Справедливість. Справедливість виступає характеристикою людських відносин, які ґрунтуються на відповідності між діянням та відплатою

Справедливість виступає характеристикою людських відносин, які ґрунтуються на відповідності між діянням та відплатою. Категорія справедливості належить не лише моральній, але й правовій та політичній свідомості. Вона виявляться двоїсто: як покарання за неналежні вчинки та нагорода за добрі справи. Ціннісна орієнтація на справедливість реалізується через відстоювання правди, не заподіяння образи, виконання домовленостей та збереження безпристрасного ставлення до іншої людини. Моральне почуття справедливості виявляє себе у протесті – обуренні несправедливістю та прагненні поновити справедливість. Встановлення справедливості потребує певних чеснот, які є результатом виховання та самовиховання людини: безкорисливості, чесності, принциповості...Перша цілісна концепція справедливості була створена Платоном. Він писав про визначений волею богів поділ суспільства на три стани: філософів-правителів; воїнів; селян, ремісників і купців. У Арістотеля справедливість порівнюється зі співмірністю – серединою між крайніми станами. Саме він обґрунтував актуальну дотепер типологію справедливості, розрізняючи зрівняльну та розподільчу справедливість. У середньовічній філософії носієм вищої справедливості вважався Бог, промисел якого не завжди зрозумілий людині. Новий час започаткував сучасну традицію, вважаючи передумовою справедливості рівність прав всіх громадян.

Як універсальний тип поведінки справедливість започаткована на ідеї рівності – взаємної відплати. Найвідоміше втілення найбільш жорсткої форми справедливості - справедливості-відплаті втілене у вислові: „Душу за душу, око за око, зуб за зуб” (тальйон). У докласовому суспільстві пануючий вплив мала зрівняльна (ретрибутивна) справедливість, яка вимагала рівного розподілу благ між всіма членами общини. Арістотель стверджував, що про цей тип справедливості належить застосовувати, коли йдеться про покарання та обмін речами. З появою землеробства й скотарства, утворенням додаткового продукту поширюється розподільча (дистрибутивна) справедливість. На відміну від зрівняльної, вона ґрунтувалася на диференційованому розподілі суспільних благ, залежно від особистого внеску, класової або кастової приналежності. Історично виробленими принципами розподільчої справедливості є: „кожному – те ж саме” (первісний лад);, „кожному – по заслузі” (сучасне суспільство), „кожному – по потребі” (комуністичний лад). Цей тип справедливості вважається більш досконалим порівняно з попереднім, але містить значний елемент суб’єктивності, адже розподіл благ залежить від волі окремих людей. З огляду на це, в сучасному соціумі застосовуються принципи як зрівняльної (обмін і купівля-продаж), так і розподільчої (статус та заслуги людини) справедливості.

Щастя

Споконвічне прагнення людини бути щасливою не могло не вплинути на розвиток філософсько-етичної традиції. Протягом багатьох століть вона прагнула зрозуміти: що таке щастя і від чого воно залежить? чи є воно відносною чи абсолютною метою? як співвідноситься щастя з нещастям інших людей? У різних етичних концепціях щастя асоціювалося з: 1) прихильністю долі; 2) володіннями абсолютними благами; 3) станом задоволення життям; 4) станом інтенсивної радості.

Історично першим вважалося тлумачення щастя як дарунку долі. У цьому значенні щастя повністю пов’язувалося зі сприятливими зовнішніми обставинами. Щасливою вважалася людина, життя якої було максимально легким, сприятливим для реалізації її цілей, нещасливою – людину, якій не щастить, тобто життя якої обтяжене трагічними випадковостями та перепонами. Власне, слово „евдемонія”, яке перекладалося як „добрий геній”, дало назву філософській традиції евдемонізму, що проголошував щастя абсолютною метою людського життя.

Друга концепція стверджувала, що щастя полягає у володінні вищими благами, які розумілися двоїсто: як духовні та матеріальні об’єкти. Різні етичні школи наполягали, що до вищого блага належать чуттєве задоволення (гедонізм); користь та успіх (утилітаризм); відсутність страждань і задоволення (епікурейство). Дана концепція обгрунтовувала як зовнішні (багатство, слава, краса), так і внутрішні (знання істини, спокій) джерела щастя. Її представники наблизилися до питання: чи залежить щастя від самої людини і чому за однакових обставин різні люди можуть бути щасливими чи глибоко нещасними?

На це питання спробували відповісти представники третьої концепції, які створили теорію чеснот – душевних якостей, від яких залежить щастя людини. Сучасний філософ В. Татаркевич виокремив такі основні варіанти співвідношення чеснот та щастя в історії етики: 1) чесноти та щастя ідентичні; 2) чесноти виступають причиною щастя; 3) щастя є нагородою за чесноту; 4) чеснота виключає, або ускладнює досягнення щастя; 5) чеснота та щастя незалежні один від одного; 6) чесноти є одним із факторів щастя; 7) щастя є необхідною передумовою чесноти; 8) щастя є метою чесноти; 9) чеснота має право на щастя. Важливо, що щастя здебільшого тлумачилося не як радісне світосприйняття, а як розумне ставлення до власного життя, стриманість, безпристрасність, наприклад, апатія в стоїцизмі. Тому нещасливою вважалася людина, яка не змогла або не схотіла опанувати себе.

Представники четвертої концепції наголошують на тому, що постійно бути щасливим неможливо. На їхню думку щастя – не статичний стан, а глибоке та сильне переживання людини, яка творить, осягає істину, любить тощо. Такі переживання представляють собою почуття радості й повноти буття та мають самодостатню цінність. Вони виникають спонтанно, незалежно від наших прагнень і назавжди залишаються в пам’яті людини, формуючи її особистість. Підсумовуючи, зауважимо, що не існує чітких критеріїв щастя. Тому повсюдно єдиним критерієм виступає впевненість у власному щасті, коли людина відчуває себе щасливою.

Поиск по сайту: