І. Кант

Метою даної теми є: ввести студентів у предмет етики, показати відмінність етики від інших галузей філософського знання, особливості етичних питань порівняно з іншими формами духовної культури. Досягненню мети сприятиме прояснення ключових понять, які характеризують своєрідність морального мислення людини: етика, мораль, моральна свідомість, чеснота.

Етика є філософською наукою. Це означає, що її предметну область не можна зафіксувати в особистому досвіді, за допомогою спостереження. Виникнення етики як систематизованої дисципліни зв'язано з ім'ям Арістотеля. Термін “етика” входить у назву всіх трьох творів Арістотеля, присвячених проблемам моральності, і несе в них основне змістовне навантаження. Ці твори називаються: “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Поняття “етичний”, від якого походить етика, утворено Арістотелем на основі слова “етос”, що позначало колись звичне місце проживання, а потім - звичку, вдачу, характер, темперамент, звичай. Цим словом філософ називав особливий зріз людської реальності – визначений клас індивідуальних якостей, співвіднесених з визначеними звичними формами суспільного поводження. Ці якості, названі Арістотелем етичними чеснотами, і складають, на його думку, предметну область етики. За аналогією з терміном “етичний” і для його точного перекладу Цицероном (див. «Про долю». Кн. 1, гл. 1) було утворене слово “моральний” (moralis). Пізніше від прикметника “моральний” був утворений іменник “мораль” (moralitas), що і є латинським еквівалентом терміну “етика”.

Терміни “мораль” і “моральність” входять у назви відповідних філософських здобутків майже так само часто, як і термін “етика” (наприклад, “Моралії” Григорія Великого, “Метафізика моральності” І. Канта, “Про основу моралі” А. Шопенгауера). Використання двох або трьох слів для позначення того самого феномена є надлишковим і доставляє значних труднощів. Учбово-академічна традиція намагається їх термінологічно розлучити, розуміючи під етикою область знання, а під мораллю (або моральністю) - її предмет. У суспільному досвіді і живій мові таке розмежування дотепер не закріпилося. Так, наприклад, в українській мові немає стійких словосполучень, де слова “етика”, “мораль”, “моральність” не були б взаємозамінними, хоча і є відтінки, коли почуття мови вимагає віддавати перевагу якомусь одному з них (наприклад, “мораль цієї байки така”, “висока моральність”, “етика вчителя”).

Безпосереднє виділення етики як особливого аспекту філософії зв'язано з відкриттям софістів (V в. до н.е.), відповідно до якого функціонування культури істотно відрізняється від законів природи. Софісти стверджували, що закони, звичаї, вдачі людей мінливі і різноманітні. На відміну від необхідності природи, що скрізь є тією самою, вони є випадковими і довільними. Постала проблема зіставлення різних законів, вдач, щоб з'ясувати, які з них є кращими. Джерелом їхньої легітимації (узаконення) визнавався розум.

Цю ідею запозичив Сократ, їхній сучасник і опонент. Сократ поставив знак рівності між досконалістю людини, його чеснотами і знанням. Його учень Платон пішов далі. На його думку, для того щоб підвести під вдачі й інститути полісу правову основу, необхідно пізнати ідею блага і керуватися цим знанням, довіривши керування суспільством філософам-мудрецям.

Ототожнення чеснот з науками Арістотель вважав помилкою. Метою етики є не знання, а вчинки, вона має справу не з благом самим по собі, а зі здійсненим благом. Питання про те, що таке благо, в етиці нерозривно зв'язаний із питанням про те, як досягти його. Тим самим етика як практична філософія була відділена від теоретичної філософії (метафізики). Вихідним пунктом етики є не принципи, а досвід громадського життя, тому у ній не можна досягти того ступеня точності, що властива, наприклад, математиці; істина в ній установлюється “приблизно і загалом” (Нікомахова етика, Кн. 1, гл. 1–1094 в).

Арістотель констатує, що людина діє доцільно, що в кожної діяльності – своя мета, що різні цілі взаємозалежні й ієрархічно організовані. Далі він доходить висновку про необхідність допустити існування вищої (кінцевої) мети. Без такого припущення доцільна діяльність, у рамках якої різні цілі зчеплені між собою у такий спосіб, що одна мета є засобом стосовно до іншої мети, а та, у свою чергу, стосовно до третьої мети і т.д.. Остання мета повинна бути бажана заради неї самої і ніколи не може бути зведена до рівня засобу стосовно до якої-небудь іншої мети. Вона буде благом у власному змісті слова або вищим благом, що визначає міру досконалості людини, вдач і інститутів поліса.

Загальновизнаним позначенням вищого блага є щастя. Щастя припускає наявність зовнішніх благ, прихильність долі, але у кінцевому підсумку залежить від діяльності душі, згідної з чеснотами. Чесноти як якісні характеристики душі в її діяльному вираженні і складають, згідно з Арістотелем, предмет етики.

Людина є розумною істотою. Міра досконалості її діяльності залежить від міри її розумності. Людська душа, однак, не тотожна розумові. Вона має ще і нерозумну частину. Відповідно Арістотель говорить про чесноти подвійного роду. По-перше, про чесноти розуму як вищого початку в людині. Вони називаються діаноетичними чеснотами. По-друге, про чесноти розуму, що кориться, тобто розуму в його співвіднесеності з нерозумною частиною душі. Вони називаються етичними чеснотами. Співвідношення двох рівнів розуму, що дають два типи чеснот, можна уявити собі як співвідношення хазяїна маєтку і керуючого маєтком.

Етичні чесноти позначають таке співвідношення розуму й афектів, при якому останні підкоряються першому подібно до того, як дитина додержується вказівок батька. Далі, вони є серединою між небезпечними крайностями, що виникають як через недолік, так і через надлишок. Ще одне важливе визначення етичних чеснот полягає в тому, що вони формуються в досвіді власного життя і відносяться до придбаних властивостей, навичок, звичок, стійкому складові душі. Чесноти ведуть до щастя й одночасно складають його основний зміст. Вони мають самоцінне значення і супроводжуються особливими, тільки їм властивими задоволеннями. Чесноти людини співвіднесені зі звичними формами, прийнятими зразками полісного життя. Тільки реалізуючи себе як розумну істоту, людина стає істотою політичною (полісною).

Етичні чесноти і відповідна їм практика полісного життя ведуть до власне людського і тому недосконалого щастя («евдемонії»). Вище ж щастя сполучене з чеснотами розуму і філософсько-споглядальною, теоретичної діяльністю, яка відрізняється від почуттєвої і практичної діяльностей тим, що є самоцільною, самодостатньою. Стан щастя – велика рідкість, і людина досягає його не тому, що вона людина, а тому, що в ній є щось божественне, тобто розум.

Арістотелеве розуміння етики вплинуло на візантійську філософію, середньовічну арабсько-мусульманську та християнську католицьку філософію. Але яким би великим не був вплив Арістотеля на історію європейської етики, він не був ані безумовним, ані єдиним.

Поиск по сайту: