Місце моральної свідомості в системі моралі. Структура моральної свідомості

Мораль як цілісний феномен складається з моральної свідомості, моральної діяльності та моральних відносин. Моральна свідомість є духовною стороною моралі, спрямованою на осмислення моральних проблем. Стрижнем моральної свідомості вважається ідея добра, яка виступає в етиці належним, вищим благом. Серед властивостей моральної свідомості дослідники називають імперативність і оцінювальність. Імперативність (вимогливість) моралі полягає в тому, що вона примушує людину обирати між добром (належним) і злом на користь добра. Важливо, що моральні вимоги не спрямовані на досягнення якихось приватних, утилітарних цілей. Їхньою метою є слідування загальноприйнятим моральним нормам. Оцінний характер моральної свідомості полягає в обґрунтуванні з позицій належного тих чи інших мотивів чи дій. У даному випадку йдеться про так звану санкцію моралі, коли одні вчинки визнаються добрими, правильними, гідними, інші одержують негативну моральну оцінку. Мораль репрезентує усвідомлений вектор людського життя, адже вибір людини між добром і злом здійснюється раціонально. Вона є кумулятивним феноменом, тож зміст морального ідеалу не може бути втіленим в одному або декількох моральних нормах чи принципах. Мораль - діяльна форма свідомості, адже про моральність людини можна судити за її вчинками.

Будь-яка моральна оцінка являє собою застосування морального ідеалу до конкретної ситуації. Ідеал виступає центральним елементом моральної свідомості та репрезентує, по-перше, абсолютне моральне уявлення про належне; по-друге, образ досконалості в стосунках між людьми; по-третє, зразок моральної особистості. В історії етики існувало двоїсте розуміння сутності ідеалу: через теорію норм та через теорію чеснот. Бачення ідеалу через теорію норм ґрунтувалося на призначенні моралі регулювати й організовувати людське співжиття. Таке розуміння ідеалу ґрунтувалося на потребі індивіда в єднанні з іншими людьми. Теорія чеснот відстоювала особистісний аспект ідеалу. Чесноти виступали сукупністю душевних та інтелектуальних якостей людини, які робили її морально досконалою. Стосовно до проблеми походження морального ідеалу розрізняють натуралістичну та трансценденталістську концепції. Представники першої виводять ідеал із природної чи соціальної реальності. Представники другої наполягають, що ідеал є результатом інтуїтивного прозріння людини, або богоодкровенням.

На індивідуальному рівні завдяки моралі відбувається самовдосконалення особистості. Індивідуальна моральна свідомість представлена моральним світом кожної особистості. Джерелами моральних норм можуть бути звичаї, традиції, етичні доктрини видатних авторитетних особистостей (Будди, Конфуція, Ісуса Христа, Сократа тощо). За І. Кантом, такі норми називаються гетерономними, тобто такими, які встановлюють зовнішні стосовно до волі людини моральні приписи. В культурному сенсі гетерономні норми моралі є вираженням обставин життя тієї чи іншої спільноти на певному історичному відрізку. Разом із цим вони у свій спосіб ретранслюють загальноприйняті цінності: поваги до життя та власності іншої людини, чесність, відданість тощо. Це означає, що вони є загальновизнаними й зрозумілими для всіх людей. Трапляється, що моральні норми є результатом ціннісного самовизначення, самодетермінації людини. За І. Кантом, такі моральні норми називаються автономними.

За ступенем строгості розрізняють категоричні та відносні норми. До категоричних належать обов’язкові для виконання, загальнолюдські моральні норми, наприклад, „не вбий”, „не вкради”, „не чини перелюбу”. Ознакою відносності моральної норми є наявність гіпотези - вказівки, що фіксує обставини, за яких дана норма повинна виконуватися або, навпаки, перераховує ситуації чи людей, для яких ця норма не є обов’язковою для виконання.

За типом відношення між нормами говорять про порівнювальні та непорівнювальні норми. Про порівнювальні норми йдеться у випадку збігу суб’єктів – виконавців норми. Непорівнювальні норми характеризуються відсутністю такого збігу. Серед порівнювальних норм виокремлюють сумісні та несумісні. Сумісними називають норми, які висловлюють повністю або частково схожий припис: „не бреши”, „не свідчи неправдиво”, „виконуй обіцяне”. Несумісність норм виникає із одночасної адресації протилежних, взаємовиключних імперативів одному й тому ж індивіду (або групі індивідів).

Норми можуть бути рівнозначними або підпорядкованими. Рівнозначними є, наприклад, норми, виражені у висловах „поважай власність іншої людини” або „не кради”. У випадку, коли одна норма виводиться з іншої, говорять про вищу та нижчу норми. Чітка ієрархія норм притаманна всім етичним концепціям. Так, в етичній доктрині буддизму вищою нормою вважається ахімса – не заподіяння шкоди живому. Звідси випливають і підпорядковані норми – не вбивати, не красти, не пиячити, не чинити перелюбу.

Поряд із моральними нормами важливе місце в моральній свідомості належить принципам моралі. Якщо норми моралі, незалежно від ступеня їхньої загальності, стосуються до конкретних аспектів моральної діяльності та стосунків, то моральні принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки: чесність, справедливість, відданість тощо. До моральних принципів відносять також етичний релятивізм і ригоризм. Останні, хоча й не репрезентують ціннісну модель поведінки, але свідчать про готовність людини відстоювати власні принципи або відмовлятися від них. Принципи виражають найсуттєвіші сторони моральної поведінки людини, що реалізуються в повсякденному житті та спілкуванні з іншими. Принциповість людини свідчить про цілісність моральної поведінки – зв’язок між думками, словами та діями. Така людина сприймається суспільством як надійна й послідовна. На відміну від моральних норм, принципам моралі не властива категорична обов’язковість. Це значить, що мораль вимагає категоричного дотримання певних норм, але не може примусити людину виробити принципи.

Важливим елементом моральної свідомості є моральний мотив. В широкому сенсі слова під мотивом розуміють сукупність спонук, під впливом яких людина здійснює ту чи іншу дію. Складність вивчення мотиву полягає в тому, що він належить до сфери суб’єктивного. Це означає, що мотиви того чи іншого вчинку можуть бути зрозумілими лише самій людині, яка його вчинила. Непростий процес вибору, усвідомлення та обґрунтування власних мотивів перед собою та іншими називають мотивацією. Не слід плутати мотивацію поведінки та її мотивування. Мотивування, на відміну від мотивації, здійснюється за результатами вчинку. Його призначенням є виправдання вчинку в очах інших людей, тому такі пояснення можуть супроводжуватися „прикрашанням” і приховуванням справжніх мотивів.

Необхідно розрізняти мотив і спонуку, мотив і стимул, мотив і намір. Під спонукою розуміють зовнішню або внутрішню детермінанти вчинку. У випадку внутрішньої причини говорять про моральну спонуку; зовнішньої (погрози, примус, обіцянки, нагороди тощо) - про стимул. Спонука завжди передую вчинку, тоді як мотив може висуватися й після здійснення вчинку з метою його обґрунтування. Г. Гегель справедливо вважав, що мотив, порівняно з іншими спонуками, є усвідомленою спонукою. Не завжди співпадають намір і мотив. Під намірами розуміють образ тієї дії, яку людина прагне здійснити. Як і спонука, намір завжди передує вчинку.

Складність моральної оцінки вчинку випливає із можливої розбіжності між його мотивом і результатом. Варіантами співвідношення мотиву та вчинку можуть бути: 1) високий мотив – гарний вчинок; 2) високий мотив – поганий вчинок; 3) ниций мотив – гарний вчинок; 4) ниций мотив – поганий вчинок. В історії етики суперечки з приводу кореляції об’єктивних та суб’єктивних елементів вчинку втілилися в консеквенціальній і автономній теоріях. Прибічники консеквенціальної теорії, наприклад, евдемоністи, утилітаристи, применшуючи значення мотивів, провідне місце відводили результатам вчинку. З ними не погоджувалися представники автономної теорії, зокрема, Аристотель і І. Кант, які наполягали, що моральна цінність вчинку визначається характером мотивів. В сучасній етиці переважає думка про важливість розуміння як об’єктивних, так і суб’єктивних елементів вчинку для його моральної класифікації.

Першим джерелом моральних мотивів виступають потреби: фізичні, пізнавальні, художньо-естетичні, моральні, релігійні тощо. Домінуючі потреби формують певну ціннісну орієнтацію особистості, яка і детермінує мотиви окремих вчинків. Зокрема, зрозумілою є потреба людини в комфорті. Негативна трансформація цієї потреби може породити негативні мотиви: жадібність і бажання збагатитися за рахунок іншої людини. Але у випадку, коли людина спроможна опанувати себе, ці потреби можуть залишатися морально нейтральними. Другим джерелом моральних мотивів можуть бути морально-ціннісні уявлення та переконання. Це джерело моральних мотивів не може бути морально нейтральним, адже людина, здійснюючи вчинки, керується не потребами, а принципами. Отже, відбувається усвідомлене й свободне прийняття людиною загальновизнаних принципів, які на індивідуальному рівні перетворюються в систему моральних мотивів.

Духовну визначеність системі мотивів надають ціннісні орієнтації. У широкому сенсі під моральними цінностями розуміють важливі об’єкти – духовні або матеріальні (духовні та матеріальні цінності). Як пануюча система цінностей ціннісна орієнтація людини забезпечує єдність усіх структур моральної свідомості та створює систему життєвих координат людини. Якщо система мотивів дозволяє зрозуміти чому людина діє так, а не інакше, то ціннісна орієнтація свідчить про те, заради чого людина це робить.

Цінності розрізняють за змістом: спокій, насолода, влада, істина, добро. За знаком: істина-брехня, безпека-небезпека, щастя-нещастя, насолода-страждання; добро-зло. За онтологічною цінністю: такі, що випливають із людських потреб, і такі, що, навпаки, надають життю людини сенсу (вищі цінності).

Кожній людини притаманні власні ціннісні координати, що детермінуються різними обставинами: віковими, гендерними, релігійними, культурними тощо. Діяльність людини обумовлена низкою цілей, більшість з яких є лише засобом до досягнення окремої мети. На рівні індивідуальної свідомості такими цілями можуть бути різні блага: тілесні (здоров’я, фізична досконалість), зовнішні (багатство, слава), душевні (рішучість, самовладання), розумові (ерудиція, дотепність) тощо. Цікаву ієрархію цінностей запропонував М. Шелер, який розрізняв нижчі цінності – цінності почуттів (приємне, неприємне); наступні за значенням – цінності життя (шляхетне-нице); духовні цінності (естетичні, моральні, юридичні тощо) й найвищі – релігійні цінності. Відповідно до того, якій групі цінностей людина віддає перевагу, філософ розрізняв чотири моделі особистості: „віртуоз насолод”, „герой”, „геній” та „святий”.

Вершину ієрархії цілей займає вище благо – ціль цілей, реалізація якої відповідає призначенню окремої людини. Ця ціль є абсолютною й непідвладною часу ціннісною домінантою людини. В історії етики вища ціль зв’язувалася з ідеями добра, справедливості, користі, спокою, свободи, радості пізнання тощо. Завдяки вищій цілі людина складає уявлення про належне, добре й зле, правильне та неправильне і живе відповідного до власного морального еталону – ідеалу.

Поиск по сайту: