах християн втратило свій сенс, цінність. Виникли нові проблеми, які потребували осмислення і вирішення.

1. Християнський монотеїзм прийшов на зміну античному політеїзму Античність визнавала багатьох богів, які існували невіддільно від природи, були обмеженими у своїх можливостях та залежали від долі. Основою ж християнства є віра в єдиного могутнього Бога, творця світу.

2. Античний космоцентризм змінився християнським теоцентризмом..

Антична філософія була космоцентричною, тобто зосередженою на проблемі Космосу, його першооснови, провідних закономірностей його виникнення. Християнська філософія – теоцентрична, вона зосередилася на осмисленні віри в Бога, яка визначала як специфіку філософських проблем, так і спосіб іх вирішення.

3. Християнська віра витіснила античний логоцентризм. Якщо осягнення бога в уявленні еллінів часто співпадало з його пізнанням, то християнство наполягало на необхідності безумовної віри, яка не потребувала санкції розуму.

Середньовічна філософія розвивалася на основі християнського світогляду, у тісному зв’язку з релігійною ідеологією. Синтез християнського віровчення та античної філософії відбувся на основі філософських ідей, що не суперечили, а могли обґрунтувати й пояснити християнську віру. Джерелами християнської філософії стали: філософські ідеї елліністичного (стоїки, Філон Олександрійський, неоплатоніки тощо), й більш раннього, класичного (Платон, Аристотель) періодів античної філософії.

Так, філософія платонізму й неоплатонізму допомогли християнству обґрунтувати ієрархічну структуру буття, підпорядкувати матеріальний світ ідеальному. Першоосновою буття та джерелом усього існуючого проголошувався Бог, який виступав як тріада – Єдине, Розум, Душа. Від аристотелізму були взяті принципи та прийоми логіки та уявлення про світ як систему, вершиною якої є Бог. З епікурейства – заклик зосереджуватися на духовних, а не на матеріальних благах і зберігати спокійний стан духу. Від стоїцизму – фаталізм, а також ідеї незламної мужності, вірності своїм переконанням, рівності всіх людей перед Богом. Із філософсько-релігійних поглядів Філона Олександрійського – думка про існування Бога-Творця (Єдиного) - безтілесного й духовного начала, його первородного сина (Параклета) та Ідею – третю іпостась Божественної Трійці.

Очевидно, що вже на етапі становлення християнська філософія уособлювала спробу об’єднати віру у недоступного для пізнання Бога з прагненням пізнати його.

Характерні риси та проблематика середньовічної філософії

Завданням середньовічної філософії є передача християнського світорозуміння за допомогою відповідних понять, концепцій, теорій. Свого формального виразу християнське світорозуміння набуло в Нікео-Константинопольському Символі віри – документі, що зафіксував основні засади християнства. В добу Середньовіччя саме з приводу положень Символу віри тривали найсуттєвіші філософські суперечки. Протягом усього Середньовіччя він окреслював коло та межі філософської полеміки.

В Символі віри обґрунтовано тринітарний догмат, відповідно до якого проголошується, що Бог є один, але в трьох особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог - Дух Святий. Відповідно до христологічного вчення в єдиній особистості (іпостасі) Ісуса Христа з часу втілення (олюднення) поєднуються дві природи: Божественна та людська (догмат про боговтілення). Ці сутності існують у Христі незлитно, незмінно, нероздільно й нерозлучно. Сам же Ісус є досконалим Богом та досконалою людиною, яка є єдиносутнісною іншим людям в усьому, окрім гріха. Низка ідей, пов’язаних із спокутувальною жертвою Ісус Христа, розглядалася в межах християнської сотеріології – вчення про спасіння, яке досліджувало значення спокутувальної жертви Ісуса Христа для людського спасіння. Важливе місце в християнській догматиці відводиться екклезіології, відповідно до якої церква вважається Боголюдським організмом, головою якого є Ісус Христос. Згідно з есхатологічним вченням пророкувався кінець світу, воскресіння померлих, Суд Божий над усіма, покарання грішних, нагорода праведних, настання царства Божого.

Найсуттєвіші риси середньовічної філософії випливають з її догматичного ядра. До них належать: теоцентризм, екзегетичність, традиціоналізм, повчальність, психологічна самозаглибленість та рефлективність.

Провідна, засаднича риса середньовічної філософії – теоцентризм, тобто зосередженість на вірі в Бога, яка визначала як специфіку філософських проблем, так і спосіб їх вирішення. Бог визнається єдиною й досконалою істотою, першопричиною та кінцевою метою буття. Теоцентризм поєднується з антропоцентризмом. Це означає, що будь-яка проблема, яка обговорюється в межах цієї філософської системи, вирішується під кутом зору взаємовідносин Бога та людини. Людина є образом і подобою Бога й належить до двох світів. Тому онтологічна проблематика у межах середньовічної філософії торкаючись проблем креаціонізму – творення Богом світу, або есхатології – кінцевої долі світу, зосереджувалася на місці людини в цих процесах і в світоустрої загалом. У гносеології здебільшого точилися суперечки з приводу можливості та засобів пізнання людиною Бога, а не світу. Виникла нова філософська проблема – про можливості і межі людського розуму. Етика досліджувала не просто моральні приписи, а моральний закон, що був даний людям Богом.

Христианство є релігією Одкровення. Сутність її виявляється в тому, що вища істина дана людям Богом у Святому Письмі. Середньовічна філософія є екзегетична, тобто її призначення – розкрити, розшифрувати істину, приховану в святих письменах Біблії. Тому для підтвердження, доказу своїх міркувань філософ постійно звертається до біблійних текстів. А об’єктом філософського осмислення є, перш за все, зміст, закладений Богом у Святому Письмі, правильне зрозуміння якого є умовою спасіння душі. Екзегетичність середньовічної філософії створила умови для розвитку:

- семантичного аналізу - тобто аналізу смислу окремих слів, речень;

- етимологічного аналізу ("Етимології" Ісидора Севільського);

- концептуального аналізу, спрямованого на розкриття внутрішнього сенсу тексту в цілому.

. Вищим ступенем екзегези є спекулятивний її характер, оскільки вона прагнула дати відповідь на питання: які філософські положення, які наслідки витікають з даної тези чи фрагменту тексту.

З екзегетичністю поєднуються такі риси, як традиціоналізм, повчальність. Філософ стурбований не лише виявленням духовних істин через осмислення і тлумачення біблійних текстів, а й передачею цього розуміння іншим людям. Це потрібно для поглиблення їх віри та спасіння душі, кращого розуміння релігійних догматів. Середньовічна філософія приділяла значну увагу проблемам форми викладу, дидактиці –теоретичним основам методів навчання. Вже в перші століття існування християнства відкривались катехітичні школи. Їх завданням було впровадження в християнське віровчення новонавернених. З часом виникли церковні міські, монастирські, єпіскопські школи. В них отримували освіту майбутні священики. Розвиток духовної освіти стимулював інтерес до проблем пізнання, логіки.

Характерними рисами середньовічної філософії Європи є психологічна самозаглибленність, рефлективність, самоаналіз. Виникає новий жанр філософської літератури – сповідь, представлений іменами Августина, Боеція, Абеляра. Поглиблений самоаналіз, опис шляху пошуків, помилок на шляху самовдосконалення розцінювався як засіб морального очищення, покаяння автора, повчання для читача.

Християнство орієнтувало людину на споглядальне ставлення до світу. Ця риса вплинула на особливості пізнання, коли методом пізнання Бога проголошувався не розум, а інтуїтивне осяяння, містичне споглядання. Як зазначає відома дослідниця філософії Середньовіччя С. Неретіна, за цих часів розум та істина стають моментами єдиної теологічної системи, оскільки „розум є містично орієнтованим, а містика – раціонально організованою” (Неретина С.С. Верующий разум. К истории средневековой философии.- Архангельськ 1995. С.10-11.) Це означає, що передумовою істинного знання стає зміцнення власної віри та духовне самовдосконалення.

Середньовічна філософія розвивається, функціонує як теологія, ("вчення про Бога"). Її провідними ідеями є:

- ідея творіння світу Богом – креаціонізм, яка виступає як основа онтології;

- ідея Одкровення – на ній базується вчення про пізнання;

- вчення про Ісуса Христа як боголюдину – вона виступає як основа антропології;

- ідея провіденціалізму, тобто залежності буття світу, історії людства, людини від волі Божої.

Щодо філософської проблематики цієї доби, то полеміка відбувалася здебільшого навколо названих вище положень Символу віри. Найбільш жорсткі суперечки точились з приводу співвідношення трьох іпостасей Бога; співвідношення божественного та людського в Ісусі Христі тощо. Середньовічна філософія досліджувала вчення про творення світу Богом із нічого (креаціонізм); про залежність буття світу та історії людства від Бога (провіденціалізм); проблеми співвідношення свободиі благодаті; віри та розуму тощо. Прикметне, що полеміка відбувалася з позицій жорсткого протиставлення матерії та духу, небесного й земного, добра і зла (праведного та грішного). Хоча християнство на своїх соборах і засуджувало дуалізм – вчення про існування двох першооснов світу, але поступово весь світ став трактуватись як осередок боротьби Бога та диявола.

Філософія Середньовіччя функціонувала як теологія – філософсько- обґрунтоване „вчення про Бога”. Ця особливість виявилася в її провідних напрямах – патристиці та схоластиці.

Вихідні ідеї патристики

Патристика (від лат. раtег — батько) — це перший етап розвитку філософії Середньовіччя, час формування філософської християнської думки, її основних принципів, проблематики, категоріального апарату. Головні проблеми – монотеізм, троїстість Бога, вчення про Христа як Боголюдину, креаціонізм, есхатологія. За місцем виникнення розрізняють грецьку та латинську, за часом – апологетику та класичну патристику.

Взаємовідносини християнства з філософією на початку його історії були складними. Апостол Павло, інші діячі раннього християнства різко негативно ставилися до античної філософії. "Цьогосвітня бо мудрість – у Бога глупота" (І Послання коринфянам,3,19), - писав Апостол Павло.

Таке негативне ставлення до філософії як несумісної з християнством відбилось і в працях представника апологетики Тертулліана, якому належить відоме твердження "Вірую, бо це є абсурдним." Він різко засуджував античну культуру як таку, що спотворила людину, відірвала її від справжніх цінностей. Розмаїття течій, напрямів, ідей античної філософії мислитель розглядає як свідчення неспроможності вирішити світоглядні проблеми. Єдино істинним вченням, що дає людини знання справжніх цінностей, він оголошує християнство. Душа людини по природі християнська. Бог наділив людину розумом. Завдяки природному здоровому глузду, не затьмареному освітою, філософськими складнощами, проста людина відкриває в душі вродженні християнські істини. Віра не вимагає ні знання, ні розуміння. Якщо щось, писав Тертулліан, у Святому Письмі перевищує наше розуміння, здається абсурдним, то це вказівка на те, що в цьому прихована глибока таємниця, яка доступна лише вірі, а не розуму. Лише простота, природність, безпосередність віри дозволяють почути голос душі. «Нехай краще людина прислухається до голосу своєї душі, і тоді істинний Бог не залишиться невідомим для неї.» - підкреслював Тертулліан. Але, заперечуючи античну філософію, він користується філософськими методами, термінами. Тобто навіть у її запереченні не може обійтися без філософії.

Навернення до християнства освічених верств римського суспільства, необхідність захисту християнського віровчення у полеміці з язичницькими філософами поступово змінювало ставлення церкви до філософії. В ІУ ст. христианство стало панівною релігією Римської імперії. В такій якості воно вимагало філософського обгрунтування, тлумачення догматів, закріплення їх у свідомості віруючих, приведення християнства у відповідність до права, політики. Різке заперечення філософії змінилось її визнанням.

Початок християнського філософствування пов’язаний із так званою апологетикою (від грець. апологія – захист). Завданням апологетики був захист християнства перед критикою з боку освічених владних кіл Римської імперії. Для християнської церкви необхідним було виробити чітку, засновану на Святому Письмі, позицію по основним світоглядним проблемам. Філософи-апологети приходять до думки, що філософія вказує шлях до істини, але відносної, бо справжня істина – лише в Богоодкровенні. Іустин, Климент Олександрійський, Тертулліан та ін. головним завданням вважали обгрунтування істинності, досконалості християнського віровчення та релігійного світогляду філософськими засобами. Так вони вирішували проблему включення філософії в християнську духовну культуру.

Іустин високо оцінював надбання філософії античної: «Ніщо не може бути кращим, ніж довести, що розум панує над усім і що людина, що керується ним, може правильно оцінювати прагнення інших і вказувати їм шлях до щастя». Філософія є мудрість, але мудрість нижчого порядку, творіння людського розуму. Найвищу мудрість Бог відкрив людині в Одкровенні. Тому справжня істина, мудрість – у християнстві. Філософія ж допомагає зрозуміти, захистити, охопити розумом Боже Одкровення. Найкращі ідеї філософії античної, вважав Іустин, були натхненні Богом. Наприклад, ідеї Платона, Аристотеля, стоїків, неоплатоників про єдиного Бога, безсмертя душі. Іустин обгрунтовував думку, що в багатьох своїх ідеях антична філософія не суперечить християнству, а є нібито підготовкою розуму до сприйняття Божого Одкровення.

Така позиція була плідна для розвитку середньовічної філософії, бо надавала можливість користуватись надбаннями античної філософії. І в той же час вона вирізнялася рішучим захистом християнської догматики від релігійних та філософських ідей, які, на думку отців апологетів, могли завдати шкоди ще не зміцнілому християнству.

В апологетиці була поставлена ключова проблема середньовічної філософії – співвідношення віри і знання, теології і філософії. Першим філософом, хто поставив її та спробував вирішити, був Климент Олександрійський. Підтримуючи позицію Іустина, він писав, що філософія – це вступ до християнства, засіб удосконалення віри. Сфера філософії – раціональне обґрунтування, тлумачення положень віровчення. «Істинна філософія, наголошував Климент, є знання предметів божественних і людських, є наука, що дає нам поняття про наше ставлення до Бога і світу, вказує нам засоби для досягнення мудрості і доброчесності.» Віра розглядалась як фундаментальна основа знання, а християнське знання – як раціонально осмислена віра. Климент сформулював принцип гармонії віри і знання, при умові, що знання спирається на віру, як джерело вищої мудрості.

Апологети були першими християнськими філософами, які на основі синтезу християнства с окремими ідеями античної філософії розробили коло проблем, стиль філософування, понятійний апарат філософії християнської. В їх творах притаманний античності космоцентризм змінився теоцентризмом.

У патристиці філософська спадщина стає перш за все знаряддям боротьби з різноманітними ідеологіями, в тому числі з єресями, що розмножуються всередині християнства На цьому етапі відбувається інтеграція теології та окремих ідей платонізму й неоплатонізму, стоїцизму і (меншою мірою) аристотелізму. Складні філософські суперечки завершуються остаточною систематизацією ідеології ортодоксального християнства та ухваленням Нікео-Константинопольського Символу Віри.

Найвидатнішим представником класичної патристики є Аврелій Августин (354—430). Вихідним положенням його філософії є креаціонізм, тобто вчення про створення світу Богом з нічого. На цьому положенні філософ вибудовує онтологію, гносеологію, ан­тропологію, соціальну філософію, етику, естетику — усі складники цілісної філософської системи.

Августин розуміє буття як ознаку існування і, навпаки, функція існування тлумачилась ним як ознака буття. Буття поділяється на нижчу форму — мате­ріальну і вищу — нематеріальну. Нематеріальна субстанція є абсолютним буттям, одиничним, незмінним. Вона існує вічно, актуально, в ньому все є дійсним, а не тільки можливим, як у змінній матеріальній субстанції. Абсолютна субстанція є не тілесною, всюдисущою, має чисту форму і є першоосновою світу. Отже, доводить Августин абсолютна нематеріальна субстанція є стабільною, має чисту форму і є вищим благом. Але властивості блага має лише Бог. Він і є вищим буттям, вищою субстанцією вищим благом. Августин наголошує, що джерелом і причиною всього буття є буття Бога. Бог у Августина – вища сутність, причина існування світу і всього, що у світі, творець, який створив і вічно творить світ. Змінність створеного світу означає й створенність часу. Августин запровадив поняття динамічно­го часу, пояснивши його природними, історичними змінами. Цим він зробив значний внесок у вирішення проблеми часу. Онтологія Августина переходить у теологію, розкриваючи й аргументуючи ідею креаціонізму з позицій філософії.

Досить цілісною є гносеологічна система Августина. Вона засновується на платонівській ідеї, що основа пізнання лежить в духовному світі ідей, але ідей, які є думками Бога. Людина може осягати їх лише за умови Божого осяяння. Теорія пізнання Августина побудована навколо однієї з найбільш принципових проблем середньовічної філософії - про співвідношення знання й віри у пізнанні Бога. Вирішуючи цю проблему, Августин висловлює достатньо прогресивну для тих часів думку про значний пізнавальний потенціал розуму. Розум є посередником між двома світами тим, що сприймається лише розумом, і другим, чуттєвим. Розум – це властивість душі. Душа через розум осягає істину, яка потенційно закладена в душі і пробуджується світлом віри. Така позиція свідчить про визнання ним гармонії віри та знання, однак не означає їх перетину у питанні пізнання Бога. Об’єктом пізнання Августин визнає лише душу і Бога. Тільки таке пізнання є джерелом спасіння та щастя. На думку Св. Августина, істина про Бога осягається лише вірою. «Вірую, щоб розуміти» - головний принцип філософії Августина.

Антропологія августинізму є суперечливою. З одного боку, філо­соф розглядає людину як творіння Бога за своїм образом і подобою, а з другого — після гріхопадіння образ Божий у людині затьмарився пристрастями, гріхами, сама природа людини стала гріховною, сме­ртною. Людина складається з душі й тіла. Душа не змішується з тілом, а присутня в ньому, одухотворяє його. Душа, наголошує Августин, немає нічого спільного з тілом. Вона досконала, безсмертна. «Основа духовного життя –воля, але не розум».Воля спрямовує душу до Бога, тому тільки душа може пізнати Бога. Душа є світ, бо створена Богом, а Бог суть істина і освітлює темряву незнання. Досягти спасіння люди­на може лише за умови підкорення тіла розумній душі, освітленій світлом Божественної істини. Але гріховність людини робить немож­ливим досягнення спасіння без допомоги Бога.

З одного боку, спасіння людини цілком залежить від волі Бога, а з другого — лю­дина має свободу волі. Августин розумів свободу волі досить обмежено - як свободу людини прагнути до добра. Але внаслідок первородного гріха вона може творити добро тільки за милістю Бога, як дар віри. Бог по своїй волі дає людині благодать, тобто освітлює її душу світлом божественної істини. Благодать переводить можливість добра, закладену в людині як творінні Божому, в дійсність. Тільки добровільно покладаючись на ласку Бога, людина отримує силу і здатність бути вільною. Воля людини розглядається як наявна в прагненні, але відсутня у дії. Дієвості їй може надати лише Бог. Така позиція є свідченням суперечливості августинівської концепції передвизначення.

У праці «Про Град Божий» Августин протиставляє град земний Граду Божому та розгортає концепцію всесвітньо-історичного процесу як поля здійснення бо­жественного плану спасіння людства. Громадян земного граду по­роджує природа, небесного — благодать. Громадяни небесного граду прагнуть осягнути Бога, а земного - захоплені матеріальними прагненнями. Історія людства розгортається як боротьба цих двох градів. На землі видимим втіленням Граду Божого є церква, бо тільки вона може вести людей до спасіння. Філософ обстоює необхідність підкорення світської влади духовній задля досягнення цієї мети.

Останнім представником патристики і «батьком схоластики» вважається філософ Северин Боецій (480-524), представник знатного римського роду, державний діяч. Його твори стали мостом між давньоримською та середньовічною культурами. З давньогрецької на латинську мову переклав низку математичних творів, трактати Аристотеля, до яких написав коментар. Особливу увагу Боецій приділяв методології, розробці знання про метод, створенню латинської філософської термінології. Провідне місце у побудові філософського пізнання відводив математиці і логіці. Власне Боецій утвердив в середньовічній філософії логіку Аристотеля. Першим ступенем в вихованні дисципліни мислення Боецій вважав математику. «Математика виводить того, хто пізнає, з світу мінливих, матеріальних речей в світ незмінних і вічних ідей.» Вона звільнює людський розум від заблуджень, піднімає його на інтелектуальний рівень. Спираючись на логіку, розум стає здатним сприйняти істину – християнську віру. Істини віри, вважав мислитель, мають бути підкріпленими доводами розсудку.

Найвідоміший твір Боеція – «Розрада від філософії». Філософ написав його в тюрмі, ув’язнений за брехливим звинуваченням. Чекаючи на страту, він впав у відчай від несправедливості і жорстокості світу. На допомогу в’язню приходить Філософія. Спираючись на віру у його душі, переконує у безсмертній природі людини, нагадує про небесну Батьківщину. Боецій розуміє, що Бог справедливий і благий, віра і любов до Бога дають людині блаженство і свободу. Коли людина вибирає добро, свідомо підкоряється божественному провидінню, вона звільняється від влади долі, залучається до вічності. У творі філософ висуває докази існування Бога, розглядає проблеми свободи волі, теодицеї - проблеми виправдання існуючого у світі зла, божественного походження світу, доцільності світового порядку, співвідношення знання і віри – тобто ті питання, що стануть провідними у схоластичній філософії. Боецій був канонізований церквою як святий мученик. У європейській культурі постать Боецій стала символом мужнього протистояння культури натиску насильства і варваризації, уособленням духовного зв’язку поколінь.

Загалом патристика систематизувала християнську догматику, визначила коло провідних проблем та започаткувала традицію і метод їх осмислення середньовічною філософією.

Схоластика як провідний напрям середньовічного філософствування

Схоластика охоплює період з IX до XV ст. і поділяється на ранню, середню та пізню схоластику. Головним завданням схоластики було — засобами філософії розкрити істини віри, щоб зроби­ти їх доступнішими для розуміння віруючими. У схоластиці, на відміну від патристики, як інструмент доказів, та обґрунтування цер­ковних догматів використовується логіка в її аристотелівському варіанті.Схоластичне мислення спирається на два стовпи – розум, що діє згідно із встановленими правилами правильного мислення та на авторитет. Величезне значення у схоластиці надавали формальній логіці як мистецтву правильного відбору й побудови аргументів на основі знання авторитетів, перш за все Святого Письма та праць Аристотеля. Серед основних проблем схоластики вирізняють:

— співвідношення знання та віри, філософії та теології;

— походження загальних понять — універсалій;

— співвідношення сутності й існування

Перша проблема дістала в схоластиці три способи вирішення:

1. Знання і віра — антиподи. Віра не потребує знання, тому що має за основу Божественне Одкровення. Бог є принципово непізнаваним. Такий підхід бере свій початок ще в апологетиці, зокрема, у творах Тертулліана з їх виразно антиінтелектуалістською спрямова­ністю. У схоластиці такий погляд обстоював П. Даміані.

2. Знання і віра можуть співіснувати, оскільки мають різні дже­рела. Знання базується на розумі, пізнанні світу, а віра — на Одкро­венні. Філософські та теологічні істини не можуть суперечити одна одній, бо мета філософії — істина, а теологія вказує віруючим шлях до спасіння. Розмежування філософії й теології мало на увазі не заперечення релігії, а лише звільнення філософії з-під впливу теології і контролю церкви. Основоположник цього вчення — араб­ський учений Ібн-Рушд. У Європі погляди Ібн-Рушда розвивали Дунс Скотт, Уільям Оккам та інші.

3. Знання і віра, філософія й теологія мають скласти гармонійну єдність для розвитку міцної, осмисленої віри, що приведе людей до спасіння, навчить реалізовувати свої здібності, таланти, діяти у світі згідно з волею Бога. Така позиція передбачала, що провідною в тан­демі «філософія — теологія» буде теологія, яка пов'язує розум лю­дини з божественими істинами. Основоположник цього вчення – Климент Олександрійський. Найвидатніший представник цієї концепції — Фома Аквінський.

Проблема походження загальних понять — універсалій — вирішува­лась у боротьбі двох напрямів — реалізму і номіналізму.

Реалізм — філософське вчення, в якому реальне, правдиве існу­вання мають не мінливі, тимчасові матеріальні речі, а загальні по­няття, або універсалії, тому що вони існують до речей як ідеї у віч­ному Божественному розумі. Тобто єдина, справжня основа буття речей — загальні ідеї Божественного розуму, які існують у речах як їх сутність, а після речей — як абстрактні поняття в людському ро­зумі. Одиничне існує через залучення до виду, а вид — до роду. Ре­алізм базувався на ідеалістичних ідеях Платона і неоплатоніків, роз­вивав їх з позицій християнського віровчення. Він відповідав основному принципу схоластики — осмислювати і розкривати релі­гійні догмати засобами людського розуму. Чим загальнішим є понят­тя, тим реальніше, об'єктивніше його існування як особливої сутнос­ті. Найбільш загальним поняттям є поняття Бога. Розуміння об’єктивного існування загальних понять поза одиничними речами, вважали схоласти, допомагає людині зрозуміти християнські догмати. Представники реалізму — Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий. На пози­ціях поміркованого реалізму стояв Фома Аквінський.

Номіналізм демонстрував протилежний підхід до проблеми уні­версалій. Загальні поняття розуміли як імена, що визначають одини­чні речі, які реально існують і є творінням Бога. Видатний пред­ставник номіналізму Уільям Оккам трактував світ як сукупність одиничних предметів. Універсалії (загальні поняття) існують лише в людській свідомості, пізнанні як знак, що заміщує предмети або їхні якості, що є схожими між собою. У. Оккам запровадив формулу, яка мала допомогти звільнитися від словесних псевдоузагальнень: «Сутності не слід примножувати без крайньої потреби. Те, що можна пояснити за допомогою меншо­го, не слід виражати за допомогою більшого». Ця формула має назву «бритва Оккама». Цим твердженням В. Оккам переносив проблему істини в гносеологію. На перший план у системі доказів він ставив докази на основі дослідів, спостережень, фактів, а не систему дока­зів на основі цитат.

Номіналісти розглядали предмети емпіричного світу як справжню реальність, підкреслювали об’єктивність одиничного. Тому пізнання світу розуміли як пізнання одиничних речей через досвід, засобами органів чуття.

Роджер Бекон вважав, що вчений має спиратись на експерименти та спостереження. Він протиставив схоластиці практичне знання, науку, за допомогою якої людина зможе покращити своє життя. Призначення науки –винаходи, які полегшать працю людини. В праці «Послання про таємні дії мистецтва й природи та ницість магії» Бекон пише, що наука спроможна створити кораблі, що будуть плисти без гребців та вітрил, колісниці, що будуть рухатися без коней, літальні апарати, що будуть переносити людей. Дослідники історії науки вважають, що він винайшов мікроскоп та, незалежно від китайців, порох. Особливу роль серед інших наук Бекон відводив математиці. Тільки математика «…залишається для нас гранично достовірною і безсумнівною. Тому за її допомогою треба вивчати і перевіряти всі інші науки». Філософ навіть вважав, що математичні знання є вродженими для людського розуму. Тому освіта має починатись з вивчення математики.

Роджер Бекон виділяв три способи пізнання: досвід, логічне судження, віру в авторитет. Головним він вважав досвід, який набувається через органи чуття і йде від відчуттів до розуму. Навіть математичні судження мають спиратись на досвід. «Дослідна наука – володарка умоглядних наук» - писав Бекон. Він перший ввів в філософію поняття «дослідна наука», започаткував емпіричну традицію в англійській філософії.

Але, підкреслював учений, досвід, математичні судження не стосуються духовних предметів, тобто істин віри. Їх пізнання можливе лише через внутрішній досвід, інтуїцію. Духовні істини розкриває людям Бог в прадосвіді, осяяні. Джерелом пізнання божественних істин є Святе Письмо. Номіналісти стояли на позиціях «подвійної істини», орієнтуючи філософію на пізнання земного світу.

Номіналізм підготував перехід від умоглядного до емпіричного методу у філософії. Пізніше у XVI ст., він став передумовою емпіричної філософії Френсіса Бекона.

Найвидатнішим представником схоластики був Фома Аквінський. В своїх основних працях — «Сума філософії» та «Сума теології» він трансформував філософію Аристотеля в християнському дусі, побуду­вавши філософську систему, яка підсумувала досягнення серед­ньовічної філософії і теології.

Одним із важливих аспектів його вчення є ідея гармонії віри і ро­зуму. За методом осягнення істини наука й релігія повністю відріз­няються одна від одної. Наука, представлена філософією, виво­дить істини, спираючись на розум, досвід, тимчасом як релігія черпає їх у Святому Письмі. Але це різниця методів, а не предметів і не сфер їх застосування. Є багато положень, істин, відкритих розумом, які потрібні в повсякденному житті і не мають прямого відношення до релігії. Проте в релігії є низка важливих положень, догматів, які потребують філософського обгрунтування, щоб стати зрозумілішими і ближчими людині як мислячій істоті (догмат про буття Бога, властивості Бога, про безсмертя душі). «Філософія – писав Фома Аквінський,- має служити вірі тим, що вона релігійні істини тлумачить в категоріях розуму і відкидає, як безпідставні, аргументи проти віри».

Догмати про троїстість Бога, виникнення світу в часі з нічого, воскресіння з мертвих, вічне блаженство і вічну кару принципово не піддаються раціональному тлумаченню. Фома Аквінський називає їх надрозумними, доступними лише для віри. Віру визнає вищою від знання, тому що вона спирається на Святе Письмо, дана і доступна по Божій волі кожній людині. Філософія ж доступна не кожному, бо не кожна людина здатна до інтелектуальних зусиль Якщо філософсько-наукові істини су­перечать вірі, то останнє слово має належати вірі, як морально вищій і більш значимій для людини. Вищій насамперед за джерелом своїх істин. Філософія на рівні вищих істин має визнавати вищість віри.

На ідеї гармонії віри і розуму базується гносеологія томізму. «Наше природне пізнання може простиратися до тих меж, до яких керує ним чуттєве сприйняття» - пише Фома. Тобто він вважає, що пізнання починається з природного знання, яке ототожнюється з чуттєвим. Процес пізнання здійснюється розумно-пізнавальною душею, наділеною розумом і розсудком. Чуттєві образи обробляються розумом, абстрагуються, перетворюються на образи, які активний розум перетворює на поняття. Під активним розумом філософ розуміє основну силу, яка переробляє чуттєві образи в умоглядні. Це даний Богом творчий світ, що забезпечує процес пізнання. Саме завдяки активному розуму людина може пізнавати душу та Бога. Сам процес пізнання пробуджує силу активного розуму і закладені в ньому додосвідні принципи. Пізнання веде людину до істини. Істину Фома визначає як узгодженість розуму і речі, тобто розуму з Божественною ідеєю, що є сутністю кожної речі. Тобто пізнання істини веде людину до Бога.

В онтології Фома виокремлює категорію «причина». Бог «у кож­ній речі діє згідно з її особливістю» («Сума теології» І, 83, 1 3), як першопричина, що приводить у дію всі причини. Бог є «чистим іс­нуванням», а все, що походить від Бога як першопричини, створене ним, а все створене визначене, детерміноване у своєму існуванні своїм змістом. Усе складається із сутності та існування, причиною існування всього у світі є Абсолют, Бог. Загальне існує трояко:

1) «до» речей — як ідеальні архетипи Божественного розуму;

2) у са­мих речах — загальне є сутністю одиничного;

3) «після» речей — у розумі який абстрагує загальне від окремих речей і фіксує його в понятті.

Фома Аквінський висуває п’ять філософських доведень існування Бога:

1. У світі все перебуває в русі, першопоштовхом якого є Бог.

2. Першопоштовх руху є одночасно й першопричиною всього. Першопричина всього — Бог.

3. Усе в світі є випадковим, окрім Бога. Бог забезпечує необхід­ність випадковостей.

4. Світ складається з більш чи менш досконалих речей. Ступінь досконалості задається абсолютною досконалістю, якою є Бог.

5.Усе в світі є доцільним. Цю доцільність задає Бог.

У розумінні людини Фома звертає особливу увагу на проблему безсмертя душі. Людина постає як єдність душі та тіла. Душа є безтілесна, чиста форма, без матерії, незнищенна, безсмертна. Вона організує матерію так, щоб та була людським тілом, і людина становить повну субстанцію в їх єдності. Тіло є не в'язницею душі, а її необхідним доповненням. Земне життя неможливе без задоволення тіле­сних потреб і певних пристрастей. Отже, людина має певну свободу волі, що передбачає відповідальність за вчинки. Свободу волі людини забезпечує розум. Він вказує людині, як слідувати Божественному закону, щоб досягти вічного блаженства. Фома визнає право людини на щастя. І не просто визнає, а виділяє щастя як сенс буття. Щастя полягає у динамічному процесі актуалізації сутнісних сил людини, тобто розкритті здібностей, закладених в людині як Божому творінні. Відбутися щастя може тільки через об’єднання інтелекту і волі людини з Богом. Філософія, що визнає примат віри, допомагає людині знайти шлях до справжнього щастя. Фома підкреслював, що не можна протиставляти філософію і віру, бо вони – два крила, що піднімають людину до Бога.

Фома Аквінський систематизував і узагальнив досягнення середньовічної філософії, намагався досягти гармонії віри й знання, окреслити гідність людини як активної, одухотвореної, здатної до пізнання істоти. З ХIV ст. і до нашого часу його вчення є провідною течією у католицькій філософії. В ХХ ст. його ідеї були розвинені представниками неотомізму.

Схоластика підсумувала здобутки філософії Середньовіччя. Прикметно, що вона розвивалася на тлі лише латинської теології в умовах уже на той час досить раціоналізованого західноєвропейського суспільства. Тобто відповідала духовній атмосфері соціуму, до якого належала, й уособлювала раціоналізований тип християнської філософії.

Середньовічна філософія є важливим етапом у розвитку світової філософії. Завдяки їй, (хоча й у теологізованому вигляді), були збережені філософські надбання Античності Продовжувався розвиток філософської традиції, була поставлена низка нових філософських проблем, запропоновано їх оригінальне вирішення.

Головним здобутком середньовічної філософії було те, що вона показала важливість віри для осягнення буття. Довела, що розум без віри втрачає свої ціннісні орієнтири й спотворено тлумачить світ. Ця думка є надзвичайно актуальною для сучасного людства, яке повною мірою перевірило справедливість цього твердження на собі.

Полеміка реалістів і номіналістів спричинила до конкретизації проблеми взаємозв’язку одиничного і загального; розвинула в середньовічній філософії проблему співвідношення віри і знання, стимулювала розвиток гносеології, що підготувало рішучий поворот філософії Нового Часу в напрямку вирішення методологічних та гносеологічних проблем.

Наступна після Середньовіччя доба - Відродження, побудувавши власні філософські конструкції на запереченні ідеології попередньої епохи, тим самим визнала її філософський потенціал.

Поиск по сайту: