 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
Хто знає одну релігію – не знає жодної
Макс Мюллер
Метою даної теми є: ввести студентів у предмет релігієзнавства, встановити відмінність між релігієзнавчим і богословським (теологічним) підходами до вивчення релігії. Розкрити структуру релігієзнавства, загальні методологічні принципи, на яких базується релігієзнавство як наука загалом, показати функції релігії та її роль у житті суспільства. Досягненню мети сприятиме пояснення ключових понять: релігієзнавство, пантеїзм, деїзм, духовність.
Релігієзнавство як одна з філософських наук
Релігієзнавство – це галузь гуманітарного знання, філософська дисципліна, яка вивчає феномен релігії. Релігія з найдавніших часів є предметом філософської рефлексії. У Стародавньому Світі, Середньовіччі, навіть у Новий час феномен релігії досліджували філософія і теологія. Як окрема наука, завданням якої стало вивчення генези та сутності релігії, її вплив на людину і суспільство та історичний розвиток релігій, релігієзнавство сформувалося у ХІХ ст. Для дослідження почали використовуватися не лише філософські, а й наукові методи пізнання. В зв’язку із застосуванням різних методів дослідження, впливом різноманітних філософських учень у межах релігієзнавства виникло багато різних підходів, тенденцій, які по-різному розуміють релігійні явища та релігію як таку. Різні підходи до явища релігії, виділення як об’єктів дослідження її аспектів стали причиною утворення окремих релігієзнавчих наук: історії релігії, соціології релігії, психології релігії та інших. Загалом релігієзнавство в ХХІ ст. є комплексом наук, які досліджують релігію як явище людського буття в усіх її багатоманітних виявах як у житті особи, так і на різних етапах розвитку суспільства.
Предметом релігієзнавства є виникнення та розвиток релігії, її місце й роль у суспільному житті, це вимагає вивчення багатоманітних первісних, національних, світових, нетрадиційних та неорелігій, а також виявлення релігійного впливу на індивідуальне буття людини, зворотний зв’язок із духовними процесами конкретної людини. Якщо охарактеризувати кількома словами сферу дії релігієзнавcтва як науки, то як галузь знання вона намагається дослідити всі аспекти, сторони релігійного ставлення людини до дійсності (в тому числі й до Божої реальності). Отже, релігієзнавство є складною, багатокомпонентною галуззю наукового дослідження. Історично релігієзнавство народжувалось як результат спільних зусиль теологів, філософів, етнографів, соціологів і багатьох інших представників суспільних наук. Як уже було наголошено, філософсько-науковий підхід у релігієзнавстві концентрується на неупередженому дослідженні релігійного ставлення людини до дійсності, функціонуванні релігійних суспільних утворень, взаємовпливі релігійної свідомості та реального буття людей.
На відміну від філософсько-наукового підходу, теологічний (або богословський) підхід має своєю характерною ознакою осмислення зсередини основного об’єкта релігії – Бога.
Теологічна течія у релігієзнавстві – це історично перша форма вивчення релігії як такої. Метою теологічного підходу є роз’яснення основних положень догматів тієї чи іншої релігії мовою, зрозумілою усім віруючим. Теологічний підхід – це підхід ніби зсередини, оскільки, на думку теологів, тільки віруючий може осягнути внутрішню, істинну природу віри у Бога та її сутність. На думку богословів, тільки віруючий може пояснити іншим віруючим засади релігійного ставлення до світу, а для невіруючих це виявляється недосяжним. Для теологічного підходу життєво важливим є прийняття як незаперечної даності поняття релігійної віри як єдино можливого зв’язку людини з Богом. Як приклад сучасної богословської течії у релігієзнавстві може слугувати теорія відомого російського священика О. Меня («Історія релігії»), який наполягає на надприродній сутності релігії. А її виникнення та діяльність як самостійного духовного утворення є відповіддю на закономірне існування божественної сутності. «Слово «релігія» не випадково походить від латинського «religare», що означає «зв’язувати». Вона є тією силою, що зв’язує світи, є містком між тварним світом і Духом Божественним». Однією з причин появи релігії є те, що людська душа прагне до спорідненої, але такої, що стоїть на вищому рівні, до Божественної субстанції: «Не природно не визнавати, що подібно до того, як тіло пов’язане з об’єктивним світом природи, так само й дух тяжіє до спорідненої йому і в той же час вищої за ступенем реальності». Як вважав О. Мень, цей зв’язок відбувається за допомогою особливого типу духовного пізнання – релігійного досвіду як переживання реальної присутності у нашому житті й житті усіх людей певної вищої сили. Така присутність дає змістовне наповнення, сенс усім діям людства. Вона є рушійною силою всіх вчинків конкретної людини, панує як закон над усіма процесами у Всесвіті.
Відмінності між теологічними та філософськими релігієзнавчими концепціями полягають у тому, що філософська методологія при осмисленні релігії вимагає виходу за межі релігійного досвіду, пояснення релігії, як і інших явищ світу, з позицій розуму, виявлення її загальних принципів і законів. Слід підкреслити, що існують і інші підходи до релігії в межах філософії: з позицій релігійної філософії, деїзму та пантеїзму, матеріалістичної філософії тощо.
Представники біологічної релігієзнавчої концепції, зокрема Г. Джеймс, розглядають релігійний досвід як притаманний усім людям і такий, що збільшує їх духовну силу. З погляду Г. Джеймса, твердження про існування релігійної дійсності має сенс, оскільки її визнання має наслідки, які емпірично досліджуються. Релігійна дійсність, його точки зору, існує, бо її визнання дає реальні наслідки в реальному житті.
Згідно з соціологічною релігієзнавчою концепцією, релігія розглядається як соціальний інститут, що формується людьми з метою задоволення соціальних потреб, Е. Дюркгейм вважав, що релігія – це явище культури, а М. Вебер, що вона є способом надання сенсу соціальному діянню.
Марксистська концепція розглядає релігію як винятково суспільне явище, джерелом якого є економічне життя суспільства і відповідні йому відносини. К. Маркс підкреслював, що людина створює релігію, а не релігія людину. Характерною для цієї концепції є гіпотеза про можливість зникнення релігійного відображення світу, визнання його тимчасовим явищем.
Видатний представник сучасної феноменологічної концепції релігії М. Еліаде виходить із положення, що всі історичні вияви релігійності є реалізаціями одного і того ж самого руху людської свідомості, яка прямує до виходу за межі змінної, тимчасової дійсності. Він вважає, що символічне і міфічне осмислення світу є постійним елементом людського буття, завдяки якому людина пізнає сакральну реальність та пристосовується до неї.
На відміну від попередніх релігієзнавчих концепцій, лінгвістична концепція дає пояснення явища релігії на основі досліджень релігійної мови в широкому розумінні, ґрунтуючись на положенні, що релігійні вирази виникли на основі іншої, ніж емпірична, реальності.
Зміст релігієзнавства, як дисципліни, суттєво поглиблює структурованість цього предмету. Будемо зважати на загальноприйняту точку зору вітчизняних релігієзнавців, які вважають, що релігієзнавство складають: 1) філософія релігії; 2) психологія релігії; 3) соціологія релігії; 4) історія релігії; 5) феноменологія релігії; 6) географія релігії.
Філософія релігії подає понятійне тлумачення релігійних феноменів, досліджує теоретичні проблеми релігії як світогляду, в межах тієї чи іншої системи намагається зрозуміти сутність релігійного світовідчуття.
Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту філософського напряму чи течії, що породжує розмаїття релігієзнавчих концепцій. Фундатором філософії релігії був Б. Спіноза (1632–1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Найбільш яскраве вираження філософія релігії одержала у працях Д. Юма, І. Канта й особливо в системі філософії Г. В. Ф. Гегеля, творчість яких значно вплинула на сучасні філософські теорії релігії.
Починаючи з Нового часу, у філософії релігії формуються два напрями її подальшого розвитку: 1) філософське дослідження релігії та 2) філософська теологія. На сьогодні вони існують як філософське релігієзнавство (основну увагу звертає на релігійне ставлення до дійсності, і, насамперед, до Божої реальності) і філософська теологія (апелює до конструктивного осмислення основного об’єкта релігії – реальності Бога). Ці дві форми взаємопов’язані між собою, оскільки філософське дослідження релігії не може не стосуватися об’єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.
Проблемне поле філософії релігії становлять, у першу чергу, онтологічні чинники, що дають можливість виявити онтологічний статус реалій і явищ релігії, осягнути її буттєві форми.
Проблеми ірраціонально-буттєвих витоків релігійної віри, проблеми людини і Бога, вічність, «Ніщо» і Абсолют, докази буття Бога, існування священного, проблема богопізнання тощо складають предметну сферу філософії релігії. При цьому однією з головних рис сучасної філософії релігії є людиновимірність. Звідси випливає й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників. Зокрема це стосується до питань священного і профанного, провіденції і свободи волі, добра та зла – питань діяльністних аспектів функціонування феномена релігії.
Епістемологічна проблематика теж є стрижневою для сучасної філософії релігії. Нагальною постає проблема змісту релігійної істини: чи є релігійні міркування та релігійні висловлювання знаннями подібно до того, як ними є актуальне знання про дійсність. Також важливим вважається визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема їх входження до категорії, гіпотез, принципів, а також до проблеми обґрунтування раціональності релігійних вірувань та єдності науки і релігії.
Психологія релігії перебуває на стику двох галузей знання – психології та теології – і є наукою про емоційно-вольові явища, стани й процеси релігійної орієнтації, які зумовлені і здійснюються в межах людської суб’єктивності. ЇЇ цікавить афективний вимір релігії. У цьому й полягає специфіка психології релігії як самостійного утворення. Предметом вивчення психології релігії є релігійні почуття, переживання, релігійний досвід, настрої, вольові мотиви та спонуки, установки тощо. При цьому перераховані феномени слід брати в комплексі. Абсолютизація будь-якого з них збіднює психологію релігії як релігієзнавчу дисципліну.
Психологічну теорію релігії становлять: учення про психологічні основи релігії, розкриття розмаїття релігійного-психологічного досвіду, аналіз психологічних аспектів релігійної діяльності, зокрема культу, проповіді, навчання й виховання, спілкування віруючих тощо. Для пояснення і розуміння релігійних явищ психологія релігії використовує різноманітні психологічні теорії: біхевіоризм, психоаналіз (фрейдизм і неофрейдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та інші.
Соціологія релігії є специфічною галуззю загально-соціологічного знання і водночас є важливою складовою релігієзнавства.
Ця галузь гуманітарного знання вивчає соціальні детермінанти, що викликали релігію до життя, закономірності і специфіку її виникнення, генезис і функціонування як важливого й невід’ємного структурного компонента суспільства; досліджує структуру, елементи релігійного комплексу, його функції, роль та місце в системі соціуму, сутність, рівень, характер впливу релігії на особистість, культуру, соціальні системи; форми, наслідки їх взаємодії й зв’язку.
Засновниками соціології релігії вважаються Е. Дюркгейм, М. Вебер.
М. Вебер сформулював специфіку соціологічного підходу до вивчення релігії, який полягає у тому, що соціологію не цікавить питання про джерело, витоки релігії, соціолога цікавить не остаточна сутність релігії, а умови її існування. Для соціології, на думку М. Вебера, релігія є важливою як чинник мотивації соціальної поведінки людей. Уявляючи релігію як первинну базу цінностей, М. Вебер підкреслює, що в цій якості вона надає змістовності та сенсу соціальним діям. Завдяки релігійним установкам людина розглядає одні дії як смисложиттєві, а інші – як порожні. Релігія малює, за М. Вебером, певну усталену картину світу, яка вносить лад у життя, диктує правила, згідно з якими одні дії заборонено, інші – схвалюються. Відтоді релігійні засади у суспільстві задають певну систему цінностей, яка слугує системою орієнтації чи системою координат.
Е. Дюркгейм запропонував дещо інший підхід до дослідження релігії. Він вважав релігію основним засобом об’єднання суспільства в цілісний організм. Сенс релігійних почуттів соціолог убачає в культивуванні соціального відчуття, щоб забезпечити вплив на колективну людину. А бути обов’язковим цьому впливові дозволяє те, що у такій взаємодії присутні священні об’єкти.
Необхідно згадати засновника так званої формальної соціології Г. Зіммеля, який обґрунтовував ідею про те, що релігія повторює такі зв’язки, які існують у соціальній групі. Значний внесок у розвиток соціології релігії зробили І. Вах, Р. Белл, П. Бергер, Б. Малиновський, Е. Трель, Г. Керер, Р. Мертон та інші.
Історія релігії як складова релігієзнавства д осліджує поступовий розвиток релігійних вірувань від їх походження до сучасності, а також їх взаємодію з іншими реаліями. Починаючи з ХVІІІ ст., у Франції з’являються праці з історії релігії (Шарль де Бросс, Ш. Ф. Дюпюї), а згодом значний внесок у розвиток цієї галузі зробили англійські дослідники (У. Робертсон Сміт, Е. Б. Тейлор, Дж. Фрезер).
У першу чергу історія релігії досліджує релігію у її плинності, поступі, на рівні її осягнення як притаманних їй історико-релігійних зв’язків, так і загалом у соціально-історичному й історико-культурному контекстах.
Надаючи релігійне різноманіття, історія релігії відтворює минуле релігії у контексті їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, які існували й існують донині. При цьому спостерігається відтворення загальних закономірностей історичного розвитку релігій, поєднання в цьому процесі об’єктивного та суб’єктивного, стихійного свідомого, традиційного й інноваційного.
Феноменологія релігії своїм предметом дослідження обрала способи сприймання конкретною особою релігійної реальності у своєму досвіді та форми вираження релігійного. Відбувається дослідження сенсу релігійності, релігійних явищ, як вони дані в різноманітних емпірично доступних площинах: історичній, психологічній і т.д. (Г. ван дер Леув, Р. Отто, М. Шелер, М. Еліаде, Л. Жегир, М. Емпіоз). Феноменологія релігії намагається з’ясувати феномен релігії без світоглядних та ідеологічних маніпуляцій, без опертя на раціональні засоби, звичайний понятійний апарат, посилаючись при цьому на інтуїцію, особливе вчування, на так зване ейдичне бачення.
Здійснюючи аналіз релігії як феномену, ця галузь релігієзнавства демонструє методологічну вагомість культивованого феноменологією заново народжуваного «подиву» перед реальністю як певного способу безпередумовного її усвідомлення, що суперечить призвичаєності. При такому підході сенс релігії постає як особисте творче відтворення її глибинного, символічно вираженого змісту. За таких умов символ виступає єдино можливою формою трансцендентного, а людина є (у християнстві) стрижнем філософсько-герменевтичного аналізу християнської символіки. Символом образу і подоби Божої задається необхідність постійного відтворення людиною себе і свого призначення в історії.
Географічне середовище і релігія пов’язані між собою через етнос, взаємодію етнічного й конфесійного, виявлення якої є надто складним процесом. Одна з релігієзнавчих наук – географія релігії – вивчає загальну схему поширення різних релігій, дає статистичні данні про прихильників різних віросповідань, спрогнозовує перспективи змін у територіальній конфігурації поширення релігій, вплив природно-географічних умов на поширення релігій, долю місцевих течій, поширення світових релігій, розглядається географічний аспект виникнення і подолання міжконфесійного та міжрелігійного протиборства, виявляється взаємозв’язок етнічного та міжконфесійного в релігійній мобільності.
У сім без винятку складових частин релігієзнавства притаманні загальні методологічні принципи, на яких базується релігієзнавство як наука загалом.
Принцип об’єктивності передбачає дистанціювання, абстрагування від власної приналежності до будь-якої релігійної системи, неупередженість у ставленні до різних релігійних концепцій, приділення однакового місця усім різноманітним релігійним течіям, конфесіям у вирішенні тих чи інших наукових проблем.
Принцип історизму передбачає вивчення релігійних вірувань у процесі їх виникнення, розвитку становлення та врахування у цьому процесі як загально історичних закономірностей так і конкретних обставин. Особливо важливо дотримання цього принципу у прогнозуванні майбутніх тенденцій розвитку релігій.
Принцип толерантності та терпимості є справжнім фундаментом для відкритого рівноправного діалогу представників різних конфесій і для побудови відкритого суспільства.
Толерантність – це терпиме ставлення до того, що нам не подобається і, можливо, навіть до того, що нам видається злом. Як моральний принцип та ідеал, толерантність цінується принаймні з ХVІІІ сторіччя, коли її було запропоновано Вольтером як антипод релігійним переслідуванням.
Принцип забезпечення свободи совісті на правовій основі передбачає визнання в основному законі країни права людини на самостійний вибір своїх переконань та можливості їх вияву в діях і вчинках, які не заважають іншим та суспільству загалом. Цей принцип також передбачає недопустимість нав’язування в країні релігії більшості.
Культурологічний принцип – це розглядання релігії не як очищеного, трансцендентного явища, а як частини загальнолюдської творчої діяльності, визначення її місця у культурному житті людини.
Антропологічний принцип – цезосередження перш за все на постаті людини у дослідженні явищ релігійності.
Вказані принципи конкретизуються у методах дослідження релігієзнавства як науки. Це – конкретні прийоми пізнавальної діяльності. Тільки поєднання багатьох методів дає позитивний результат у вивченні такого складного феномену у духовному житті людей, як релігія.
Генетичний метод – є формою реалізації історичного принципу, коли дослідник виводить послідовно всі стадії розвитку релігії з початкової первісної форми.
Порівняльно-історичний метод має на увазі зіставлення різних етапів розвитку однієї й тієї ж релігії в різні часи, порівняння різних релігій, існуючих на даний момент. Порівняння різних релігійних вірувань дає важливі результати для наукових узагальнень.
Структурно-функціональний метод використовується значною мірою у соціології релігії, вивчає системно-структурні характеристики релігійних явищ, взаємодію різних елементів релігійних утворень.
Соціологічний метод використовує конкретні соціологічні методики для аналізу діяльності, наприклад, груп віруючих, впливу релігійності на процеси у суспільстві наприклад, вплив ісламу або католицизму на ситуацію з народжуваністю.
Типологічний метод -метод класифікації за виділеними характерними ознаками. Цей метод допомагає окреслити історичні типи релігій. Розподіляє за певними критеріями системи, церкви, конфесії, відносить їх до відповідного типу.
Каузальний метод з’ясовуєпричинно-наслідкові зв’язки в розвитку релігійних явищ як таких. Він доводить, що для релігієзнавства перше місце у вивченні релігії посідає науковий підхід, який означає обґрунтування необхідності виникнення та розвитку будь-якого наукового об’єкту (релігія у цьому сенсі не є винятком).
Філософський підхід до пізнання релігії – це, по-перше, світоглядний підхід. Філософія вивчає особливості саме релігійного аспекту відношення «людина – світ» і те, як людина розуміє сама своє місце в цьому відношенні. По-друге, філософія також вивчає категорії релігієзнавства, але намагається виділити їх незмінну сутність. Як універсальний за своєю природою філософський метод намагається підійти до явища релігії у суспільному та індивідуальному бутті людини з позиції загальних законів буття. Він налаштований на пошук остаточної сутності явищ. Характерною ознакою філософської методології є критичне ставлення до всього. Але це не означає, що філософія є засобом для порушення колективних релігійних вірувань, моральних релігійних цінностей. Філософи ставлять під сумнів міцність релігійних настанов, щоб відкинути ті, що стоять на хиткому фундаменті.
За допомогою цього методу можуть бути реалізовані діаметрально протилежні теорії релігії. Але навіть у науковому ставленні філософії до релігії належне місце займає позитивна оцінка місця релігії у житті людства.
Релігія як форма суспільної свідомості, її елементи та структура
Проблема релігії завжди турбувала людство. На сучасному етапі розвитку суспільства відбулося повернення інтересу до релігії як широкої громадськості, так і серйозних науковців. Це пов’язано з тим, що через феномен релігії відбувається усвідомлення людиною однієї з форм свого суспільного буття. Релігія є відповідним світосприйняттям та певною сферою життя людини, які пов'язані з відношенням її до Абсолюту. Вона народжується з потреби орієнтуватися в житті й розуміти його. Певною мірою релігія виступає і як потужний антидепресант людства та як суспільно-історичний феномен, який виник із появою людства і функціонує серед людей.
Духовне життя суспільства завжди було пов’язане з релігією. Впродовж освоєння людиною світу постійно виникали питання щодо сутності релігії, можливості існування надприродної сили й віри в неї. Так, питання про необхідність релігії неодмінно були часткою всіх філософських систем.
На ранніх історичних етапах філософія мала серед своїх основних складових міфологічні та релігійні уявлення, які тісно перепліталися між собою. Епоха Середньовіччя характеризується пануванням релігійно-теософського підходу над філософією. Остання вважалася служницею релігії та церкви. І тільки у Новий час, в епоху становлення природничо-наукового знання, епоху великих географічних відкриттів дослідження релігії як суспільного явища, як вірувань окремої людини почали відгалужуватися від філософії.
Першим, хто поставив питання про віру в Бога як незалежне від конкретного віросповідання людини, був Б. Спіноза. На відміну від Р. Декарта, він виявив тільки одну субстанцію, яка заслуговувала на абсолютне існування – Бога або Природу (що дорівнювало одне одному в його системі).
Потім послідовно Д. Юм, І. Кант, Г. Гегель визначили зміст та напрями філософського вивчення релігії. Так, Г. Гегель у своїх «Лекціях із філософії релігії» намагається дослідити віру в Бога не як суб’єктивне, особисте почуття, а як загальний процес еволюції Абсолютного духу. На його думку, релігія є такою сферою свідомості, де як у чарівному дзеркалі можна побачити всі секрети світоустрою, будови Всесвіту. Все, що є життєво важливим для людини. знаходить своє відображення та завершення в релігії, в почуттях до Бога, у поєднанні із Абсолютним Духом. Отже, релігія звільняє людину від неважливих, другорядних речей, які заважають сприйняттю істинних законів світобудови.
Релігія як система вірувань та релігійних інститутів, що відправляють релігійні культи, є породженням розуму й діяльності людини. Тому релігію слід розглядати також і як феномен культури, що присутній у різних народів (окремих націй), і цим, передусім, визначається таке розмаїття релігій.
Релігія є культурно-історичним феноменом, глибинною компонентою духу людини, тим великим і таємничим джерелом, з якого народжуються вірування, міфи, сакральні тексти, прозріння, одкровення, взагалі – динамічні імпульси і біоритми найвищого життя. Релігія не випадково зберегла роль консолідатора суспільства – вона вкорінена в соціумі через свою здатність відгукуватися на глибинні потреби людини. Релігія є суттєвою складовою суспільного життя, виступає важливим чинником виникнення і розвитку суспільних відносин. Так званий зовнішній контроль за поведінкою людини доповнюється більш досконалим, внутрішнім самоконтролем, скерованим на найвищі моральні цінності людства. Трансцендентний Абсолют (Бог), з одного боку, і совість як соціальний контролер, з другого, – створюють силове поле, яке й утримує особу в межах норм, вироблених культурою впродовж багатьох століть. Отже, релігію розглядають не тільки як іманентну людині даність, а й як дієвий суспільний чинник, значимий для особи і суспільства загалом.
Розглядаючи структуру релігії, слід звернути увагу на те, що в сучасній науковій літературі існує декілька способів структурування релігії. Так, одні автори основними складовими релігії називають релігійну свідомість, діяльність, інститути й організації;другі вважають, що структуру релігії складаютьдоктрина, міф, естетичні цінності, ритуали;треті, яких більшість, у релігійній структурі виокремлюють релігійну свідомість, релігійні погляди та уявлення, релігійний культ, релігійні організації. Зупинимося на останньому, з зазначених, визначенні релігійного комплексу. Отже, структуру релігії складають: релігійні організації та інститути (церкви, секти, деномінації); релігійна діяльність (культ, культові тексти, статути); релігійні відносини (релігійні відносини, норми, статути); релігійна свідомість (ідеї, міфи, догми, погляди, уявлення, почуття, емоції, традиції, звичаї).
Предметом релігійної віри є надприродне. Люди, яким властивий релігійний тип свідомості, вірять у винятковий характер надприродних істот або сил, і, зокрема, не застосовують до них звичайних критеріїв емпіричної вірогідності. Уявлення про існування надприродного – це результат тривалого розвитку людської свідомості і культури загалом.
У первісному суспільстві релігія як відносно самостійне утворення ще не виділилася. Надалі, ставши відносно відокремленою, вона дедалі більше диференціювалася, у ній утворилися елементи, між якими виникли зв’язки.
Невід’ємною частиною будь-якої релігії є культ – сукупність символічних дій, що визначаються відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами. До культу належать усі види дій, пов’язані з релігійною практикою: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, молитви, а також матеріальні предмети – храми, священні реліквії й обладнання. Ритуальний акт набуває релігійного сенсу лише у зв’язку з визначеними віруваннями, вираженням, практичною реалізацією яких він є. Формування й ускладнення культу в усі історичні епохи пов’язані з розвитком релігійних вірувань.
Релігійна свідомість має два рівні – повсякденний і концептуальний, теоретичний. Повсякденна релігійна свідомість з’являється у вигляді образів, уявлень, стереотипів, установок, ілюзій, настроїв та почуттів, звичок і традицій, що є безпосереднім відображенням умов буття людей. На цьому рівні є раціональні, емоційні і вольові елементи. Релігійна свідомість на концептуальному рівні –– це спеціальна розроблювальна, систематизована сукупність понять, ідей, принципів, міркувань, аргументів, концепцій.
Як соціальне явище релігія має свої організаційні форми. Дослідниками релігій виділяються три типи релігійних об’єднань: церква – (від грец. «еклезія» – зібрання людей, що скликане для релігійної дії, єврейський аналог – «кагал») - це тип релігійної організації зі складною, чітко централізованою та ієрархізованою системою взаємодії між священством і віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих; секта – релігійне об’єднання, що відокремилося від панівного в країні напряму; деномінація – проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.
Функції релігії та її роль у житті суспільства
Будь-яка релігія виконує певні функції, які характеризують сутність впливу церкви на соціальні відносини. Слід зауважити, що поняття «функція» і «роль» є взаємозалежними, але не тотожними. Функція – це спосіб дії (у нашому випадку - релігії в суспільстві), а роль – це сумарний результат або наслідки виконання нею функцій.
Світоглядну функцію релігія реалізує завдяки, насамперед, наявності в ній визначеного типу поглядів на людину, суспільство та природу. Релігія містить світорозуміння (пояснення світу загалом та окремих явищ у ньому), світогляд (відображення світу у відчутті і сприйнятті), світосприйняття (емоційне чи раціональне), світовідносини (оцінку) тощо.
Компенсаційна функція релігії полягає в релігійному заповненні дійсності і релігійній розраді. У релігії відбувається своєрідне зняття суперечностей. На визначених історичних етапах релігія може виступати як фактор інтеграції суспільства, виконуючи в такий спосіб інтегральну функцію.
Регулятивна функція означає, що релігійні ідеї, цінності, установки, культова діяльність та релігійні організації виступають як регулятори поведінки людей.
Комунікативна функція витікає з того, що релігія служить засобом спілкування віруючих. Спілкування розгортається у двох планах: у плані їхнього спілкування з Богом і в плані їхнього спілкування один з одним, насамперед, у культовій діяльності.
Культурно-транслюючу функцію релігія виконує як складова частина культури. Вона сприяє розвитку писемності, книгодрукування, мистецтва, забезпечує збереження й розвиток цінностей, насамперед, релігійної культури, здійснює передачу відповідного досвіду, культурної спадщини від покоління до покоління.
Походження релігії розглядається з різних точок зору. Богослови твердять, що релігія має надприродне божественне походження, існує вічно, і що історія суспільства, насамперед, пов’язана з розвитком релігії. Сучасна наука доводить, що становлення людини і суспільства охоплює величезний історичний період, який нараховує більш 2,5 млн. років (за іншими даними – 3,5 млд. років). Дані археології й антропології свідчать, що в історії людства існував тривалий безрелігійний період, а перші релігійні уявлення складалися у верхньому палеоліті приблизно 40-20 тис. р. до н.е.
Зібрані вченими матеріали про вірування народів світу незаперечно свідчать про різноманіття існуючих форм релігії. Сучасна наука стверджує, що ідея небесного Бога-Творця виникла порівняно пізно. Вона поступово формувалася з більш простих уявлень про надприродне, що відображали певний рівень соціального і духовного розвитку суспільства.
Дж. Фрезер у книзі «Золота гілка» викладає своє уявлення про еволюцію первісної релігії у первісному суспільстві. Він прийшов до висновку, що магія і релігія є протилежними до одної і що магія історично передує релігії. Магія, на думку Дж. Фрезера, не є релігією, а це елементарний спосіб уявлення. Релігія виникає тоді, коли магія себе вичерпує як засіб пізнання. У релігії людина прагне пізнати себе, визнаючи свою залежність від богів, яким вона поклоняється, існування надлюдської свідомості і персоніфікованих надприродних сил.
Марксизм розглядав виникнення релігії як комплекс соціальних, гносеологічних і психологічних причин. Низький рівень суспільного виробництва й пов’язані з ним безсилля та страх людини перед стихійними силами природи, а потім непередбачені наслідки впливу соціальних сил неминуче породжували мінливі уявлення мінливого світу. Цьому сприяли обмеженість суспільної практики та пізнавальної діяльності людини.
Поиск по сайту: