 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Г. Сковорода
|
Читайте также: |
Мета теми вивченення розвитку філософської думки українського народу як цілісної національної філософії, невід’ємної складової частини української культури в річищі загального поступу духовності і культури Європи.
Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних понять: українське бароко, кордоцентризм, ”споріднена праця”, ноосфера.
Особливості українського філософування тісно пов’язані з початками національної культури і національного світобачення і відносяться до початків історії. Саме тут при формуванні моральних норм, магічних способів дії людини на навколишнє середовище, синкретизмі мислення і становленні мови закладаються основні смислові матриці майбутньої національної культури, а особливості солярної символіки задають алгоритм і спрямованість світобачення. В подальшому,безумовно, кожна історична доба вносить до нього свої корективи.
Філософія в Україні розвивалася як невід’ємна частина історичної свідомості українського народу, відображала процеси, що відбувалися в його суспільному житті. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку із суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою.
Тільки фундаментальні риси національного світобачення стають логічним критерієм філософського світосприймання, поступово підносячись до рангу загального і доконечного, загальнолюдського в українській „філософії серця”.
У розвитку української філософії можна виокремити чотири основні періоди, які відзначалися своєрідністю української філософської думки.
Перший період охоплює часи існування Київської Русі (ХІ-ХІVст.).
Процес становлення вітчизняної філософської думки розпочався приблизно з кінця Х століття. Київська Русь цього часу ставала могутньою слов’янською державою. Цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним і визначає формування філософського мислення.
З введенням християнства давньоруська культура отримує можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоана Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арістотеля та інших мислителів. Значне місце у формуванні філософських ідей займала Біблія, твори Святого Письма, твори «отців церкви». Саме християнська філософія першою збудила інтерес до філософської думки на Русі. Характерною рисою філософської думки Київської Русі було «софійне» розуміння філософського знання, де «софія тлумачиться як особистісно-плюралістичне знання. В давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація спрямовується в духовний світ людини. Людина мислилась не просто часткою космосу, природи, а усвідомлювала себе її господарем, її «вінцем».
Другий період (XVI – XVIIІ ст.) пов’язаний із часом козаччини. У розвитку філософської думки починається новий, ранньомодерний етап, характерною особливістю якого була відкритість переважної частини тогочасної філософії для впливу західного Ренесансу, Реформації і контреформації. Важливу роль у піднесенні духовної культури і зокрема філософії наприкінці ХУІ – на початку ХУІІ століття відіграло Острозька академія. Філософська проблематика стосувалась насамперед бачення острожцями проблем Бога і світу, Бога і людини. У 1632 році з ініціативи київського митрополита Петра Могили засновано Києво-Могилянський колегіум, який в подальшому отримав статус академії. Період заснування Києво-Могилянської академії збігається з часом становлення в Україні епохи бароко. Вона спричинила зміщення центру тяжіння української філософії у бік Заходу. У межах барокової схоластики у ХУІІ ст. відбувся синтез досягнень західної філософії з духовною спадщиною княжої доби. Відповідно до характерної для цієї давньоукраїнської культури мислення філософію розуміли як мудрість, а засобом її осягнення вважали релігійний, містичний досвід.
Третій період охоплює XIX – першу третину ХХ ст. і позначений впливом культури романтизму, взаємодією романтичної та просвітницької філософії. Упродовж всього ХІХ століття існувало два основних філософських напрямків: «неофіційний», чи публіцистичний. У філософії цього напрямку ішов напружений пошук самобутності української думки. Але цей напрямок відрізнявся несистемністю. Другий напрямок «офіційний», чи професійно-академічний. Який предметом філософського осмислення робив найактуальніші проблеми духовного життя суспільства та здобутки природничих наук. Представниками професійної філософії в Україні були Харківський університет, Київська духовна академія та університет св. Володимира в Києві.
Четвертий період охоплює ХХ – ХХІ століття, визначався умовами існування України в межах багатонаціональної країни СРСР, а також складним і неоднозначним за соціально-економічними, культурними наслідками життям емігрантів, відірваних від своєї Батьківщини. Вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік того часу, була «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії з єдиними вимогами, єдиними завданнями, цілями і єдиним світоглядом. Склався догматичний розгляд традиційних філософських проблем, а філософія перетворилася на служницю політики і офіційної ідеології.
У розвитку української філософії за радянських часів виокремлюються такі підперіоди: 20-ті роки; період сталінізму (30 - 50-ті роки); кінець 50-х – 80-ті роки; період перебудови; 90-ті роки ХХ століття – початок ХХІ століття період державної незалежності.
Філософська думка у культурі Київської Русі XI-XІV ст.
У ХІ – ХІІ ст. в церковних повчаннях та світських рукописних книгах починає зустрічатися термін „філософія”, чи „любомудря”. В ХІ – ХV ст. на території Київської Русі розповсюджуються праці Гомера, Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, візантійська релігійна філософія, Біблія та біблійна література.
Філософія цієї доби ще не була виокремленою з інших галузей знання і повністю зливалася з релігійним ученням. У стародавніх літописах, сказаннях, повістях, проповідях, повчаннях досліджувались основні філософські проблеми: „Людина –Бог”, співвідношення душі й тіла, морально-етичний кодекс людини, роль людини у суспільстві, призначення Київської Русі у всесвітній історії.
Провідними ідеями цього періоду є співпричетність світу небесного й світу земного; „правда замість істини”, уподібнення Богові; соціальна роль людини вища за індивідуальність, „честь і слава” як найвищі характеристики людини.
Найбільшої уваги серед творів раньосередньовічної руської філософії заслуговує трактат митрополита Київського Ілларіона „Слово про Закон і Благодать”. Провідною ідеєю цього трактату є захист Руської Землі, залучення її народу до світової християнської священної історії. В основу „Слова” покладено принцип телеології (від грець. Telos – мета), відповідно до якого розвиток історії наперед визначений Богом і рухається до окресленої ним мети. Історія людства, за думкою мислителя, є закономірним еволюційним і революційним процесом, який у своєму поступі навертає у християнство все нові й нові народи.
Від „Закону” або „Старого завіту”, який позначається рабським напівтваринним язичницьким животінням людства, Русь разом з іншими країнами державами рухається до нового, вільного, гуманного християнського життя, тобто до „Благодаті” чи „Нового заповіту”.
Ілларіон підкреслює, що християнство є відкритим для всіх народів, які бажають долучитися до нього. Духовне перевтілення кожної наверненої у християнство людини, кожного народу є незворотним. Ілларіон радіє, що на молоду християнську державу Русь зійшла Божою милістю „благодатна віра й істина”. А це дало змогу рідному народу долучитися до всесвітньої історії, стати рівнопраним членом сім’ї християнських народів, прийти до “світла розуму”, життя вічного.
При цьому Ілларіон не відкидає і не заперечує військово-політичних звершень, шляхетності славних язичницьких предків, усвідомлює родову й духовно-культурну наступність поколінь.
Розмірковуючи про минулий і теперішній етапи взаємодії Бога і людства, Іларіон висловлює зовсім нове (на відміну від язичництва) бачення майбутнього. Християнство з його ідеєю єдності, однократності земного історичного циклу надає особливого статусу „кінцю історії” – останнього суду Бога над людьми і майбутнюоьму життю.
Універсальність і цілісність історії людства, в якій історичний процес здійснюється в результаті зміни старого новим, по висхідній лінії, – одна з основних ідей, яку Іларіон проводить у своєму „Слові...”. Все нове, молоде у порівнянні зі старим, попереднім набуває вищої цінності.
Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті в його творі, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на на ідейний процес Київської Русі на наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.
Одним із перших книжників-полемістів був Феодосій Печерський (бл. 1008 – 1074). Будучи автором одинадцяти творів, серед яких „Слово про терпіння і любов”, „Повчання про терпіння і смирення”, Феодосій виступав ідеологом православ’я, вважаючи, що саме воно є істинною релігією, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту.
У соціальних поглядах A Печерського інтереси церкви переважають над свіцькими, наприклад, ідея про те, що свіцька влада від Бога і тому вона повинна стояти на боці церковних інтересів, що церква повинна здійснювати нагляд над свіцькою владою тощо.
На другу половину ХІ – початок ХІІ ст. припадає життя і творчість Нестора літописця (бл. 1056 – після 1113), який є автором „Повісті временних літ” – важливим матеріалом для вивчення історіософських поглядів давньоруської суспільної думки. Нестор прагнув не тільки зобразити історичні події, а й спів ставити їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі історіософські проблеми, як світова історія в самому широкому розумінні цього слова, „откуза есть пошла Русская земля”, роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав, та інші були настільки важливими, що фактично визначили тему і сенс людського життя. Характерною рисою „Повісті...” та іншої історіософської літератури було те, що в ній погляд на історію людства отримував певну конкретизацію в політичних ідеях і концепціях. Це було викликано потребами суспільно-політичного життя в умовах становлення давньо-руської державності, потребами в філософському обґрунтуванні державної політики.
Видатний державний і політичний діяч, Володимир Мономах (1053 – 1125), виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напряму. Його твір „Повчання” є духовним заповітом своїм дітям, всім сучасникам, це взірець уeтвердження князівського управління, яке найбільш відповідало інтересам єдності Київської Русі. Це ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах, в Його особливому відношенні до людини як вибраного творіння.
Основні питання, які піднімає Мономах у „Повчанні”, є питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Світ постає перед людьми у своїй досконалості, красі як взірець премудрості Бога. На богословсько-моралістичному оптимізмі Мономах будує свою етичну доктрину. Він вчить поважати старших і менших, не прагнути до накопичення багатства та скарбів, оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині тощо.
Моральні, політичні, правові погляди Володимира Мономаха часто не узгоджувалисяь з багатьма положеннями ортодоксальноъ церкви. Силу князів він вбачав не в «духовному веденні», а в знанні, виступав за реабілітацію «знання», «свіцької мудрості», закликав вчитися.
Характерною особливістю творчості Володимира Мономаха є те, що вся його концепція постає не в абстрактно-теоретичному повелінні, а в практичному втіленні, де етичні норми тісно переплітаються з економічними і політичними пранципами.
Загалом аналізуючи філософську культуру Київської Русі, можна стверджувати, що в цю епоху мислителі засвоювали і творчо переробляли відповідно до наявної дійсності досягнення світової філософської думки, виробляли свої філософські погляди і концепції і цим самим закладали основу самобутньої української філософії.
Філософія України XV-XVIIІ ст.
На розвиток філософської думки України XV-XVIIІ ст. вплинули здобутки гуманістичної філософії Західної Європи, реформаційні ідеї, ідеї неоплатонізму (Діонісій Ареопагіт) та енциклопедичні твори Арістотеля, ідеї раннього Просвітництва.
У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. В XVII ст. в Києві засновується Києво-Могилянська академія та розгортається діяльність православних братств.
Основними дослідницькими проблемами цієї доби стають: „Людина – Всесвіт”: устрій світу, шляхи його пізнання, призначення людини у світі, можливість досягнення людиною щастя. Утвердження гуманістичних ідей відбувалося в межах традиційно-релігійного світогляду. До проблемного поля філософії цієї доби входило дослідження суспільно-історичного устрою; неповторність внутрішнього духовного світу людини; протиставлення візантійсько-києворуської культурної традиції західноєвропейській.
Острозькі книжники вважали, що осягнення істини можливе через самопізнання. Вони переконливо обгрунтовували ідею нерозривного зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньму зв’язку людського мислення і буття.
Іван Вишенський (1550 – 1620) як носій Острозької мудрості вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму і увійти у внутрішній духовний зв’язок із вищим буттям. Унаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з істоти, яка прив’язана до земних бажань і пристрастей, на духовну людину.
Іван Вишенський залишив нам 16 творів, з яких найбільш відомими в його часи були: „Извіщение краткое”, „Писаніе до всіх общин, в Лядськой землі живущих”, „Книжка”. На його творчість вплинула Берестейська унія 1596 р., яка викликала до життя бурхливий потік полемічних творів, писаних на захист православ’я. У цій полеміці мислитель зосереджував увагу на загальнофілософських проблемах Бога і світу, Бога й людини. Його позиція була зумовлена ідеями Псевдо-Діонісія Ареопагіта та отців церкви з каппадійської школи – Григорія Нисського, Григорія Назіанзина та Василя Великого.
У розумінні сутності співвідношення Бога й світу І. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально-політичних, які розглядав у контексті осмислення людини та її щастя, людських надій і звершень. Обґрунтовуючи Бога як творця усіх форм буття, Вишенський доводить, що Бог є ідеалом добра, справедливості й найвищих чеснот.
Протистояння між духом і тілом характеризується у І. Вишенського не гармонійністю та злагодженністю, а антагоністиичною протилежністю і взаємовиключеністю, що зумовлює їх непримеренну боротьбу. Тіло – це земне, яке «диявол-миродержець» використовує для зваблення людини, а дух – це небесне, ідеальне, що робить людину благородною, правдивою, врятованою. Боротьба двох світових сил – Бога й диявола, духу й тіла - ведеться повсюди й постійно: у природі, у суспільстві та в душах людей. Стверджуючи суперечливу людську природу, І.Вишенський вирішує проблему тимчасового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з думкою філософа, поєднує в собі тимчасове і вічне. Вічність – невід'ємний атирибут Бога – для духу людського означає або посмертне вічне страждання, або вічне блаженство. Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає співвідношення між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Так, земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб тимчасового, смертного тіла, а не служить вічному безсмертному духові. На людину, земне існування якої є постійним помиранням, й у потойбічному світі чекає вічна загибель. Тому усвідомленним сенсом життя людини має бути безупинне подолання тілесного та злого в ім'я утвердження вічних ідеалів духу.
На думку І.Вишенського, людина не може бути сліпою іграшкою у боротьбі двох сил – тіла й духу. Найважливішою рисою її є „самовласіє” або свобода волі, що зумовлює відповідальність людини за вибір життєвого шляху. В той же час, свобода волі людини не є абсолютною, а обмежується сферою вибору між добром і злом, земним і небесним. На думку мислителя, над свободою волі людини підноситься абсолютне „самовладдя” Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що Він створив у людині і для людини. Свобода волі людини не може бути й свавіллям, оскільки має бути спрямованою на мудре споживання того, що дароване Богом. Відтоді щастям є перемога в земному життя духу над тілом. І здобувається воно праведним життям, міцьною вірою.
Перший вищий навчальний заклад України – Києво-Могилянський колегіум, що згодом став академією – був заснований Петром Могилою у 1632 р. Головне завдання цього закладу полягало у синтезі духовних здобутків православної України й латинського Заходу. Цей синтез відбувався в епоху бароко, яке, сполучаючи релігійний і світський компоненти культури, формуючи цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом, органічно вписувалося в контекст української духовної культури XVII-XVIII ст. із властивою їй на той час перевагою релігійної сфери. Своєрідність епохи бароко виявилася в усіх сферах життя і духовної творчості – літературі, мистецтві, релігії, філософії, освіті тощо, а також на самих творцях цих духовних цінностей. Епоха бароко формувала самих творців, а вони творили культуру цієї епохи.
Типовим представником цієї епохи були професори Києво-Могилянської академії і один з них Феофан Прокопович.
Феофан Прокопович (1677 – 1736) був носієм ідей західно-європейської філософії. Її центральним об'єктом була досконала «героїчна» людина, яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у земному житті ідеал людини. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тієї доби, доробок якої позначився на багатьох напрямках культури й науки.
Навчаючись у європейських університетах, він ознайомився з останніми дросягненнями в галузі філософії і природозавства. На формування світогляду Ф.Прокоповича справили докорінні зрушення у суспільному житті Європи і видатні наукові відкриття кінця XVI - початку XVII ст., а саме: утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Галілеєм, Дж.Бруно і Й.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, мінливість світу, що стверджувалася працями Г.Галілея, Х. Гюйгенса і І.Ньютона.
Ядром учення Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядав як субстанцію, що складається з матерії і форми. При цьому матерія розглядається як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, спираючись на яке він приходить до висновків: по-перше, на відміну від Арістотеля він твердив, що матерія є єдиною й однорідною в усіх природних тілах; по-друге, створена Богом на початку світу матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися.
Хоча мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість та вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричиною й творцем, але істина все ж таки не дається людині заздалегідь, а є процесом набуття і нарощування людством нового знання.
Суттєве місце в творах Прокоповича займає проблема людини й моралі.
Основою історичного поступу, на думку мислителя, є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел.
Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794).
Спираючись в основному на Біблію, на деякі неоплатонічні теорії Філона (у питаннях тлумачення матерії), отців церкви та німецьких містиків (у вченні про зовнішню та внутрішню людину, глибину людського духу і божества, „іскру” в серці людини – найулюбленішого порівняння німецьких містиків), у своїх філософських та літературних творах він торкався проблем дослідження людини та її існування. / Д.Чижевський Філософія Г. С.Сковороди. – Варшава, 1934. /
Наука про людину та її щастя, на думку Г.Сковороди, є найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики, маючи релігійно-філософський характер, тісно пов’язані зі зверненням до Біблії та християнської традиції. Вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, смерть та інші. Міркуючи про них, філософ намагається знайти відповідь на питання: ким є людина? який зміст її життя? які основні аспекти її діяльності?
Г. Сковорода поділяє світ на істинний і тлінний. Він вважав, що розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри не може піднятися до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де закінчаються межі розуму, починається віра.
Принцип „Пізнай себе”, як відомо, належить Сократу. Принципово нового наповнення він набуває у Сковороди. Він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душіі. Більше того, мислитель йде далі й розглядає віру й любов не тільки як підгрунття душі, а й як органічний вияв духовності людини. Самопізнання дає людині ключ до вирішення всіх онтологічних, гносеологічних і морально-етичних проблем.
Сум, туга, нудьга та страх –є антиподами любові та віри і, за словами Г.Сковороди, протилежно діють на людину. Всі вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому запорукою здоров'я душі філософ вважає її радість і кураж.
На основі об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих. Осягаючи себе, ми знаходимо душевний мир і спокій. Щастя легко досягти, якщо йти шляхом любові та віри у своєму серці. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає Сковорода. Ті, хто задовольнився почестями, земним багатством, владою та іншими зовнішніми атрибутами, отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Не в насолоді щастя, твердить філософ, а в чистоті серця, в духовній рівновазі та радості.
Людське щастя, за міркуванням Г. Сковороди, втілюється не тільки в духовних шуканнях та у сердечній радості, а й у втіленні спорідненості праці. Якщо царство Боже всередині нас і здібності людині надаються Богом, то людина повинна прислухатися до свого внутрішнього голосу. Потрібно обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносило б їй внутрішнє задоволення та душевний спокій. Усі заняття хорші лише тоді, коли виконуються відповідно до внутрішньої схильності.
Особливістю філософії Г. Сковороди є поділ світу на два начала: Вічне і тлінне. Так формується уявлення філософа про дві натури: „Тварь”, видима ідоступна відчуттям і Бог, невидима і доступна лише інтелектуальному спогляданню.Переважного значення він надає Вічному началу або Богові, який є носієм сутнісних характеристик будь-якого явища й обумовлює існування „Тварі”.
Людина як мікрокосм містить у собі два начала – у тлінному відображається нетлінне. Думка – є головною точкою, яку Сковорода часто називає серцем. Доки плоть і кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їх злиденності, шлях до істини буде закритим.
Пошук і знаходження істини пов’язаний з прагненням людини зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Таке перетворення дає можливість знайти власне істинне буття.
Мисляча людина, за Г.Сковородою, це мікрокосм зі своїми законами існування, свободою волі і моральністю. Земне буття є для людини головним випробуванням на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Часто буття зовнішньої людини затуляє внутрішню людину. В своєму житті люди віддають перевагу видимому над невидимим. Часто людина припускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній світ, не зворушивши в собі внутрішньої половини, а вживши тільки ті засоби, якими вона користується у зовнішньому світі. Г. Сковорода спрямовує свою філософію на процес очищення від таких помилок, який визначається самопізнанням та богопізнанням. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневим: 1) пізнання себе як самосущого, як самовласного буття; 2) пізнання себе як суспільної істоти; 3) пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Бога. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.
Так, у творі „Ім’я йому потоп зміїний” вимальовується ідея Г.Сковороди про існування «трьох світів»: 1) макросвіту – вічного, безграничного і всезагального; 2) мікросвіту – людини; 3) символічного – світу „Біблії”, який допомагає людині осягнути єдність всіх світів між собою. За Сковородою, саме біблійні символи відкривають у звичайному людському розумі розум нетлінний. Таким чином, метою Біблії є ушляхетнювання серця людини.
Філософ сам своїм життям продемонстрував можливість здійснення таких перетворень. Г. Сковорода надав приклад існування філософії українського духу як динамічної, оригінальної системи поглядів, ідеалів, любові, вірувань та надій, честі і совісті, гідності та порядності. Його філософія стала пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму.
Українська філософія ХІХ - першої третини ХХ ст.
Філософська думка України ХІХ - першої третини ХХ ст. відрізняється творчим засвоєнням західноєвропейської філософії та початком розробки філософії української ідеї. На цей вибір вплинуло Просвітництво, німецька класична філософія й культура романтизму. Яків Кельський, Петро Лодій, Йоган Шад, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Леся Українка. упроваджували провідні ідеї своєї епохи, намагались визначити місце філософії в системі наук.
Тарас Шевченко (1824 – 1861) за своїм філософським світосприйманням належить до представників Кирило-Мефодієвського товариства. Найбільш характерні риси образу України вимальовуються Шевченком у його поезії. Для нього світ України утворюють дві головні компоненти – це світ українського села й світ козаччини. Співвідношення їх неоднакове. Світ села явно перевищує другу головну цінність – світ козацтва. Це зумовлено й неоднаковим значенням, яке їм надається. Світ козацтва, у творах поета, уособлює українське минуле, а світ села є позачасовим, органічно пов’язаний з природою, з її вічним циклічним життям. Світ села є передусім світом сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності. Але, водночас, до ідилічної картини світ села не зводиться Шевченком. Так його вірш „Саул” розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ. Таким чином, світ України є у своїй основі дисгармонійним, конфліктним. Україна сприймається Т. Шевченком як край, сповнений суперечностей, через які не може бути щасливого життя. Таким же конфліктним і дисгармонійним уявляється поетові й минуле України, яке уособлює світ козацтва.
У творчості Шевченка минуле не протистоїть сучасному, а є „тепер і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічним і минуле України. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, - одна з провідних тем творчості поета. Стан України, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з другого – підступних і злих синів власної країни. Мислитель приходить до гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині – воно у втраті національної пам’яті й національної гідності.
І в минулому, і в сучасному України поет не бачив „золотого віку”. В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над її долею. Але образ „золотого віку”, ідеального світу не зникає остаточно з поля історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов’язана центральна ідея його поезії – ідея перетворення рідного краю, так традиційна для української духовності. Поет свідомо осмислює у функції пророка, який творить картину золотого віку українського майбутнього. Саме у цій функції поета-пророка й сприймала Т. Шевчека українська суспільна думка.
Досягнення щасливого майбутнього можливе, на думку поета, лише шляхом внутрішнього перетворення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу. А намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, які прагнуть цього, неминучою карою. Ідеал, що визріває в серці України є грізною суспільною силою, здатною до кривавої розправи зі злом. Передчуттям цього сповнені поезії „Гайдамаки” та „Заповіт”. І все ж Шевченко не убачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом. Вимальований ним образ кривавої розправи не містить конструктивного начала. Це страшна кара й свята порча, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбутнього.
Вся творчість Шевченка „гласом”, що покликаний пробудити волю людини як необхідну передумову дійсно людського існування. Нездатність і небажання стверджувати власну волю, на думку поета, перетворює існування людини на сон, позбавляє її дійсного життя. Так Тарас Шевченко започатковує тему „будительства” як покликання, саме ця тема визначила зміст творчості наступних поколінь діячів, які продовжили започатковану кириломефодіївцями справу розробки філософії української національної ідеї.
Романтичний тип культури ХІХ ст. значною мірою вплинув на розвиток професійно-філософського знання. Яскраво цей період представлений у філософії П. Юркевича (1827 – 1874).
Філософія П. Юркевичає багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини, з якою переплетена проблематика „філософії серця”. Свого теоретичного обґрунтування „філософія серця” набула у творі Памфіла Юркевича „Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого”.
Вчення про серце філософ розвиває і обґрунтовує, виходячи з філософії Платона, Святого Письма, творів отців церкви, філософії Канта, метафізики любові і серця Г. Сковороди. Будучи вихованцем Київської духовної академії (наступниці Києво-Могилянської академії), П. Юркевич добре знав історію розвитку філософських ідей у духовній культурі України. Цим зумовлена оригінальність „філософії серця”, що визначається її генетичним зв’язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційно-моральний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення індивідуального „Я”.
Вся філософія, на думку П. Юркевича, спрямована на осмислення душі. Оскільки ж душа органічно пов’язана з тілом, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Таким органом він вважає серце. Для обгрунтування символу серця П. Юркевич застосовує дві логічно незалежні і різні за науковою цінністю тези: одну – базову, на авторитетах Біблії (серце – цілісність духовного життя людини, є багатогранне і невичерпне, воно охоплює не тільки мислення людини, а й бажання, почування та не є приступне пізнанню), другу – на наукових аргументах (серце як фізичний орган, є центром тілесного і духовного життя людини).
Серце, за Юркевичем, характеризується як принцип, що визначає індивідуальність людини та її неповторність. Філософ рішуче відхиляє розповсюджену у той час точку зору, відповідно до якої розум і міркування є основою всього душевного. Увесь твір «Серце і його значення в духовному житті людини...” спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, весь духовний світ до мислення. В такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а лишається якась абстрактна людина, яка ніколи і ніде не існувала, якесь колективне „ми” замість індивідуального „я”. Коли б душевне життя обмежувалося виключно мисленням, то світ здавався б нам якоюсь математичною величиною, а так він є „живим”.
П. Юркевич вважав, що саме релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибшою основою душевного життя, ніж розум. Воно ж бо має у собі всю безпосередність буття, первинно дарованого Богом. Серце ніби-то випереджує наш розум у пізнанні, особливо в хвилини значих труднощів. Розум править, керує, панує, але серце породжує. Тому підставою релігійної свідомості людини є серце, а сама релігія не є чимось стороннім для духовної природи людини.
З цього приводу Юркевич робить два принципово важливих висновки для розуміння сутності його „філософії серця”:
1. Серце може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, які за своєю ніжністю, переважаючою духовністю і життєдійністю не доступні абстрактному знанню, розуму.
2. Поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.
Друга половина ХІХ ст. позначається в Україні увагою до розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Саме ці ідеї стали засадничими в Кирило-Мефодієвському товаристві – таємної політичної організації, що була створена в Києві у 1845 р. і проіснувала до березня 1847 р., коли її було розгромлено царським урядом. Достатньо назвати славетні імена членів товариства, щоб зрозуміти глибину та світоглядну масштабність цієї когорти мислителів – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко.
Наступний за кириломефодіївцями етап у розробці філософії національної ідеї пов’язаний з діяльністю представників громадівського руху. Продовжуючи справу Кирило-Мефодієвського товариства, «громадівці» здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб’єкта історичного процесу із суверенними культурними запитами. Громадівський рух породив нову блискучу плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі європейського масштабу, що збагатили своєю творчістю філософську думку України. Це професор Київського університету В.Б.Антонович, учений і громадський діяч М.П.Драгоманов, учений, філософ і громадський діяч О.О. Потебня.
О.О. Потебня (1835 – 1891) здійснив ґрунтовне науково-філософське осмислення мови. Всі проблеми, якими займався О. Потебня як філолог, набували в нього філософського звучання. Творчо опрацювавши ідеї німецьких вчених В. фон Гумбольдта та Г. Штейнталя, він став засновником „психологічного напряму” у вітчизняному мовознавстві і першим з українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв’язку мови і мислення. Застосовуючи в своїх дослідженнях історичний підхід, О. Потебня показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, він розкрив зв’язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою загалом. Він вважав, що думка виявляється через мову і кожний мовленевий акт є творчим процесом, в якому не повторюється готова істина, а кожного разу народжується нова.
Здатність сприймати світ крізь призму мови, впевненість у тому, що мова формує думку, дозволили йому бачити в міфі, фольклорі, літературі похідні стосовно до мови моделюючі системи. Через сто років до подібних ідей дійде тартусько-московська школа семіотики.
Вбачаючи у слові індивідуальний творчий акт, мислитель вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. На думку Потебні, мова є різновидом діяльності, живим безперервний процес творчості народу. А сам народ, що живе в стихії своєї мови, є її творцем і водночас є суб’єктом зворотньої взаємодії. Мова формує етнос і є важливим засобом духовного розвитку нації.Вивчаючи міф як особливий феномен у розвитку мислення, інтерпретував його як „акт свідомої думки, акт пізнання”, що виступає першою сходинкою „пояснення невідомого”.
У 80-ті роки ХІХ ст. на землях Галичини розпочинають свою діяльність представники „Молодої України”. Філософська, ідейна спадщина представників цього напрямку демонструє новий рівень у розробці філософії національної ідеї, коли в умовах бездержавного існування українська нація мала усвідомити себе як самостійний суб’єкт історичного поступу. Діяльність покоління „Молодої України” надала творчого поштовху в подальшому розвитку всієї української культури – не лише художньої, але й наукової, філософської, релігійної та політичної.Найвизначнішим представником і лідером „Молодої України” був І.Я.Франко.І.Я. Франко (1856—1916) – вчений, філософ, економіст, поет, письменник, публіцист, громадський діяч. Творчий доробок мислителя складає близько п’яти тисяч творів.
За радянських часів панувала думка про близькість творчості І. Франка до марксизму, матеріалізму та атеїзму. З його творів вилучали місця, які свідчили про критичне ставлення до марксизму і матеріалізму. Визнаючи соціалізм суспільним ідеалом, Франко не сприймав «наукового соціалізму» з його класовим підходом. Для нього найважливішими були загальнолюдські цінності. У марксистських програмах він вбачав суб'єктивно-схоластичний підхід та крайню абсолютизацію, де гуманно-демократичні принципи соціалізму зводилися нанівець.
Не підтримував Франко і марксистський погляд на революцію як насильницько-революційний шлях досягнення суспільного поступу, що веде до руйнації, а не до звільнення від рабського духу, від приниження людської гідності. Він категорично заперечував марксистське положення про диктатуру пролетаріату, існування держави при соціалізмі. Піддаючи критиці «народну державу» Енгельса, яка регламентує всю життєдіяльність людини, Франко стверджував, що в такій державі власна воля і власна думка кожної людини мусила би щезнути, а життя було б під таким наглядом, про який тепер у найабсолютнішіх поліційних державах нема й мови. У такому випадку народна держава стала б величезною „народною тюрмою”. Не сприймав Франко і марксистського підходу до вирішення національного питання, якому той надавав другорядне значення. „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”, – писав І.Франко.
Основою суспільно-політичних поглядів І. Франка, як і М. Драгоманова, є ідея поступу. Основою цього поступу є суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язує їх у єдину сім'ю. Поділяючи марксистське 
положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку, Франко дійшов висновку, що передумови історичного життя готуються економічно і політично, а переворот духовний і літературний настає завдяки перевороту економічному. У поділі праці Франко, як і Кант, вбачав основний важіль суспільного поступу.
Пов'язуючи історичний поступ, суспільний прогрес з економічними, ідеальними і духовними чинниками, І. Франко стверджував, що будь-який суспільний рух повинен мати мету, просвітлену ясністю ідеалу. Поняття «ідеал» у нього досить багатопланове: ідеал у матеріальній, духовній, політичній сферах; ідеал майбутнього в розвитку суспільства, націй, народностей. У виробленні цього ідеалу Франко рекомендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем, а його досягнення пов'язував з інтелектуальною, культурною працею, чим виводив на розуміння ідеалу у сфері суспільного і політичного життя. Вищим ідеалом він вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини, розбудову соціалістичного суспільства. Соціалізм Франко розглядав у екзистенційно-моральних вимірах, вважав його «свобідною громадою» і свободою кожної людини, а соціалістичне суспільство — асоціацією громад, кожна з яких має право на самостійне управління, розвиватися і жити без верховенства одного народу над іншим.
Долю України Франко мислив у контексті світового історичного процесу, у якому очевидним було те, що кожен народ, який дозрів до виокремлення з-поміж інших народів, прагне самоутвердження, і відмова в цьому праві українському народові веде до втрати цілісності світової історії
Філософські погляди І. Франка мають свою автономність, цінність і значущість, їх не можна зараховувати ні до марксизму, ні до ідеалізму. Загалом він був раціоналістом, який намагався синтезувати нові форми й умови життя шляхом поєднання свідомого і підсвідомого, ідей романтизму, позитивізму і матеріалізму, критично сприймаючи їх.
Основою всього сущого І. Франко вважав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдиносущним, вічним началом усіх речей є матерія, а свідомість, дух — вторинними, притаманними людині — вершині творення природи.
Необхідною умовою творчого пізнання І.Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого зумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання стає всезагальним процесом праці.
Науки у суспільстві він поділяв на природничі (математика, фізика, біологія), що дають змогу пізнати зовнішній світ, та антропологічні (логіка, психологія, історія, етнологія, суспільна економіка і інші), що покликані вивчати людину. Найвищою серед наук він вважав етику, яка формує високий етичний ідеал і допомагає людині гідно прожити своє життя.
Загалом для філософського світогляду І.Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-етичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства і людини.
Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Основним центром розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визначні наукові установи як, Київський, Харківський та Новоросійський (Одеський) університети. Вчені М.П. Авенаріус, М.С. Ващенко-Захарченко, Д.О. Граве, Г.Г. Де-Метц, В.П. Єрмаков, Й.Й. Костоногов, Т.Ф. Осиповський, М.В. Остроградський, С.М. Реформаторський, О.М. Сєверов та інші сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об’єктивне, незалежне від свідомості людини існування світу. Ними були обґрунтовані прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.
Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості а, навпаки, людина є продуктом цього світу. Звідси й віра у безмежну творчу силу людини, усвідомлення необхідності освоєння законів природи як однієї з умов поліпшення життя людини та людства заглом. Беручи життя людини за найвищу цінність на Землі, науковцями одноголосно доводиться залежність цієї цінності від соціальних чинників. Особливо важливими у цьому плані є обґрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини й необхідності її творчої емансипації.
За широтою духовного кругозору, різноманітністю сфер діяльності В.І.Вернадський (1863 – 1945) займає особливе місце в історії наукової і філософської думки України. Його ім’я серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Загальговизнаним є внесок В.Вернадського в мінералогію, кристалографію, генетичне грунтознавство, він є творцем нової науки – біогеохімії.
Він є одним із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, що з’єднує в гармонійне ціле природничо – історичну та соціально – гуманітарну тенденції розвитку науки.
Філософія космізму є одним з досягнень філософії XIX ст. Особливого розвитку вона досягла у творчості М.Федорова, Е.Ціолковського, В.Вернадського.
Е.Ціолковський, переважно, зосереджував увагу на практичних аспектах освоєння космосу – створенні літальних апаратів. Ця мрія була втілена у Радянському Союзі, в космічних проектах і космічних апаратах випускником Київського політехнічного інституту С. Корольовим.
В. Вернадський розглядав Всесвіт як сукупність живої речовини, біосфери і людства. З появою людини, на його погляд, починається якісно новий етап становлення Всесвіту, де розвитку всепланетарного характеру сприятимуть розум і людина. Їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя, яке він назвав сферою розуму, або ноосферою.
Вчення Вернадського про ноосферу сприяло формуванню ноосферного мислення і було не тільки відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин із біосферою, створення цивілізованого культурного людства
Оцінюючи роль людського Розуму як планетарного явища, В.І. Вернадський формулює такі висновки:
1. Розум здатний репрезентувати творчі самоорганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну функцію біосфери.
2. Він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.
3. Завдяки Розуму культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, продуктивну силу науки та праці.
4. Як наслідок Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.
В.Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. Він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч і з проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької „українізації”. Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеральної держави.
Розвиток філософської думки в Україні ХХ - ХХІ століття
Зазначений період був найскладнішим і найтрагічнишім часом у житті українських філософів та їх творчих здобутків. Українське духовне відродження тривало недовго і вже з середини 20-тих років почалися репресії, викликані звинуваченнями у „зраді”, „шпигунстві”, „відступництві” від марксизму тощо. На початку 1930–х років почалося цькування й філософів. Ситуація погіршувалася тим, що творчий пошук мислителів заганявся в єдине світоглядне русло – філософію діалектичного та історичного матеріалізму як єдино можливого типу філософської рефлексії. Головне призначення філософії того часу полягало в обгрунтуванні політики, генеральної лінії партії. Філософія перетворювалася на ідеологію, рупор партійних лозунгів, догм та доктрин. Однак навіть в умовах тоталітарної системи філософська думка України не згасла повністю. В ці роки формується цікава, творча плеяда мислителів: В.О.Юринець, М.І.Хвильовий, С.Ю Семковський. Культурне відродження двадцятих років закінчилось трагічно й увійшло в історію під назвою „розстріляне відродження”.
Певні зрушення відбуваються під кінець другої світової війни. В 1944 р. відкривається філософський факультет у Київському університеті, а в 1946 р. створюється Інститут філософії АН УРСР. Тим самим закладалися інституціональні підвалини для відтворення філософського життя в Україні. Хоча можливості ці були вкрай обмежені. Тільки за часів так званої хрущовської відлиги (1956 р.), коли тиск більшовицько-партійного пресу на духовне життя дещо послабився, активізуються філософські пошуки в Україні.
У 1962 році директором Інституту філософії АН УРСР призначається П.В.Копнін (1922 – 1972). Талановитий організатор науки, філософ, гуманіст, людина всебічно освічена й прогресивна, він започатковує декілька новаторських наукових філософських напрямків долідження, таких як проблеми логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Розпочалося грунтовне дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії, дослідження проблем людського буття, його естетичних та етичних, соціально-психологічних засад. Саме за ініціативою П.В.Копніна в Інституті філософії розпочав свою діяльність перший в Україні відділ конкретних соціологічних досліджень, який сьогодні виріс в Інститут соціології НАН України. П.В. Копнін об’єднав навколо себе талановиту молодь, яка пройшла за останні десятиліття ХХ ст. тернистий шлях наукового, творчого, суспільного, громадянського загартування й сьогодні складає гордість і славу сучасної української духовної культури це: І.В.Бичко, П.Ф.Йолон, С.Б.Кримський, В.І.Мазепа, В.М Нічик, М.В.Попович, Л.В.Сохань та інш.
Після призначення в 1968 р. П.В.Копніна директором Інституту філософії НАН Радянського Союзу, посаду директора київського Інституту філософії обіймає його учень і послідовник В.І.Шинкарук (1928–2002). Продовжуючи напрямки філософського пошуку, В.І.Шинкарук поглиблює і розширює дослідження гуманістичного спрямування. Діалектичний матеріалізм у працях науковців Інституту набуває „людського обличчя”. В роботах В.П.Іванова, О.І.Яценка, М.О.Булатова, М.Ф.Тарасенка, В.Г.Табачковського приділяється увага філософії культури, філософії світогляду, філософській антропології, проблемі свободи. Програмною працею цього напрямку є книга „Людина і світ людини”(1977).
Нове відродження української філософії, розпочалося з кінця 1980-х – на початку 1990-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності. Відбулося продуктивно-критичне осмислення філософської проблематики, звільнення від ідеологічної залежності, вихід на загальнолюдські світоглядні цінності. Осередками філософської думки стали філософські факультети університетів Києва, Львова, Харкова.
Поиск по сайту: