Предмет логіки. Форми абстрактного мислення

Пізнання людиною світу завжди починається з чуттєвого контакту з оточуючим середовищем та проходить у таких формах як відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуттів. Відчуття зв’язують суб’єкта із зовнішнім світом, але не дають цілісної характеристики реальності, фіксуючи лише її різноманітні сторони. Сприйняття – це відображення предметів і явищ у сукупності притаманних їм властивостей та безпосередньої дії на органи чуттів. Сприйняття є цілісним, багатоаспектним чуттєвим образом, який формується на основі відчуттів, але не є їх механічною сумою. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який безпосередньо не діє на органи чуттів, але в минулому був даний у відчуттях. На основі уявлення людиною вибудовується узагальнений образ дійсності.

Названі форми чуттєвого пізнання не дають вичерпної інформації про явища і процеси, так як не проникають в їх глибинну сутність, не розкривають загальних зв’язків і відношень. Вирішення цих завдань можливе завдяки мисленню. Мислення – це вища форма відображення об’єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні істотних властивостей та відношень речей, у створенні нових ідей, прогнозуванні подій і явищ. В мисленні схоплюється загальне, суттєве, відбувається абстрагується від другорядного, несуттєвого. Порівняно з чуттєвим пізнанням мислення дає змогу глибше й повніше пізнати об’єктивний світ, розкрити його істотні сторони, зв’язки й закономірності. Мислення має суспільно-історичну природу, тобто воно виникає і вдосконалюється разом з появою й розвитком праці та мови, які, в свою чергу, фіксують результати мислення. Слово стало носієм як результатів процесу пізнання, так і суб’єктивного відношення людей до дійсності, суб’єктивного розуміння усвідомленого.

Вираженням раціонального ступеня пізнання стало абстрактне мислення, основними характеристиками якого є опосередкованість, узагальнення і зв’язок з мовою. Опосередкованість передбачає незалежність знання від предмета. Узагальнення – це здатність абстрактного мислення характеризувати предмети і явища через сукупність їх суттєвих ознак, відволікаючись від несуттєвих. Мова – це матеріальна форма мислення, його оболонка. Вбираючи в себе об’єктивний зміст результатів процесу пізнання, вона є носієм людського досвіду, засобом відбору, систематизації, збереження знань, передачі знань від людини до людини, від покоління до покоління; способом, що визначає оцінку людиною результатів пізнання, характер відношення до світу і до себе.

Фіксація результатів абстрактного мислення здійснюється в логічних формах – розумових структурах, які не залежать від конкретного змісту. Базовими логічними структурами є поняття, судження і умовиводи.

ПОНЯТТЯ – це форма мислення, яка відображає предмети і явища через сукупність їх загальних і суттєвих властивостей. Суттєвою називається властивість, без якої ідентифікація (визначення) предмета чи явища неможливе. Критерієм суттєвості ознаки є практика. Отже, поняття є множиною ознак, кожна з яких є необхідною, а разом вони достатніми для відокремлення одного класу предметів від інших. У понятті зафіксовано: узагальнення результатів пізнання, цілісність знання, виділення істотного, значимого для людини. Поняття не має чуттєво-образної форми, його не можна уявити, споглядати як реальний предмет. Наприклад, для поняття «монітор» несуттєвими ознаками є колір, розмір діагоналі, виробник, пластик, розміщення елементів управління тощо; до суттєвих слід віднести – наявність матриці чи електронно-променевої трубки, здатність сприймати цифровий сигнал.

У науковій і навчальній літературі зустрічаються такі визначення поняття.

Поняття – це форма мислення, яка є результатом узагальнення і виділення предметів деякого класу за загальними та специфічними для них ознаками (А. Конверський).

Поняття як форма (вид) думки, або як мисленнєве утворення, є результат узагальнення предметів деякого класу і мисленого виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних для предметів цього класу – і сукупність відмінних для них – ознак (Є. Войшвілло).

Поняття – це форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках (М. Тофтул).

Поняття – це думка, яка фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дають можливість відрізнити ці предмети і явища від суміжних з ними (Д. Горський).

Поняття – це думка, яка вказуванням на певну ознаку виділяє з універсуму й узагальнює в клас предмети, яким притаманна ця ознака (І. Хоменко).

Поняття – це форма мислення, в якій відображаються суттєві ознаки одноелементного класу чи класу споріднених об’єктів (А. Гетьманова).

Перелічені визначення вказують на різні сторони поняття як форми мислення, але очевидним є зв’язок поняття та слова. Тому звернемо увагу на мовні засоби вираження понять. Основним засобом вираження понять є слова та словосполучення. Однак не кожне слово виражає поняття (наприклад, вигуки, частки, сполучники). Формуючи поняття, особливо в таких предметних галузях як право, медицина, лінгвістика, перекладацька діяльність, слід зважати на наявність у мові слів синонімів (коли одне й те ж поняття виражається різними словами) та омонімів (одне і те ж слово означає різне). Тому слова, а відповідно й поняття, набувають конкретного змісту лише в контексті речення. Наприклад, поняття «конституція» в правознавстві та анатомії мають різні значення.

Відповідно, важливим є процес формування понять. Основні прийоми формування понять: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення.

Аналіз і синтез – це процес мисленого чи фактичного розкладання цілого на складові та утворення цілого з його частин.

Порівняння – мислене зіставлення об’єктів з метою виявлення рис схожості або різниці між ними.

Абстрагування – мислене виділення ознак предмета і відволікання від інших.

Узагальнення – логічний процес переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального знання, а також результат цього процесу: узагальнене поняття, судження, закон науки, теорія.

Результатом формування поняття є створення його логічної структури, яка складається зі змісту та обсягу. Зміст поняття – це сукупність визначальних рис класу предметів чи явищ. Обсяг поняття – це кількість предметів, які в ньому узагальнені. Наприклад, для поняття «студент» зміст: людина, яка навчається у вищому навчальному закладі; обсяг: вся множина студентів.

Зміст і обсяг зв’язані законом оберненого відношення: чим менше інформації (зміст) містить поняття, тим ширший клас предметів і невизначеніший їх склад (обсяг), і навпаки, чим більше дано інформації про поняття, тим менше об’єктів підлягають під це поняття. Іншими словами, чим більший у поняття зміст, тим менший обсяг і навпаки. Наприклад, поняття «студент» має менший зміст, ніж поняття «студент першого курсу», але разом з тим перше поняття має ширший зміст.

СУДЖЕННЯ – це думка про предмет, у якій за допомогою ствердження або заперечення розкриваються його ознаки чи відношення до інших предметів. Істинність судження визначається відповідністю об’єктивній дійсності. Судження – це відносно закінчена думка, що відображає предмети і явища реального світу. В кожному судженні розрізняють поняття про предмет думки і поняття про властивості й відношення, наявність яких стверджується чи заперечується в судженні. У простому судженні (виражаються простими розповідними реченнями) предмет думки називається суб’єктом і позначається латинською літерою S, а поняття про властивості і відношення предмета думки називається предикатом думки і позначається латинською літерою Р. Обидва ці поняття – суб’єкт і предикат – називаються термінами судження. Просте судження складається з трьох елементів – суб’єкта, предиката і зв’язки. Склад атрибутивного судження можна виразити формулою: S є Р або S не є Р.

Судження має своє матеріальне втілення у словах, усній і письмовій формі. Речення – це граматична форма судження, а судження – логічний зміст речення. Наприклад, речення «Всі студенти займаються спортом», «Конституція – основний закон держави», «Журналісти вивчають політологію» виражають судження.

УМОВИВІД така форма мислення, в якій за допомогою логічно обґрунтованих схем із одного чи кількох суджень за необхідності виводиться нове знання про предмети дійсності. Відмінною особливістю умовиводу є рух думки від одних суджень і понять до інших. Перехід до нового в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі зв’язку і внутрішньої будови існуючих знань. Наприклад, із суджень «Жоден студент не є народним депутатом України» і «Всі народні депутати України є недоторканними особами» слідує «Деякі недоторканні особи не є студентами».

Визначення умовиводу дозволяє вказати його логічну структуру. До неї відносять:

· вихідне знання (засновок);

· обґрунтування знання (логічна основа висновку);

· вивідне знання (висновок).

При цьому істинність вивідного знання залежить від істинності засновків та логічної правильності їх зв’язку.

За ступенем загальності засновків і висновку умовиводи діляться на три групи:

· дедуктивні, у яких думка йде від більш загального до менш загального знання;

· індуктивні, коли думка йде від знання одиничного до знання про загальне;

· умовиводи за аналогією (традукція), у яких засновки і висновки виражають знання однакового ступеня загальності.

Дедуктивні міркування здійснюються лише за законами формальної логіки. Особливості дедуктивного умовиводу: 1) між засновком і висновком встановлюється відношення логічного слідування (якщо умовивід побудований правильно, то при істинних засновках висновок не може бути хибним); 2) ні окремо правильність умовиводу, ні окремо істинність засновків не гарантують отримання істинного висновку; 3) логічний обсяг суб’єкта висновку не перевищує логічних обсягів суб’єктів засновків. Висновок розгортає засновки, подає їх у зміненій формі;

Правдоподібні (недедуктивні) міркування (індукція та аналогія) оперують змістовними законами і частковими випадками. Тут істинність посилань не гарантує істинності висновку. Хід думки при правдоподібних міркуваннях йде від достовірного знання до імовірного, істинність якого не гарантується. Проте ця форма міркування може бути поширена на більшу множину об’єктів, а тому є особливо корисною в науковому пізнанні, юридичній та слідчій практиці.

Вивчення названих вище форм абстрактного мислення і є предметом логіки – особливої наукової і філософської дисципліни, що вивчає принципи побудови правильних міркувань. Слово «логіка» походить від грецького «λογική», що в перекладі означає: слово, смисл, думка, мова. Античний філософ Геракліт вважав, що Логос – це те, що упорядковує світ, одвічна об’єктивна всезагальна закономірність. Уперше термін «логіка» був введений Демокритом (460-370 рр. до н.е.). При цьому засновником логіки як науки вважають Арістотеля (384-322 рр. до н.е.). У циклі праць (Органон) античний філософ обстоює думку, що логіка (силогістика) – це єдиний спосіб забезпечити знанням ознаки істинності та загальності.

В наш час абстрактне мислення є предметом вивчення багатьох наук: філософії, фізіології, психології, кібернетики, лінгвістики. Кожна з них досліджує свій специфічний аспект мислення. Наприклад, філософія вивчає мислення у цілому, вона вирішує фундаментальне філософське питання, пов’язане з відношенням людина-світ. Фізіологія вищої нервової діяльності розглядає фізіологічні процеси, що протікають у корі великих півкуль головного мозку людини, досліджує закономірності цих процесів, їх фізико-хімічні і біологічні механізми. Психологія вивчає мислення як один із психічних процесів поряд з емоціями, волею, бажаннями людини, розкриває особливості мислення у залежності від її вікової, трудової діяльності, професійних особливостей, розглядає мислення людей в екстремальних, нестандартних ситуаціях. Кібернетика вивчає мислення шляхом моделювання його у вигляді спеціальних схем, за допомогою яких здійснюються сприйняття, запам’ятовування і переробка інформації з метою її ефективної передачі. Вона виявляє загальні закономірності управління і зв’язку в живому організмі, технічному пристрої, а відповідно, й у мисленні людини, пов’язаному, перш за усе, з її управлінською діяльністю. Лінгвістика розкриває зв’язок мислення з мовою, способи вираження думки за допомогою мовних засобів, показує єдність і відмінність мови й мислення, взаємодію між ними.

Специфіка логіки полягає в тому, що її предметом є абстрактне мислення, вона розглядає мислення з точки зору його функцій і структури, тобто ролі й значення мислення в пізнавальній та практичній діяльності людини. Логіка вивчає не просто мислення, а форми, структури мислення, його складові, взаємозв’язки і відношення між ними. Логіка відповідає на питання: «Що з чого слідує?», встановлює правила і розкриває закони, яких слід дотримуватись у процесі міркування.

У побуті слово «логіка» як правило застосовується до означення:

· закономірності виникнення, існування та розвитку речей і явищ об’єктивного світу;

· здатності людини відображати навколишній світ за допомогою мислення;

· послідовності, несуперечливості, обґрунтованості міркувань;

· спеціальної навчальної дисципліни.

Отже, логіка досліджує мислення, враховуючи ті закономірності, якими керується людина в процесі пізнання істини. Логіка аналізує структуру мислення, форми окремих думок і форми їх поєднання поза конкретним змістом понять, суджень, умовиводів, розглядає їх формально в готовому вигляді. Мислити логічно означає мислити точно, послідовно, адекватно відображати дійсність, не допускати суперечностей у роздумах. Людина, яка оволоділа логікою, мислить більш чітко, її аргументація більш переконлива, ніж у того, хто логіки не знає, вона рідше помиляється. Логіка вчить правильно висловлювати думки, робити з них висновки, усувати хибні твердження, спростовувати думки опонентів.

Поиск по сайту: