Г.В.Ф. Гегель

Метою даної теми є: ознайомлення студентів із мистецтвом як явищем духовної культури, проаналізувати основні етапи формування поняття мистецтва; розкрити естетичну природу мистецтва та його соціальні функції, принципи й механізми видоутворення в мистецтві. Досягненню мети сприятиме пояснення ключових понять, які характеризують мистецтво: синкретизм, естетичний ідеал, дизайн, вид мистецтва.

Сьогодні ми не уявляємо свого життя без музики, пісні, кіно, літератури, живопису, всього того, що позначаємо таким звичним для нас словом „мистецтво”. Мистецтво супроводжує людину від народження і до останнього подиху. В дитинстві мало хто не уявляв себе мушкетером чи Попелюшкою, лицарем Айвенго чи Алісою з країни чудес. Та і в дорослому віці в радості чи у печалі ми часто звертаємося до мистецтва. В певні моменти нашого життя ми починаємо писати вірші, співати, виражати свій настрій, своє відношення до подій життя через танок, музику, малюнок.

Проходячи вулицями міст нашої країни ми можемо бачити скульптурні пам’ятники, які віддають шану видатним державним діячам, героям війн, видатним ученим, митцям, політикам. Серед них зустрічаємо такі, які не відтворюють образи реальних історичних осіб, а є художніми, умовними образами. Скажімо пам’ятник Остапу Бендеру в Житомирі чи Голохвастову і Проні Прокопівні – героям п’єси „За двома зайцями” в Києві.

Мистецтву присвячували і присвячують багато прекрасних слів, але й були часи, особливо в перехідні для мистецтва епохи, коли здавалося, що мистецтво повинно загинути. Та воно раптово відроджувалось, як птах Фенікс, і, як правило в новій, несподіваній формі. Так, після того як Платон не сприйняв та розкритикував Гомера і мистецтво афінської демократії V ст. до н.е., з’являється велике мистецтво Риму, Середньовіччя і Ренесансу. В той час, коли Г.Гегель підписував смертний вирок мистецтву, створює свої симфонії Л.Бетховен. Г.Гегель їх не розумів, не підозрюючи, що симфонічна музика, в якій завжди бачили лише оркестровий акомпанемент до спектаклю, може стати самостійним мистецтвом.

Дозволимо, шановний читачу, з наведених прикладів зробити перший висновок, що мистецтво є атрибутивною сферою людського буття, без якої саме буття втратило б для нас щось дуже важливе і цінне.

Але це важливе й цінне не створює сама природа. Мистецтво – феномен, який виникає як результат діяльності людини, її творчості, переживання, розуму, волі, почуттів. Коли вперше виникло мистецтво, чи воно існує вічно? Чому виникає мистецтво? Яка потреба примусила людину витрачати свої фізичні і духовні сили для створення художніх творів? Що за таємниця ховається в мистецтві? Що примусило людину здійснити цей, здавалося б, незрозумілий поворот від чисто утилітарної діяльності, спрямованої на одержання нагально необхідного, до настільки неутилітарного заняття, як живопис чи скульптура? Чому одну річ створену людиною ми оцінюємо як художню і відносимо її до мистецтва, а інші речі не заслуговують такої честі? Саме такими питаннями опікується естетика, прагнучи знайти відповіді на ці питання, досліджуючи сам феномен мистецтва, застосовуючи для цього свої методи і засоби.

Раніше було відмічено, що мистецтво – вища форма естетичного освоєння дійсності. В мистецтві естетичне – мета, а в інших видах людської діяльності естетичне виступає похідною, моментом від цих форм діяльності. Тому й не дивно, що саме перед естетикою постало завдання пошуку відповідей на ці сутнісні питання стосовно до мистецтва.

Пошуки начала – це мабуть найскладніше завдання, яке стоїть перед науковцем. У цих пошуках естетикам стали в нагоді здобутки таких наук, як мистецтвознавство, археологія, антропологія, релігієзнавство, етнографія та інші.

Дати просту і точну відповідь на питання: коли, де і чому народжується мистецтво? неможливо. Мистецтво не має точної дати народження. Воно виростало поступово з немистецтва, формувалося й видозмінювалося разом із людиною, що його створювала.

Мистецтво виникає історично на певній стадії суспільного розвитку. За останніми даними, людський рід існує біля двох мільйонів років. Сучасний вид (homo sapiens) існує лише біля сорока тисячоліть. Разом із появою нового біологічного виду – людини – з’являються зображення – скульптурні, графічні, живописні геометричні знаки, а також образи, створені за подобою предметів, існуючих у природі.

Подібні знахідки не були сконцентровані де-небудь в одному місці, а широко розкидані по всій нашій планеті: в Іспанії (печера Альтаміра), Франції (печери фон де Гом, Монтеспан), в Сибіру, на Дону (Костенки), в Італії, Англії, Німеччині, Алжирі.

„Нomo sapiens”за своєю фізичною конституцією подібний до сучасної людини. Він володів розбірливою мовою, вмів виробляти доволі складні знаряддя з каменю, кістки, дерева й рогу. Родові колективи жили полюванням, розпочався процес об’єднання родів у племена, формувався матріархальний устрій. Людина жила ще досить примітивно, не обробляла землю, не приручала тварин, і не повинна була мати ніякого мистецтва. Разом з тим є більш ніж очевидні докази зворотному. Людина накопичувала життєвий досвід, зароджувалось абстрактне мислення, духовні почуття колективізму, відданості, дружби. Виникала потреба передати цей досвід іншим поколінням. Для цього потребувалися засоби, які б діяли постійно, але без примусу. Мистецтво виконало це завдання. „Первісний художник” не просто зображував тварину – її знало все плем’я, а через малюнок передавав свій стан, свої відчуття. Мистецтво було і засобом спілкування. Очевидно, що це була необхідність і у пізнанні, освоєнні світу. Зрозуміло, що пізнання існувало переважно у фантастичній формі, й уявлення первісної людини були достатньо фантастичними. І пізнання й спілкування, і практична діяльність первісних людей, їх примітивний побут сповнені магічного змісту і разом з тим, цілком утилітарні. Зображаючи тварину, імітуючи навколо зображення сцену полювання, вірили, що саме такий засіб допоможе оволодіти його живим двійником.

Це ще не було власне мистецтвом, релігією, пізнанням у сучасному розумінні, але первісною синкретичною діяльністю всіх цих форм свідомості – міфом. Міф стає історично першою сходинкою, яка була переходом від магічних реалій до мистецтва. Міф дозволив людині в образній і метафоричній формі осягнути себе й світ, упорядкувати його і визначити в ньому своє місце. При цьому мистецьке тут превалювало і за характером та результатом дії й за силою емоцій, і за виразністю форми. Тому мистецтво є старше від науки. Але не старшим від праці. Праця – це основа всього людського, в тому числі і мистецтва. Елементарні знаряддя праці (кременеві скребки) людина почала виготовляти, коли виокремилася з первинного стада, тобто сотні тисяч років тому. Треба було пережити, пройти цей довгий шлях у сотні тисяч років, шоб рука й мозок були готові для творчості. Без цього не було б і мистецтва. Слід пам’ятати, що всяке мистецтво (і примітивне, й розвинуте) є одночасно й творенням, і пізнанням, і спілкуванням між людьми. Саме цими гранями воно зв’язане і з виробництвом, і з наукою, і з мовою та іншими засобами спілкування. В примітивних знаряддях, в обробленому камінні таїлося майбутнє мистецтво, як дуб таїться в жолуді. У людини формується зародки естетичного – почуття ритму і симетрії, краси, радість, яку переживає людина не стільки від результатів діяльності, скільки від самого процесу.

Всі ці моменти ще не роблять пам’ятники первісної культури мистецтвом у повному сенсі цього слова. Для того, щоб вони стали мистецтвом не вистачало важливого чинника – більш менш розвинутого особистісного начала. Людина первісного суспільства жила винятково інтересами й потребами свого родового колективу. Людина не виокремлювала себе з об’єктивного світу і не протистояла йому, вона не мала свого індивідуального внутрішнього світу. Мистецтво в сучасному розумінні слова від початку й до кінця просякнуте особистісним началом.

Особистість виступає як творець мистецтва, творець художніх цінностей. Людина як особистість є основним предметом мистецтва і врешті-решт мистецтво спрямоване на збереження й розвиток людини як особистості. Саме неповторність особистісного погляду на світ і людину, унікальна здатність цей погляд виразити складає своєрідність мистецтва як форми суспільної свідомості, як форми духовної культури.

У нашому випадку, ми можемо вести мову не стільки про мистецтво, скільки про формування естетичної діяльності, в надрах якої зароджується художня діяльність.

Художня діяльність перетворюються на мистецтво по мірі того, як відбувається розподіл на розумову та фізичну працю, як поступово з естетичної потреби виокремлюється потреба художня.

Естетична потреба це один із суттєвіших елементів естетичної свідомості, в основі якої лежить зацікавленість людини в естетичних цінностях, жага краси і гармонії. Естетичну потребу не треба розуміти натуралістично, як якийсь інстинкт людського організму. Жага краси та гармонії складалася історично як сутнісна потреба, реалізуючи яку, людина виживала в світі природи, суспільства, будуючи унікальний світ духовної культури. Жага краси, гармонії іде не від розкошів, пустощів, гри, а від жорстокої суспільної необхідності культурно-історичного виживання людини, яка потребує всієї гармонічної цілісності її життєвих сил і здібностей.

Поділ праці на фізичну й розумову викликав поділ суспільства на класи, прошарки, соціальні групи. Ці процеси зумовили появу вільного часу окремої групи людей, які здобули можливість спеціально культивувати свої естетичні та художні потреби. Формується система естетичних ідеалів, цінностей, смаків різних соціальних груп. На тлі народного мистецтва започатковується професійне мистецтво.

Мистецтво ввійшло у плоть і кров духовного світу людини. Це художнє „дзеркало” в яке ми зазираємо з радістю, надією, бажанням побачити омріяне.

Мистецтво – поняття широке і багатозначне. Сьогодні слово „мистецтво” вживається у багатьох значеннях.

Ви приходите до лікаря, який професійно, кваліфіковано, максимально без болю і напруження вирішує проблему вашого здоров’я, чи до перукаря, який надасть вашому волоссю лад, порядок, зробить зачіску красивою й тим підвищить настрій, чи в театрі вас вразить акторське виконання ролі – в усіх цих випадках Ви подякуєте за роботу, висловите своє задоволення, назвавши фахівця майстром, художником, а його справу мистецтвом. І це не буде перебільшенням.

У словнику російської мови під авторством С.Ожегова „мистецтво” тлумачиться як: 1.Творче відображення, відтворення дійсності в художніх образах; 2. Вміння, майстерність, знання справи.3. Сама справа, яка потребує такої майстерності. Аналогічне тлумачення цього слова ми знаходимо і в „Словнику української мови” Б.Д.Грінченка. Так що ж собою являє мистецтво? Пошукаємо відповідь в історії культури.

Відомий польський естетик В.Татаркевич провів цікавий теоретичний аналіз історії визначення мистецтва. Мислитель зазначає, що в стародавньому світі мистецтвом вважали вміння створювати речі, а вміння забезпечується знаннями правил. Тоді мистецтво можна визначити як вміння створювати речі у відповідності з встановленими правилами. Ця дефініція включала в мистецтво не тільки архітектуру і скульптуру, але й столярну і кравецьку справу та багато інших ремесел. Сюди включали навіть арифметику і логіку та інші науки, в яких теж вбачали вміння і правила. В той же час, за часів античності, звичні для нас мистецькі феномени, такі як поезія і музика, не включалися в мистецьке коло. Таке вирішення проблеми відповідало тогочасному розумінню мистецтва. Музика й поезія виражали й надихали на високі почуття, які не підлягали правилам. Поезія, на думку древніх, була справою пророків, а музика – справою жерців, які співали та грали під час виконання обрядів. Мистецтво ж було справою не пророків і жерців, а досвідчених ремісників.

Зміни сталися в класичний період розвитку полісної культури Греції. Музика і поезія зайняли своє достойне місце в системі мистецтв. Цьому посприяла школа Піфагора і Арістотель. Піфагорійці відкрили закони гармонії звуків й стали перевіряти гармонію числами. Музика була визнана заняттям раціональним, яке підкорюється правилам. З часом мистецтвом стала і поезія. Правила поезії осмислив та сформулював Арістотель. Столярна і кравецька майстерність для древніх не переставала бути мистецтвом. Поняття мистецтва в стародавньому світі завжди охоплювало все те, що ми сьогодні називаємо технікою, майстерністю, а не тільки те, що ми називаємо мистецтвом. Грецьке „techne „ та латинське „ars„ означало вміння щось робити за правилами.

Дві умови були необхідні для виокремлення поняття мистецтва в його сучасному значенні. По-перше, людство повинно було зрозуміти, усвідомити різницю між такими мистецтвами як скульптура і столярна майстерність, які древнім здавалася близькими, та, по-друге, усвідомити спорідненість між такими мистецтвами як скульптура і поезія, які уявлялись ними як далекі.

Треба було знайти такий критерій, який дозволив би включити поряд з архітектурою, скульптурою, музикою також і поезію, і дозволив не включати в мистецтво ані ремесла, ані науку. Пошуки були довгими та складними. Епоха античності, середньовіччя і, навіть, Відродження ставили цю проблему але не вирішили.

В кінці ХVІІ століття логіка та арифметика були віднесені до наук, а до мистецтва стали зараховувати образотворче мистецтво, музику, літературу, театр. Що ж дозволило об’єднати їх в одну сім’ю під назвою „мистецтво”?!

Визнання здобула теорія французського естетика ХVІІІ століття Батте. Мислитель вважав, що загальною рисою мистецтв є те, що вони наслідують природу та обирають з природи те, що є прекрасним. Батте називає ці мистецтва прекрасними, вишуканими. Так, після відокремлення ремесел та наук, прекрасне стає сутнісною й характерною рисою мистецтва.

Таких мистецтв, які заслуговували назви прекрасних, вишуканих мислитель нарахував сім: живопис, скульптура, архітектура, музика, поезія, красномовство, танець

Так у XVІІІ столітті закладається традиція, яка була сприйнята наступними епохами – вважати, що мистецтво є творенням прекрасного.

Підсумовуючи історичний шлях становлення поняття „мистецтво” Татаркевич зазначає, що історія європейського тлумачення мистецтва охоплює 25 століть і розпадається на два періоди, кожний з яких виробив своє визначення мистецтва.

Перший період античний, який продовжувався приблизно з V століття до нашої ери до ХV століття нашої ери. Впродовж цього часу мистецтво розумілося як творча діяльність, підпорядкована визначеним правилам.

З ХVІ століття до середини ХVІІІ – час перехідного періоду, коли відбувався процес переосмислення поняття мистецтва.

Середина ХVІІІ століття ознаменувалася народженням нового визначення мистецтва, де воно означало теж саме, що творення прекрасного.

Це визначення було позитивно сприйнято, воно активно працювало в естетиці, не викликаючи критики і заперечень.

На початку ХХ століття розпочався процес новітнього переосмислення змісту поняття „мистецтво”. Цей процес був викликаний кардинальними змінами в усіх сферах людського буття: соціальній, економічній, політичній, духовній і, насамперед, у самому мистецтві.

Сучасне мистецтво охоплює не тільки сім мистецтв визначених Батте, а й нові. З’являється художня фотографія, кіно, телебачення, комп’ютерне мистецтво, художнє ремесло, дизайн і т.д. Розгортається процес синтезу мистецтв.

Як було показано вище, в цей час відбувається девальвація і самого поняття „прекрасне”. Прекрасне в багатьох мистецтвах поступається потворному. Прекрасне втрачає статус показника, критерію мистецтва.

„Мистецтво” – складне і багатозначне поняття. У широкому розумінні мистецтво являє собою цілісне системно-структурне утворення, яке включає твори мистецтва (художні цінності), і процес їх створення (процес художньої творчості), і процес споживання (художнього сприйняття).

Мистецтво завжди є щось, що створено людиною, людською свідомою продуктивною діяльністю Мистецтво є особливим видом творчості, в результаті якої народжується оригінальний художній продукт, якого ще не знало людство.

Художній продукт, тобто твір мистецтва – це завжди продукт цілепокладаючої людської активності, свідчення художнього вміння й майстерності. Якщо в практичній діяльності перш за все важливим є її результат, то в художній творчості не менш важливим є і сам спосіб, характер створення, досягнення художності. Майстерність, культура вміння – обов’язкові для митця, художника. Це практична здібність без якої неможливо досягнути продуктивної діяльності у сфері мистецтва. В українській мові „мистецтво” від „мистець” або „митець” – „майстер”, „знавець”, „художник” (від давньоруського „худогь” – тямущий”, „досвідчений”).

Специфічною рисою мистецтва є те, що воно пробуджує естетичне переживання, викликає почуття прекрасного, трагічного, комічного, піднесеного і т.д. Викликає у людини захоплення, а іноді, навіть шок.

Сучасна естетична думка приходить до висновку, що поняття „мистецтво” належить до так званих „відкритих” понять. До розряду „відкритих” можна віднести основні естетичні поняття „прекрасного”, „естетичного”, тобто ті, які не піддаються чіткому визначенню, їх неможливо визначити чіткою формулою, правилом. Як зазначалося вище, в процесі історичного розвитку мистецтва були намагання дати визначення цьому явищу духовної культури. Здавалося, що знайдено рішення, віднайдена формула визначення мистецтва, як саме ж мистецтво надавало нові взірці художнього осягнення світу, які не вписувалися в запропоновані теоретиками мистецтва дефініції.

З цього приводу американський естетик М.Вейтц зауважив, що неможливо назвати необхідні і достатні специфічні особливості мистецтва, а тому й теорія мистецтва неможлива. Мистецтво завжди іде попереду теорії і всяке визначення буде обмеженим.

Людина завжди прагне до ясності і визначеності. Незважаючи на труднощі, пошук визначення мистецтва, його специфіки продовжується і сьогодні.

В. Татаркевич, з думками якого ми знайомились вище, пропонує наступне визначення мистецтва: „Продукт свідомої діяльності людини є твором мистецтва тоді і тільки тоді, коли він відтворює дійсність, чи створює форми, чи виражає переживання і одночасно здатен захоплювати, зворушувати чи потрясати.” (Див. В.Татаркевич Історія шести понять. С.41).

Мистецтво це цілісний соціально-естетичний феномен, який активно проявляє себе в якості атрибутивного компонента культури.

Предметом відображення в мистецтві є не тільки реальне буття, але й реальність свідомості, яка створюється уявою художника. В мистецтві естетичний ідеал знаходить свою матеріалізацію. Мистецтво це завжди самореалізація людського духу, поле вирішення естетичних протиріч.

Матеріалом художнього освоєння слугує і світ дійсності, і світ самого митця, через співпричетність яких народжується не копія, калька, а нова реальність, просякнута людяністю, художнім осягненням буття. Мистецтво завжди індивідуально неповторне та одухотворене. Але ця неповторність і унікальність дивним чином несе в собі надіндивідуальність, наділену всезагальністю, соціальною значущістю. В цьому сенсі ми говоримо про неповторний світ романів Л.М.Толстого, поезії Лесі Українки, фільмів А.Тарковського, Гамлета у виконанні І.Смоктуновського, і Гамлета – В.Висоцького.

Твір мистецтва це сплав майстерності і духовних сил митця, прояв його світоглядної культури. Мистецтво як специфічний вид діяльності не обмежується майстерністю та пасивним „наслідуванням природі”, воно одвічно орієнтоване на вдосконалення людини і світу людини.

Мистецтво цікавить перш за все людський вимір світу, цілісний і всеосяжний характер людських відносин зі світом.

Мистецтво є тим „золотим ключиком”, який здатен відкривати найпотаємніші двері людської душі, уловлювати найтонкіші прояви людських почуттів. Не випадково Л.М.Толстой порівнював мистецтво з мікроскопом, здатним проникати в таємницю людського внутрішнього світу. Художник, як маг, відкриває світ людини немов би зсередини. Мистецтво дає можливість відчути, пережити радість і щастя, біль і тугу, насолоду і розчарування – все багатство людської чуттєво-духовної палітри. Мистецтво без примусу, ненав’язливо надає нам знання життя, формує культуру відносин людини до світу.

Загальновизнаним є сьогодні положення, що предметом мистецтва людина.

Але уважний читач може заперечити, висловивши зауваження, що в мистецтві є жанри і види мистецтва, в яких відсутнє безпосереднє зображення людини. Ми не знаходимо такого зображення ні в пейзажі, ні в натюрморті, ні в музиці, ні в архітектурі.

Дійсно, музика не може своїми засобами безпосередньо передати зовнішність людини, але при цьому ніхто не буде заперечувати того, що музика є одним з „найлюдяніших” видів мистецтва, який здатний передавати найтонші відтінки настрою людської душі.

Також й пейзаж передає нам певний настрій, який відчуває не природа, ліс, річка, море, а людина.

В архітектурних образах, в декоративно-прикладному мистецтві знайшли художнє втілення почуття, погляди, ідеали людей тієї чи іншої історичної епохи. Згадаймо та порівняймо образи людиномірних античних храмів і піднесені у небо готичні собори середньовічної Європи.

Долучаючись до світу окремої людини, мистецтво через одиничне виходить на рівень загального, розкриває нам світогляд суспільства, світ його ідеалів і цінностей.

Загальновідомі слова одного з засновників марксизму Ф.Енгельса про те, що з романів О. Бальзака він дізнався про стан Франції набагато більше, ніж з книг усіх спеціалістів – істориків, економістів, статистиків цього періоду, разом узятих. (Див. К.Маркс.Ф.Энгельс. Об искусстве. Т.1. С.7.).

При сприйнятті художнього твору читача, глядача, слухача зворушує, вражає, а часто і приголомшує правда буття, іноді навіть не очікувана, що з надзвичайною силою розкривається в мистецтві. Читач чи глядач міг знати цю істину чи подію раніше. Мистецтво не ставить перед собою завдання вперше пізнати щось нове. Інакше навіщо нам не один, а десятки, сотні разів повертатися до читання, прослуховування, перегляду одних і тих же творів.

Крім того, на один й той же сюжет часто створюють твори в різних видах мистецтва: і оперного, і кіномистецтва, і драматичного, і образотворчого і т.д.

В мистецтві одна й таж суспільна подія в залежності від особистісної оцінки її тим чи іншим автором може стати предметом художнього осягнення в творах не тільки різних видів мистецтва, але одного і того ж. Так, відомо декілька драматичних творів про Дон Жуана, Жану д’Арк, Едіпа і т.д.

Цінності, які створює мистецтво специфічні і особливі. Їх специфіка і особливість полягає в обов’язковій присутності емоційної оцінки.

В художньому творі моральні, політичні і інші цінності представлені у формі конкретно-чуттєвих образів, а не у формі понять, як в етичних, політичних статтях, монографіях, трактатах.

Так, наприклад, одна реакція виникне у людини, якщо вона прочитає теоретичний трактат про те, що обман, брехня, ханжество – огидні якості. І зовсім інша справа, коли вона познайомиться з художніми творами. Скажімо прочитає чи подивиться в театрі п’єсу Ж.Б.Мольєра „Тартюф”. Та ж сама думка, що і в теоретичному трактаті, проходить червоною ниткою в п’єсі, але виражена в комедії у конкретно-чуттєвій формі взаємовідносин живих людей – уявних персонажів. Глядач дивлячись, читач читаючи п’єсу побачить як чесні люди страждають від брехні, ханжества інших, як обман викликає відчай, обурення.

Читач теоретичного трактату у кращому випадку зрозуміє викладені думки, переконається у слушності ідеї, що висловлюється. Глядач чи читач художнього твору буде співпереживати горю чи радості живих персонажів, хоча і умовних, але живих, розділить їх страждання чи щастя. У нього виникає естетична емоція, а не тільки знання.

Митець створюючи свій художній світ, своїх героїв, розширює світ інших людей, тих хто сприймає цей художній світ. Відбувається „магічне” перетворення художнього світу в особистісний світ людини. Це подія, яка відбувається в мені, людина зустрічається сама з собою, самоусвідомлює себе, розширює свій світогляд, будує храм власної душі, пізнає себе, приростає людяністю.

Наш сучасник, видатний український філософ С.Б.Кримський на одній із своїх лекцій запропонував визначення: „Мистецтво – це відтворення світу в його можливостях.”

Мистецтво не дублює реальність. Арістотелівський мімезис (наслідування) це не механічне копіювання, а скоріше розігрування дійсності, відтворення не того що є, а того що є можливим і бажаним. Мистецтво вводить нові об’єкти, нові світи, які не дозволяють нам забути те, що ми не маємо права забути – це вічні образи Краси, Добра, Істини, шляхетність переживань і чистоту почуттів.

Поиск по сайту: