Розуміння етики у Новий час та епоху Просвітництва

Етика Нового часу відмовляється від ідеї трансцендентних (тобто над-емпіричних, не перевірених досвідом) моральних сутностей і апелює до царини досвіду. Вона прагне зрозуміти, як саме мораль, як властивість окремого індивіда, є в той же час загальнообов'язковою, соціально організуючою силою. На відміну від середньовічної орієнтації на платонівсько-арістотелівське коло ідей, етика Нового часу переважно апелює до стоїцизму, епікуреїзму і скептицизму. У методологічному плані вона претендує на те, щоб стати математично строгою наукою.

Родоначальники філософії Нового часу Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс не створили власне етичних систем і не писали спеціальних етичних трактатів. Але вони методологічно і змістовно визначили новий етап розвитку етики.

За Ф. Беконом (див. „Про достоїнство і збільшення наук”. Кн. VII // Бэкон. Соч. У 2 т. T. I.), мета етики, як і всякої науки, полягає “не в прикрашанні речей, а у виявленні в них корисного та істинного”. Він поділяє її на два - вчення про ідеал (або благо) і вчення про виховання душі. Етика – частина науки про людину. Вона вивчає людську волю і має справу тільки зі здійсненними цілями.

Р. Декарт уподібнював філософію до дерева (див. Першооснови філософії. Передмова // Декарт. Соч. У 2 т. T. I. М., 1989), корені якого – метафізика, стовбур – фізика, а крона – практичні науки, що зводяться до медицини, механіки й етики. Як плоди збирають не з коренів і не зі стовбура, а з крони, так і корисність філософії зв'язана з етикою, що є “найвищою і найдосконалішою наукою”. Етика вінчає філософію, і її правила не можуть бути знайдені раніше, ніж буде досягнуте повне знання й в інших науках. А поки цього не зроблено, Р. Декарт обмежується недосконалою етикою і пропонує тимчасові правила моралі (див. Міркування про метод. Ч. III // Декарт. Избр. произв. У 2 т. Т. 1.), перше з яких зобов'язує жити відповідно до законів і звичаями своєї країни, а друге – прагнути перемагати скоріше себе, ніж долю.

Т. Гоббс також бачить недолік усієї колишньої моральної філософії в тому, що вона була позбавлена ясного методу, твердих і точних принципів. Він вважає, що етика повинна випливати з геометрії і фізики, ґрунтуватися на них (див. Про тіло. Гл. II, VI. // Гоббс Т. Соч. У 2 т. Т. 1.). Т. Гоббс заперечує уявлення про людину як суспільну (політичну) тварину, з якого явно або неявно виходила попередня йому етика. Людина є споконвічно егоїстичною, націленою на власну вигоду. Природним станом людей, під яким варто розуміти не тільки гіпотетичне додержавне минуле, але й цілком реальну природність людини, є «війна всіх проти всіх». “Поняття правильного і неправильного, справедливого і несправедливого не мають тут місця” (Левіафан, гл. ХІІІ // Гоббс. Соч. У 2 т. Т. 2.). Природний стан унеможливлює збереження життя протягом тривалого часу, що суперечить первісним імпульсам, які породжують цей стан. Поступово розум відкриває природні закони, що дозволяють людям прийти до згоди. Основне правило моральності, назване згодом золотим (“не роби іншим того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно до тебе”. – Левіафан, гл. ХV), – загальнодоступне резюме численних природних законів. За Т. Гоббсом, не може бути науки про мораль і самої моралі поза державою. Мораль має договірне походження; вона, як і держава, виростає з егоїзму і недовіри людей один до одного. Загальним мірилом добра і зла є закони даної держави, а моральним суддею – його законодавець.

Б. Спіноза також прагне йти в етиці “геометричним шляхом” і досліджувати людські дії “точно так само, якби питання йшло про лінії, поверхні і тіла” (Этика. Ч. III, передмова // Спиноза Б. Избр. произв. У 2 т. Т. 1.). У його моральному повчанні немає правил, настанов, але є одні визначення, постулати, теореми. Він створює етику особистості, але не особистості, що прагне затвердити себе у своїй одиничності, максимально ізолюючи від світу або підкоряючи його своїй волі, а особистості, що збігає у своїй могутності із самим світом. Предмет і задача етики – воля людини, що розуміється як звільнення з-під влади афектів, пасивно-страждальних станів і здатність бути причиною самої себе. Це досягається через пізнання, що складає сутність і могутність людської душі, а саме через вищий – третій (поряд із думкою й розумом) спосіб пізнання – інтелектуальну інтуїцію. Справжнє задоволення, що виникає внаслідок споглядального пізнання Бога, тобто інтелектуальна любов до Бога, і є блаженство. Це ж є умовою згоди і союзу людей. “Блаженство є не нагородою за чесноту, але самою чеснотою”, – стверджує Б. Спіноза (Етика. V, теорема 42). Посередньою ланкою між індивідом і чеснотою є не політика, а пізнання (без пізнання немає розумного життя). Етика Б. Спінози перебуває в органічній єдності з онтологією і гносеологією. І в той же час вона є незалежною від політики, соціальних наук і медицини.

Пошуки синтезу між однобічністю надіндивідуальної етики суспільного договору (лінія Т. Гоббса) та етики особистості (лінія Б. Спінози) є характерною рисою етики XVIII в. Одним із досвідів такого синтезу став англійський етичний сентименталізм. На думку філософа Ф. Хатчесона, чесноти закладені в людину природою і Богом. Їх основою є моральне почуття як внутрішня свідомість і схильність до загального блага. Чеснота діє безпосередньо, без думки про власний інтерес, супроводжуючи наші вчинки, спрямовуючи їх до гідного і прекрасного. Ф. Хатчесон вважав, що природний закон знаходить у моральному почутті свою основу і гарантію.

Поиск по сайту: