К. Ясперс

Мета теми полягає у філософському осмисленні студентами сутності політики, політичної системи суспільства, держави як основного політичного інституту та її походження, з’ясуванні ролі соціально-правової держави як інструменту життєзабезпечення людини; осмисленні феномену громадського суспільства. Ця мета розкривається через наступні ключові поняття: політика, політична система суспільства, держава, громадянське суспільство.

Політика та політична система суспільства. Структура політики

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька підсистем: економічну, політичну, соціальну, духовну, культурно-побутову. Кожна з них може виступати окремою системою і має, відповідно, свої підсистеми. З появою економічної та соціальної нерівності, що формується у рабовласницькому суспільстві, у структурі суспільного життя виникають нові форми суспільних відносин – політичні і правові.

Термін «політика» походить від грецького «поліс» – місто-держава. Цей термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля «Політика», у якому викладено його вчення про державу, правління та уряд на основі характеристики 159 варварських та грецьких держав. Арістотель дає таке визначення цьому терміну: «Політика – мистецтво управління державою».

Сучасні вчення розглядають політику як:

1) відносини між соціальними групами (включаючи класи), окремими людьми, державами, а також особистістю і державою, соціальною групою і державою стосовно злагоди, панування, підпорядкування, конфліктів тощо;

2) як курс, напрям, на основі якого приймаються рішення, намічаються заходи щодо формування і виконання різних владних завдань (міжнародна політика уряду, торговельна політика фірми тощо);

3) у практичному вимірі найчастіше політику розглядають як конкретну сферу, в якій окремі люди та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади;

4) як мистецтво управляти людьми в суспільстві.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням.

Політика як суспільне явище виконує такі функції:

1) вираження політичних інтересів соціальних суб’єктів;

2) управління соціально-політичними процесами в суспільстві;

3) визначення пріоритетів розвитку суспільства;

4) забезпечення гармонії інтересів соціальних груп та окремих індивідів, відвернення конфліктів;

5) збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

У найширшому розумінні політика – це сфера діяльності, пов’язана з відношеннями між класами, націями та іншими соціальними групами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Політика – це відносини, які виникають та існують між людьми, спільнотами, державами стосовно влади та організації управління цими відносинами.

Влада – це здатність і можливість окремих осіб, груп, верств, прошарків, страт або класів здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, спільнот, суспільств. Влада – це керування, яке завдяки своїй дієвості (або, навпаки, паралічу) творить (або спотворює) політичне життя суспільства. Будь-як влада є процесом підкорення. А коритися люди, спільноти, держави можуть або примусово, або добровільно. Саме тому основними засобами реалізації влади вважаються:

а) авторитет (формальний, що є прикладом примусовості; справжній – як приклад непримусовості);

б) насильство, що здійснюється завжди примусовим нав’язуванням комусь своєї волі.

Завоювання, утвердження і функціонування політичної влади здійснюється через політичну систему суспільства. Політична система – це сукупність державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ та організацій, що взаємодіють з метою реалізації певних політичних ідей та норм і за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, класами, націями та іншими соціальними спільностями людей. Хоч у суспільстві політична система є відносно автономною, але вона зберігає нерозривні зв’язки з іншими системами суспільства – економічною, соціальною, духовною.

У стабільних суспільствах політична система виконує такі функції:

- визначення цілей і завдань суспільного розвитку;

- мобілізація ресурсів (матеріальних, духовних, людських, фінансових) з метою розподілу та реалізації їх;

- інтеграція всіх елементів суспільства, забезпечення оптимального рівня соціальної злагоди;

- легітимація, тобто забезпечення відповідності реального політичного життя офіційно проголошеним політичним і правовим нормам.

Складовими елементами політики як сфери суспільства є:

- політичні відносини між суб’єктами (елементами) системи;

- політична діяльність (сукупність дій окремих індивідів або соціальних груп з метою реалізації своїх політичних інтересів, насамперед питань завоювання, реалізації та утримання влади);

- політична організація суспільства (політичні інститути), тобто насамперед держава із своїми законодавчими, виконавчими, судовими, контролюючими органами; підтримання громадського порядку; політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування; трудові колективи із своїми органами самоуправління;

- політична свідомість (відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин). Політична свідомість поєднує два рівні політичного знання: буденний (нижчий, повсякденний) та теоретичний (вищий, науковий). На нижчому рівні формується політична психологія (виражає рівень і зміст потреб людей, характер їхніх знань про політичну систему), на вищому – ідеологія (розробляється і здійснюється передусім на державному рівні, відображає інтереси правлячих політичних сил та пристосування інтересів мас, суспільної думки до політики);

- політична культура – сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності (пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку соціальних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів);

- політичні і правові норми;

- засоби масової інформації.

Держава як основний політичний інститут

Особливе місце в політичній системі займає держава. Вона здійснює управління суспільством, розпоряджається його ресурсами, регулює життєдіяльність. У державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних, культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання та узгодження.

Поняття «влада» і «держава» не тотожні. У первіснообщинній формації влада функціонувала як недержавне дополітичне суспільне самоуправління. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. Соціальні відносини регулювалися моральними нормами, звичаями та традиціями. З розвитком продуктивних сил зросла продуктивність праці, з’явився додатковий продукт як передумова появи приватної власності та соціального розшарування суспільства. Родоплемінні органи управління виявилися непристосованими до нових умов та були замінені державою, що стала особливою формою організації влади.

Поняття «держава» виникло близько ІІІ тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в ІХ-VІ ст. до н.е.). У різні епохи домінували і різні погляди на походження держави. Грецький філософ Платон уявляв державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував, що держава – це змова багатих проти бідних. Г.-В. Гегель вважав, що держава – це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Гегель визнавав, що держава виникає лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика кількість людей вже не може задовольнити свої потреби.

Існують різні теорії походження держави.

Теологічна теорія (ідеологи релігій Стародавнього Сходу, християнської церкви, ісламу) походження держави пояснює Божою волею.

Патріархальна теорія (Аристотель) доводить, що держава походить від сім’ї. Абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).

Договірна теорія (Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою у підпорядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава – це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб.

Теорія насильства (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками.

Марксистська теорія пояснює виникнення держави поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. У результаті держава, як надбудова над економічним базисом суспільства, визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на засоби виробництва.

Держава як політична організація – це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Ознаки держави як політичного інституту:

1) наявність публічної влади, відділеної від більшості народу;

2) система збору податків з населення, необхідних для утримання держапарату та здійснення організаційних і господарських функцій;

3) територіальний принцип закріплення населення замість кровноспорідненого, наявність кордонів, які фіксують територію держави;

Невід’ємними атрибутами держави є: чиновники, армія, поліція (міліція), суд, прокуратура, розвідка, тюрми тощо.

З появою держави формується право – сукупність норм поведінки, закріплених законом, санкціонованих державою. Право охоплює всі сфери життя людей (цивільне, кримінальне, трудове, сімейне тощо).

Розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

Внутрішні функції держави:

а) господарсько-організаційна – створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

б) гуманістична – забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

в) соціальна – охорона й відновлення здоров’я, соціальне забезпечення громадян;

г) національно-інтегративна – створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

д) правоохоронна – охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку;

е) культурно-виховна – освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;

є) науково-організаторська – організація й стимулювання наукових досліджень.

Зовнішні функції:

а) дипломатична – встановлення економічних, політичних, культурних та інших зв’язків з іншими державами;

б) оборонна – забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу;

в) захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами;

г) участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем – екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

Держави різняться: за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління характеризує спосіб утворення вищих органів державної влади, порядок виконання ними владних функцій. Історично склалися дві основні форми правління:

1) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяють абсолютну монархію та обмежену. Абсолютна монархія – це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча – монарху (чи кабінету міністрів), судова – судам, які обираються чи призначаються.

2) республіка – така форма правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається населенням (або його частиною) на певний термін. Виділяють такі основні типи республіканського правління: президентська республіка, парламентська республіка, республіка змішаної форми правління.

Для парламентської республіки характерно: президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

Для президентської республіки характерно: президент обирається всенародно; президент здійснює виконавчу владу; законодавча влада належить парламенту; президент має право відкладного вето та право розпустити парламент.

Для республіки змішаної форми правління характерне поєднання елементів як президентської, так і парламентської форм правління.

Державний устрій – це спосіб територіальної організації держави на певні складові частини і розподіл влади між державою та цими частинами. Існують такі основні види державного устрою:

1) унітарна держава – це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні частини якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство, усі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами;

2) федеративна держава – це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзним органами влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;

3) конфедерація – це добровільне об’єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної системи органів, єдиного законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об’єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію;

4) імперія – це примусово створена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Політичний режим – це сукупністю засобів і способів реалізації державної влади. Його основними видами є демократичний, тоталітарний, авторитарний.

Демократичний режим характеризується: розподілом влади на незалежні одна від одної виконавчу, законодавчу і судову гілки влади. Права і свободи не тільки проголошуються, а реально забезпечуються. Головний правовий принцип для громадян: «Все, що не заборонено, дозволено», а для держави: «Все, що не дозволено – заборонено». Формою суспільного співжиття є плюралізм, у тому числі – і форм власності. Опозиція має всі політичні права і свободи. Функціонує багатопартійна система. Не має політичної цензури, зверхності будь-якої ідеології.

Тоталітарний режим характеризується прагненням влади контролювати всі сфери суспільного життя і навіть особисте життя громадян. Для нього характерні централізація і бюрократизація державного управління, наявність лише однієї ідеології та політичної партії, підпорядкованість громадян та їх організацій правлячій партії.

Для авторитарних режимів характерне обмеження повноважень представницьких органів, політичних прав і свобод громадян. Діє принцип: «Все, що не дозволено, заборонено». Обмежені можливості діяльності опозиції. Якщо існують інші партії, крім правлячої, то вони карликові і не відіграють значної ролі. Існує офіційна ідеологія, цензура. Форма устрою – унітарна, з жорсткою централізацією влади.

Правова держава та громадянське суспільство

Основні принципи правової держави було сформульовано ще за часів античності. Солонсвоїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об’єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об’єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни».

Платон наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. У творі «Закони» він підкреслював: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги».

Арістотель обґрунтував правління розумних законів. Він писав: «Хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон – це врівноважений розум». Внутрішній взаємозв’язок права і держави Арістотель сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Отже, античні філософи показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини. Подальший досвід показує, що для правової держави є необхідним не тільки панування права і закону, а й належна організація самої системи державної влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законодавчий орган, магістратури та судові органи. Давньоримський мислитель Марк Тулій Ціцерон твердив, що чинність закону повинна поширюватися на всіх. Він обстоював формальну правову рівність всіх громадян, рівність їх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність.

Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний із боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Дж. Локк (ХVII ст.) у праці «Два трактати про правління» запропонував розподілити владу на законодавчу, виконавчу (вона ж водночас і судова) і федеративну, яка зобов’язана займатися управлінням міжнародними відносинами.

Спираючись на вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск’є (ХVIII ст.) обґрунтовує необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна влада повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки таке суспільство забезпечує громадянам свободу – право робити все, що не заборонено законами. У Ш. Монтеск’є немає суб’єкта вищої влади, який виступав би координатором і арбітром у конфліктах між гілками влади (монарха, президента, керівництва правлячої партії тощо).

Практичне втілення в суспільному житті ідей правої державності пов’язане з творчістю Г.-В. Гегеля. У праці «Філософія права» він розглядав державу і право крізь призму самореалізації Абсолютної ідеї. Право мислитель визначає як певний ступінь розвитку свободи. Правову державу він розглядав як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ’я та проти всіх неправових форм застосування сили як з боку приватних осіб, так і з боку держави.

Ціннісний зміст ідей правової держави полягає в утвердженні суверенності народу як джерела й суб’єкта влади, гарантованості його свободи, у підпорядкуванні держави суспільству, пануванні закону. У зв’язку з цим при творенні правової держави керуються принаймні такими трьома основними принципами взаємозв’язку держави і права: 1) верховенство права; 2) відповідність закону праву (закон є лише юридичною формою права); 3) формальна рівність.

Загальні риси правових держав:

- панування закону;

- суверенітет народу як єдиного джерела державної влади;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- забезпечення прав, свобод людини та громадянина, виконання ними своїх обов’язків;

- у державному регулюванні відносин між громадянами пріоритет методу заборони над методом дозволу: «Дозволено все, що не заборонено законом». Метод дозволу застосовується лише щодо держави, яка зобов’язана діяти в межах дозволеного – формально зафіксованих повноважень;

- взаємна відповідальність особи та держави, відповідальність держави перед особою та громадянським суспільством за свою діяльність;

- визначальна роль суду у вирішенні спірних питань, підконтрольність йому кожного громадянина та всіх інституцій, можливість оскаржити в суді неправомірні дії державних органів і посадових осіб.

У більшості сучасних держав глибока фактична нерівність знецінила рівноправність громадян. Тому конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави стала теорія і практика соціально справедливої держави. Соціально справедлива держава – це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожній людині гідні умови життя, соціальний захист, співучасть у управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації в суспільстві.

На сучасному етапі розвитку державності в більшості країн світу постала проблема співвідношення громадянського суспільства та держави, зокрема правової держави, їхньої взаємної залежності та взаємного впливу. Чим більш розвинена держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей «громадянського» на противагу «суспільству політичному», тобто власне державі.

Подальший розвиток державності пов’язаний з народження бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Тому виникає необхідність встановлення суспільного контролю над бюрократією. Це одночасно сприяє об’єднанню індивідів, пов’язаних між собою відношенням до держави. Суспільство розпадається на громадянське суспільство та політичну державу.

Проблема громадянського суспільства постає вже у Платона й Арістотеля, коли вони розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного управління. Сам термін «громадянське суспільство» з’явився у ХVІІІ ст. завдяки працям Т. Гобса та Дж. Локка. Поява у зазначених мислителів поняття громадянського суспільства була зумовлена тим, що вони вперше почали розрізняти природне і суспільно-політичне в людині, індивідуальне і соціальне у суспільстві. Це розрізнення привело Т. Гобса і Дж. Локка до ідеї одержавленого суспільства як суспільства громадянського.

Найвагоміший внесок у розробку поняття громадянського суспільства зробив Г.-В. Гегель. Він уперше задекларував положення про те, що громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. Суспільство і держава, – зазначав Гегель, – це окремі утворення. Надаючи перевагу у взаємовідносинах суспільства і держави останній, Гегель вважав, що в ній представлена загальна воля громадян, а громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремих осіб.

Приймаючи ідею Гегеля про відмінність держави і громадянського суспільства, К. Маркс стверджував, що держава є вторинною стосовно громадянського суспільства, оскільки його основою є економічні відносини взагалі і відносини власності зокрема.

У сучасній світоглядній культурі домінує думка, що концепція громадянського суспільства має сенс лише у межах системи відношення «громадянське суспільство – держава». У такій системі громадянське суспільство – це сфера недержавних соціальних інститутів, їх взаємовідносин та відносин між ними і державою. Економічними засадами громадянського суспільства є приватна власність у всій багатоманітності форм. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої неможлива ні політична, ні соціальна свобода. І чим розвиненіше громадянське суспільство, тим ефективнішою є соціальна захищеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних галузях життєдіяльності.

Громадянське суспільство насамперед передбачає і гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію одної ідеології, одного світогляду, забезпечує свободу совісті. У політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів. У громадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні зв’язки (підпорядкованості), а горизонтальні – відносини конкуренції і солідарності між юридично свободними та рівноправними партнерами.

Ознаки громадянського суспільства:

- приватна власність, вільна праця, підприємництво;

- існування свободних політичних партій, громадських організацій;

- наявність незалежної системи засобів масової інформації;

- свободний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;

- відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства;

- здійснення принципу однакових можливостей для всіх;

- активна участь у суспільному житті недержавних організацій і об’єднань людей (сім’я, громадські організації, трудові колективи, етнічні, конфесійні об’єднання.

Поиск по сайту: