Психоаналіз З.Фрейда та неофрейдизм

Однією з найвпливовіших ідейних теч початку ХХ століття став психоаналіз. Засновником психоаналізу був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про сутність людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її сутнісної характеристики як «мислячої істоти».

Головним в психоаналітичному вченні З.Фрейда стало виявлення позасвідомого, його філософське осмислення і тлумачення.

Термін «психоаналіз» має два визначення. По-перше, він трактується дослідниками як один із методів психотерапії, як інструмент переведення позасвідомого матеріалу людської психіки до сфери свідомості; по-друге, як світоглядне вчення в основі якого лежить визнання домінантної ролі позасвідомого в житті людини та розвитку цивілізації.

На основі психоаналітичного методу, З.Фрейд запропонував свою метапсихологічну концепцію природи людини та культури. Характеризуючи досягнення психоаналізу, деякі дослідники порівнювали його засновника з такими мислителями, як Ч.Дарвін, К.Маркс, А.Ейнштейн. Адже саме З.Фрейд перевернув існуюче до нього уявлення про сутність людини. Згідно Р.Декарту, Дж.Локку, І.Канту, кожний індивід має свободу волі. Здібність робити вільний вибір є найбільш глибокою сутністю людини і пов’язана зі свідомим «Я». Теза Р.Декарта: «Cogito, ergo sum», тобто, «мислю, отже, існую», набула свого парадигмального значення ще у період Нового часу і проіснувала аж до кінця ХІХ століття. Саме З.Фрейд був перший, хто порушив таке трактування людської психіки за допомогою психоаналітичного методу. Він поставив під сумнів тотожність психіки й свідомості. На думку вченого, свідоме «Я» є тільки вершиною могутнього позасвідомого психічного життя людини. Визначальна ж роль людської поведінки належить неусвідомленим потягам. Теорія З.Фрейда про взаємодію свідомого та позасвідомого і стала основою психоаналітичної системи.

Аналізуючи філософські погляди З.Фрейда, можна простежити зв'язок його концепції «позасвідомих потягів» з теорією «позасвідомої волі до життя» А.Шопенгауера та з ідеями «несвідомої волі до влади» Ф.Ніцше, але ж ідеї засновника психоаналізу мають свої особливості. На відміну від попередників, у концепціях яких позасвідомі потяги тлумачились як якась неземна сила, З.Фрейд надає їм біологічного характеру, який має риси еротичної та деструктивної спрямованості.

Теорія «життя потягів» створювалася засновником психоаналізу протягом багатьох років й зазнала численних змін. В остаточній редакції серед необмеженої кількості інстинктів філософ вирізняє дві основні групи: інстинкти життя й смерті. Перша група інстинктивних потягів - «Ерос», призначена для підтримки життя й розмноженню виду. Друга група – інстинкти смерті – лежить в основі всіх виявів жорстокості, агресії, самогубств і вбивств. Взаємодією й протидією цих позасвідомих сил визначається розвиток особистості й культури.

Важливим складовим елементом психоаналітичної концепції З.Фрейда було уявлення про лібідо. Згідно теорії З.Фрейда «лібідо» - це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження.

В останніх працях З.Фрейда поняття «лібідо», істотно змінивши свій зміст, припускало можливість нового тлумачення людини як такої, що прагне до життя, любові, єднання. Однак у цілому засновник психоаналізу лишився на позиціях біологічного детермінізму, вважаючи, що в людині відсутнє внутрішнє прагнення до вдосконалення, отже, енергія її «інстинктів» може бути придушена чи «сублімована» лише через певні інститути культури. Наслідки придушення культурою «людської природи» неоднозначні. З одного боку, завдяки механізму «сублімації», культура є стимулом для розвитку людських творчих здібностей, а з іншого (через обмеження позасвідомих потягів) є причиною неврозів. Оскільки природа людини, за Фрейдом, незмінна, а сформовані тенденції у розвитку цивілізації не сприяють ліквідації конфліктів, особистість змушена пристосовуватися до реальності на основі принципу раціональності. Щоб людське життя гармонійно розвивалося, біологічній енергії позасвідомих потягів треба дати можливість реалізувати себе у вигляді різних форм культурної діяльності.

Описуючи й аналізуючи найпоширеніші способи пристосування людини до життя в суспільстві, З.Фрейд доходить висновку, що пошук «щастя» в суспільстві де людина не є вільною істотою є ілюзорним. Особистість може вже вважати себе щасливою, якщо вона не запобігає страждання. Найефективнішим же способом «утечі від страждань» і гармонійного розвитку людини, є творча професійна діяльність, оскільки лише вона (якщо вона вільно обирається людиною) може надати задоволення та хвилини щастя. Правильно поціновуючи позитивну роль праці в житті особистості, він підкреслює, що через недосконалі форми суспільства й природні розбіжності індивідуальних здібностей, вільний вибір особистості того чи іншого різновиду діяльності завжди обмежений. Причина полягає не лише в соціально-економічному та політичному стані суспільства, а й у самій «агресивній природі індивіда», його негативному ставленні до роботи. Тому, лише пізнання своєї «психічної структури» може дати особистості можливість знайти своє місце в житті, ощадливо витрачаючи енергію лібідо.

Філософська концепція З.Фрейда про людину вже більше чим півстоліття постає у центрі уваги дослідників і носить дискусійний характер. Але ж, без сумніву, заслуга мислителя полягає в тому, що він зробив позасвідоме психічне предметом свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії позасвідомого і свідомого, дослідити динаміку розвитку людини у культурному середовищі.

Водночас, біологічний детермінізм засновника психоаналізу, його гіпотеза «інстинкту смерті», заземлена теорія «сублімації любові» обмежували підхід до вирішення проблем становлення і формування цілісної особистості, позбавляли людину віри й надії на можливість внутрішнього самовдосконалення й духовної самореалізації. Ці й інші спірні ідеї психоаналітичної теорії були причиною критики на адресу світоглядних позицій З.Фрейда навіть із боку його найближчих прихильників і стали причиною розвитку нових теч у межах психоаналітичної філософії: “аналітичної психології” К.Г. Юнга, “індивідуальної психології” А. Адлера, неофрейдизму Е. Фромма, К. Хорні, Г. Саллівена тощо.

Один із перших відступників ортодоксальної школи психоаналізу З.Фрейда – Карл Густав Юнг (1875-1961). Він запропонував новий методологічний підхід до проблеми взаємодії свідомого й несвідомого, механізмів осягнення “архетипів колективного позасвідомого” в індивідуальному розвитку особистості.

Основним методологічним принципом «аналітичної психології» став принцип безперервності життєвих процесів. Згідно з цим принципом, розвиток тлумачиться як розкриття споконвічної уродженої цілісності особистості, як еволюція протягом її життя.

Центральному поняттю класичного психоаналізу «лібідо» філософ надав нового «генетичного» тлумачення й застосував його для позначення всієї психічної енергії, не обмежуючи її сексуальною сферою. Під «лібідо» у вченні К.Юнга розуміється творча сила природи, космічний принцип, порівняльний з життєвим поривом. Найважливішою особливістю концепції філософа є введення поняття «колективного позасвідомого», яке стало ключовим в осмисленні розвитку особистості. Не заперечуючи важливість дослідження динаміки позасвідомих процесів, філософ по-новому поглянув на зміст позасвідомого, вважаючи, що фундаментальна помилка З. Фрейда полягала в концентрації уваги на дослідженні індивідуального позасвідомого як детермінуючого фактора в розвитку особистості. На думку К. Юнга, існує глибший рівень «колективного позасвідомого» – сфера «архетипів», у яких відображена історія становлення людства, природний образ світу, закодований у досвіді предків. Сферу «колективного позасвідомого» він вважав не мертвим осадком, а живою системою реакцій, творчим, розумним принципом, який єднає індивіда з усім людством, із природою й космосом, «величезною духовною спадщиною», котра відроджується в кожній індивідуальній структурі мозку. Саме психічні сили й образи «колективного позасвідомого» відіграють вирішальну роль у мотивації людських учинків; вони є також джерелами міфології, релігії, мистецтва, культури й через них впливають на життєдіяльність людського суспільства. Отже, застосовуючи поняття «архетип» і «колективне позасвідоме», К. Юнг намагався звільнити «позасвідоме» від суто його біологічної сутності. Цей підхід був прогресивнішим, ніж біологічний детермінізм З.Фрейда щодо з’ясування структури особистості й процесів її трансформації

Особливо цікавою в теорії К.Юнга є концепція «індивідуації» особистості. За допомогою цієї концепції К. Юнг доводить необхідність розвитку апріорно закладених у людській природі образів й символів “колективного позасвідомого”. Для філософа «пошук душі» – це, насамперед, усвідомлення того, що символічною метою й сенсом життя є досягнення цілісності особистості, здійснюване в процесі «індивідуації». Під «індивідуацією» в «аналітичній психології» розуміється динамічний та еволюційний процес інтеграції великої кількості протидіючих внутрішніх психічних сил і тенденцій особистості. «Індивідуація» – вищий щабель духовного розвитку людини, центр перетину позасвідомих і свідомих складників людської психіки, цілковитий розвиток і вираження всіх природних елементів, підсумком якого має стати самореалізація особистості. Цей процес є дуже складним і доступний, згідно з К. Юнгом, лише здатним до творчості людям, які скеровують усі свої сили на досягнення символу «самості», котрий у «аналітичній психології» межує з поняттям Бога. Бог у розумінні філософа – це символ, в якому поєднані всі «архетипи» позасвідомого. Отже, проблема самореалізації особистості в «аналітичній психології» набуває хоча й нового релігійного тлумачення, але неортодоксального, символічного. Символи у філософії К. Юнга – це репрезентація психіки. Вони не лише виражають накопичену людством мудрість, а й можуть репрезентувати рівні розвитку, які значно випереджають нинішній стан людства.

Необхідно підкреслити, що філософська концепція “індивідуації” К.Юнга, як особливої форми еволюції особистості в процесі осягнення «духовного досвіду людства», має більш прогресивний характер, ніж концептуальні положення метапсихології З.Фрейда про процеси індивідуального пристосування людини в суспільстві.

Критичний перегляд різноманітних положень психоаналітичної теорії З.Фрейда став поштовхом до виникнення в 30-х роках нової течії – неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем.

Однією з перших, хто намагався надати психоаналізу соціально-культурну направленість була Карен Хорні(1885-1952). Спираючись на дослідження “культурних антропологів” та соціологів, вона збагачує концепцію К. Юнга щодо філософського осмислення проблеми досягнення людиною в процесі свого розвитку духовного центру – “самості”, виходячи на проблему “комунікативності у людському бутті”. К.Хорні звертається у своєму дослідженні як до внутрішньої комунікації особистості, де фіксує факти конфліктності свідомих та позасвідомих уявлень, так і намагається знайти причини драматичного існування людини в сучасному суспільстві. Самореалізація особистості інтерпретується у філософії К. Хорні як подолання, зняття внутрішнього конфлікту та повернення до душевної гармонії не тільки через усвідомлення суперечливих чинників свого існування, але і через почуття.

Найбільш відомим представникомнеофрейдизму вважається Еріх Фромм (1900-1980). Переосмисливши біологічний детермінізм З.Фрейда й «аналітичну психологію» К.Г. Юнга, філософ зосередив свої зусилля на створенні гуманістичної теорії про «модуси буття» людини, в якій відобразилася ідея цілісної особистості, що сягає своїми коренями до філософії класичного гуманізму. Метою Е.Фромма було всебічне дослідження екзистенційних та історичних потреб особистості, які відрізняють людське існування від існування інших живих організмів. Аналіз гуманістичної концепції про «дихотомію людського існування» засвідчує, що людська природа з її системою суто людських потреб є для Е. Фромма певним мірилом ступеня розвитку, прогресивності тієї чи іншої соціальної системи. Тільки людина може бути єдиним «об'єктивним критерієм гуманності й прогресивності суспільства», але людина як представник не нації, класу, групи, а роду людського, як носій фундаментальних змістів і цінностей. Цей підхід є конструктивний, оскільки він дає можливість якнайточніше оцінити реальний стан суспільства й положення в ньому особистості.

Розгляд людських потреб у соціально-економічному контексті сприяє створенню теорії соціального характеру особистості. Е.Фромм вирізнив п'ять соціально-орієнтованих типів характеру й оцінив їх із погляду продуктивності чи непродуктивності налагодження стосунків з іншими людьми.