Прекрасне і потворне

Серед категорій естетики категорія прекрасного займає особливе місце. Впродовж багатьох століть саме прекрасне складало предмет естетики та найбільш повно характеризувало традиційні естетичні цінності. В єдності з такими духовними цінностями, як Благо, Істина, Прекрасне виконувало роль фундаментального світоглядного принципу не тільки світового мистецтва, але й усієї культури.

З найдавніших часів терміни „краса” та „прекрасне” вживалися в космології, метафізиці, богослов’ї для позначення досконалості Всесвіту та окремих його складових.

Ще в Стародавньому Єгипті в ІІ тисячолітті до н.е. в багатьох текстах зустрічається термін «прекрасне» (нефер), яким характеризували богів, фараонів, людей, предмети навколишнього світу. Згадаймо ім’я відомої цариці Нефертіті (прекрасна прийшла).

Згадаймо античну Грецію, її культуру та філософію. Вже Гомер активно користується цим терміном для позначення й оцінки фізичної досконалості людей і предметів, корисних речей, моральнісних вчинків своїх героїв. Можна з упевненістю стверджувати, що ні один з філософів античності не обійшов своєю увагою таємницю прекрасного.

Для античної філософії краса – об’єктивна, онтологічна, співідноситься перш за все з космосом (kosmos з древньогрецької мови – це краса, прикраса) й системою його фізичних характеристик. Про красу розмірковують Піфагор,Геракліт, Фалес, Діоген, Демокріт.

Уперше проблему прекрасного як проблему свідомості, розуму поставив Сократ. Для нього краса з характеристики речей перетворилася на ідею, поняття прекрасного. Мислитель філософськи обгрунтовує таке специфічне поняття, як „ калокагатія” – єдність прекрасного і добра, яке слугувало ознакою ідеальної людини. Калокагатія набула статусу рівноправної доброчинності поряд із мудрістю та справедливістю в системі моральних цінностей. Ця думка одержала розвиток у творчості його учня, видатного мислителя Платона, і в подальшому цю естафету підхопив Арістотель. Платон розумів калокагатію як гармонію душі і тіла, як „здатність обирати найкраще” (Платон. Діалоги. С.430). За Арістотелем, бути калокагатійним - це бути і прекрасним, і доброчинним. В античній естетиці закладається важливий світоглядний принцип єдності естетичного, прекрасного й морального, етичного.

Світ середньовічної культури вибудовує власне розуміння прекрасного, яке спиралося на ідеали християнського вчення. Джерелом „абсолютної краси” й власне „прекрасного” був християнський Бог.

Це призвело до суттєвої переорієнтації в духовній сфері з однієї системи цінностей на іншу. Якщо в античній культурі засадничим принципом була краса реального світу, то в середньовічній таким принципом стає шлях піднесення над гріховним „земним світом”, духовного подолання його суперечностей й недосконалості.

Джерелом краси є Бог. Від Бога походить краса світу земного, людської душі й тіла, предметів та явищ матеріального світу. Осмислення земної краси як відблиск божественної стає невід’ємною рисою християнського вчення.

Серед структурних принципів краси, що чуттєво сприймається, виокремлюються такі, як форма, число, порядок, рівність, симетрія, сорозмірність, пропорція, відповідність, подоба, рівновага, контраст і головний над усіма принцип – єдності.

Краса людини виявлялася в єдності душевної й тілесної краси. Але першість все ж віддавалася душевній красі. Відсутність фізичної краси не заважала людині бути причетною до високих виявів прекрасного.

В епоху Відродження існуючі уявлення про прекрасне зберігаються, але світоглядні акценти зміщуються. Відродження – це синтез, діалог античної (язичницької) та середньовічної (християнської) культур. Бог стає ближчим до людини, він мислиться майже пантеістично. Бог зливається зі світом, світ одухотворюється ним. Світ є сповненим божественною красою і завдання людини полягає в тому, щоб осягнути його.

Найкращим засобом осягнення Божественної краси мислителі Відродження визнавали роботу людських почуттів. Тому значний інтерес викликало візуальне сприйняття, що сприяло розвитку просторових видів мистецтва (живопису, скульптури, архітектури). Саме ці мистецтва, на думку діячів Відпродження, дозволяють більш точно засвідчити Божественну красу.

Естетика Відродження вводить нову характеристику краси – грацію, яка не зводиться ні до яких кількісних характеристик. Грація означала суб’єктивну, індивідуально неповторну красу. Це гармонія, яка виявляється не в статичному співвідношенні частин, а в динаміці, русі, розвитку.

Зростання ролі раціонального мислення, розвитку науки в культурі Нового часу істотно вплинули на пошук шляхів пізнання прекрасного, на осмислення ролі естетичного суб’єкта в цьому пізнанні.

Для діячів культури Нового часу об’єктивність і абсолютність прекрасного не викликала сумніву. Активність суб’єкта ж тлумачилася лише як вміння виявити та втілити красу. Наука Нового часу висунула новий шлях пізнання прекрасного, який базується на точності та ясності розуму.

У ХVІІІ ст. з появою естетики прекрасне розглядається як предмет і головна категорія цієї науки.

Засновник німецької класичної філософії І.Кант поставив питання про сутність прекрасного. Філософія прекрасного у мислителя будується на суб’єктивній здібності судження смаку. Досліджуючи специфіку естетичного судження, мислитель приходить до висновку, що прекрасне не є тільки якістю чи властивістю предмета, об’єкта. Воно є відношенням суб’єкта до об’єкта, опосередкованим апріорними (до досвідними) формами мислення.

Слушною і продуктивною була думка І.Канта стосовно до прекрасного як до цінності, яку ми своєю цілеспрямованою діяльністю втілюємо в життя. Прекрасне – це те, що подобається людині як активному суб’єкту життя.

Соціокультурна й художньо-естетична ситуація ХІХ – ХХ ст. не сприяла розробці категорії «прекрасного» (див. Тема 7). Художні напрямки цього періоду – романтизм, реалізм, натуралізм, символізм – відкидають «прекрасне» як художній критерій й не переслідують мету створювати твори, так званого, «вишуканого мистецтва». Романтики на противагу класицистам зосереджували свою увагу на «зворотній стороні» прекрасного, яка, на їх думку, відігравала в житті людини не менш значну роль. Вони звертають увагу на казкове, чарівне, фантастичне, піднесене, хаотичне і, навіть, потворне.

Ф.Фішер, К.Розенкранц, А. Руге вважали за необхідне ввести в естетику «потворне», оскільки це не тільки антитеза прекрасного, але й поняття, яке є рівнозначним, рівноцінним поняттю «прекрасного». Ф.Фішер визначав, що «прекрасне» - це є не що інше, як просто певний вид споглядання, бачення.

Ніцшеанство, інтуітивізм, фрейдизм стали світоглядним, теоретичним фундаментом для основних художньо-естетичних течій ХХ ст., які принципово і послідовно відкидали поняття прекрасного.

Філософська естетика цього періоду не відмовляється від категорії прекрасного, але серйозної подальшої розробки ця категорія не мала.

М. Хайдеггер вбачав у прекрасному одну з форм буття істини, Гадамер, спираючись на естетику І.Канта, стверджував, що прекрасне – це місток, перекинутий через прірву, який об’єднує ідеальне і реальне. Німецький філософ Т.Адорно констатує «кризу прекрасного» в сучасному світі. В праці «Естетична теорія» мислитель для спасіння «естетичного» пропонує повернутися і переосмислити теоретичний спадок І.Канта.

Навіть побіжний аналіз основних історичних етапів становлення філософії прекрасного свідчить про те, що проблема прекрасного це реальна проблема. А з іншого боку, видно, наскільки складно піддається цей феномен осмисленню, науковому аналізу, можливості його вербалізації. Але впродовж тисячоліть людство натхненно і вперто намагається дати визначення прекрасного. Мабуть не знайдеться в світі людини, яка б не мала хоча б інтуітивного уявлення про красу і прекрасне, не керувалася в своєму житті цим ціннісним феноменом. У певні моменти свого життя ми переживаємо такі стани, які визначаємо як прекрасні. Висловити, виявити, зафіксувати, маніфістувати їх нам допомогає мистецтво – через пісню, поезію, танок, вишиванку, малюнок і т п.

Історія естетичної думки на рівні теоретичного осмислення надає нам можливість з багатого естетичного досвіду виокремити фундаментальні ознаки прекрасного, які дозволять побудувати його конструктивну теоретичну модель.

В сучасній естетичній науці розрізняють поняття прекрасного та краси.

Прекрасне розуміють як одну із найсуттєвіших модифікацій естетичного, тобто характеристику суб’єкт-об’єктних відносин, а красу як категорію, яка входить у смислове поле прекрасного як характеристика тільки естетичного обє’кта. З її допомогою ще з часів античності намагались позначити ту важковловиму сукупність якостей об’єкта (природного, предметного, твору мистецтва), яка б приводила до генерації почуття прекрасного, до неутилітарної насолоди.(Див.В.В.Бычков. Эстетика. С. 196.).

Краса – найбільш таємнича онтологічна характеристика Всесвіту в цілому, яка може проявитися тільки в акті естетичного сприйняття. Краса обєкта естетичного відношення є необхідною умовою актуалізації естетичного як прекрасного. Але без суб’єкта естетичного сприйняття, його характеристик (розвинутого естетичного смаку, художнього чуття, естетичної потреби, естетичного ідеалу) актуалізація прекрасного неможлива.

Прекрасне – це краса, піднесена на рівень ідеалу.

Сприйняття краси в певній мірі залежать від історичних, соціальних, національних, релігійних, культурних та інш. параметрів суб’єкта естетичного сприйняття. Але як окремій людині, так і людській спільноті в цілому, притаманна загальнолюдська константна потреба в красі, прагнення до неї та адекватне сприйняття її. Незаперечним свідченням цього є інтерес до пам’яток світового мистецтва різних часів і народів у сучасному світі.

Серед правил й принципів краси історично виокремилися наступні характеристики: міра, гармонія, порядок, досконалість, симетрія, пропорція, число, ритм, ясність, „золотий перетин” та інш.

Мистецтво як специфічна естетична форма людської діяльності формувалося та орієнтувалося на вираження й творення краси і прекрасного.

Історія осягнення прекрасного свідчить про неможливість заключити в жорсткі рамки визначень людський дух, його чуттєво-емоційний рівень.

Шановний читачу, запропонуємо Вам декілька думок визначних людей - представників мистецтва і філософії, які були небайдужими до предмету нашої розмови.

„Прекрасне – це еротична зустріч матерії і форми” – Сергій Булгаков

„Краса – це згадка про райський світ у нашому трагічному світі” – Ф.М.Достоєвський.

„Краса – це проекція ідеального з вічності на створене в часі. Краса – це ціла вічність, тривалістю в мить”. – Альбер Камю.

„Прекрасне – це враження від Істини, на яку Господь дозволив подивитись нам своїми сліпими очима” – Андрій Тарковський.

Приходять нові покоління, нові часи і нові прагнення пізнати красу і прекрасне.

Потворне – категорія естетики, яка виникла як опозиція, протилежність категорії прекрасне.

Ця категорія вживається для позначення неутилітарних суб’єкт-об’єктних відносин, які зв’язані з антицінністю, з негативними емоціями, почуттям незадаволення, відразою, відсутністю досконалості і краси.

Потворне має складний опосередкований характер, бо своє визначення може одержати лише як діалектичне заперечення краси і прекрасного,комічного, трагічного. З огляду на цю особливість Геракліт зауважив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою – й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

В історії естетичної думки потворне тлумачилось у двох аспектах: потворне в дійсності та потворне в мистецтві.

Ще в античному світі потворне, тобто позбавлене міри, порядку одним словом хаос,в дійсності оцінювалось негативно, як протилежне космосу, впорядкованому, пропорційному,раціонально організованому.

Більш складний характер носить процес осмислення потворного в мистецтві. Мистецтво вітворюючи людину і світ в їх цілісності, єдності і боротьбі протилежностей, не може обійти увагою і негативні сторони буття. Краса за певних умов може перетворитися в потворне, наприклад, в такому жанрі як комедія. На думку Арістотеля, потворне має своє місце в мистецтві, оскільки дає змогу пережити задаволення самим фактом мистецтва – художнього наслідування. В мистецтві дійсно потворне явище життя може набути якість прекрасного (майстерно, досконало втілено). Естетичне переживання потворного в мистецтві має двоїсту природу: насолода художнім твором супроводжується почуттям відрази до самого предмету зображення. Почуття прекрасного й пов’язане з ним почуття насолоди та задоволення художнім твором виникає від радості пізнання дійсності, від сприйняття досконалої форми, майстерності майстра й ствердження естетичного ідеалу, з позицій якого заперечується потворне, як руйнівна сила, як хаос та зло та стверджуються позитивні засади буття. Р.Штраус зауважив, що „можна писати музику, яка передає щось потворне, але не треба писати потворної музики”.

У 1853 році з друку виходить праця філософа І.К.Ф.Розенкранца „Естетика потворного”. Мислитель розглядає естетику потворного як складову частину загальної „метафізики прекрасного”. Розенкранц запропонував детальну класифікацію потворного: потворне в природі, духовно потворне, потворне в мистецтві та в окремих видах мистецтва.

Мислитель вважає, що потворне як феномен людського світу вказує на „несвободу духу”, і в цьому воно збігається зі злом, але за певних обставин можливий і зворотній процесс відновлення прекрасного з потворного.

В посткласичній естетиці ХІХ ст. відбувається процес естетизації потворного. Потворне як феномен художньо-естетичної свідомості займає провідне місце в культурі і мистецтві ХХ ст. Це сталося не випадково. Як ми зазначали вище, соціальна атмосфера цього періоду, загострення економічних, політичних, національних, міждержавних відносин, стрімкий розвиток науково-технічної сфери, криза духовних (моральних, релігійних) засад культури призвели до девальвації феномена й категорії прекрасного як в теорії так і в художній практиці. Прекрасне повернулося своєю протилежною стороною – потворним.

Т.Адорно (1903 - 1969) в праці „Естетична теорія” зазначав, що потворне це базова естетична категорія, яка є первинною по відношенню до прекрасного.

Витоки потворного знаходимо ще в архаічній культурі, в її кривавих культах, людських жертвопринесеннях, каннібалізмі. Адорно підкреслював, що потворне це результат соціального зла та несправедливості.

Потворне стає предметом художнього осягнення в таких напрямках як експресіонізм, сюрреалізм, театр абсурду.

Протистояння, зіткнення прекрасного й потворного реалізується у формах трагічного і комічного.

Поиск по сайту: