Поняття моральної необхідності і моральної свободи

Уявлення, цінності, настанови, що становлять зміст моральної свідомості, знаходять своє продовження у моральній діяльності людини, її поведінці та вчинках. Запорукою моральної діяльності людини є її свобода. Свобода при об’єктивному витлумаченні розуміється як характеристика певної форми людської активності, позбавлена зовнішнього примусу; при суб’єктивному – як переживання стану душевного комфорту, задоволення, щастя. Називають різноманітні форми свободи: свободу совісті, свободу слова, свободу пересування тощо. Але ці форми свободи мають опосередковане відношення до етики, яка займається переважно проблемою свободи волі й шукає відповідь на питання: „Як відбувається самовизначення індивіда в різноманітних життєвих ситуаціях”? Чи є воно результатом пануючої причинності (детермінізм), або свободи волі (індетермінізм), або ж узгодження свободи волі та необхідності?

Х. Ортега-і-Гассет писав, що жити означає „вправлятися в свободі”, а людина приречена „перевести необхідність у свободу”. Насправді, свобода і необхідність є взаємообумовленими. В етиці свободою називають здійснену дію: а) зі знанням і розумінням об’єктивних обмежень; б) за власним бажанням, а не за примусом; в) внаслідок правильного рішення. Моральна свобода ґрунтується на засадах єдності моральної необхідності та суб’єктивної добровільності поведінки. Моральна необхідність виступає носієм сукупності моральних імперативів, висунутих моральною системою до людської діяльності. З позицій етики свободним вважається індивід, який, втілюючи в життя власні ціннісні орієнтації, не суперечать загальним принципам моралі.

Кожна епоха пропонувала власні теорії причинності. В добу Античності впливовою була ідея космічного детермінізму; в добу Середньовіччя - божественної причинності; Новий час джерелом причинності визнавав закони природи тощо. Загалом в історії етики існують дві граничні позиції з приводу співвідношення свободи волі та необхідності: волюнтаризм (Й. Фіхте, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та фаталізм (Демокріт, стоїки, Т. Гоббс).

З позицій волюнтаризму, вищою засадою буття виступала воля. У цьому випадку йшлося про абсолютне ігнорування моральної необхідності. Представники фаталізму обґрунтували ідею панування у світі сліпої незворотної долі (фатуму), яка позбавляє людину вибору, перетворюючи її на маріонетку. Гіпотетично це може статися у випадку, коли людина без роздумів приймає й підкорюється моральним нормам, запропонованим суспільством. Різновидом фаталізму вважають стоїцизм. Він не заперечує відсутності у людини свободи вибору щодо об’єктивних обставин її життя, залишаючи за нею свободу усвідомити та прийняти цю незворотність.

Моральна свобода виступає як єдність цілепокладання та цілереалізації. Розрізняють такі рівні моральної свободи як свобода волі, свобода вибору, свобода дії. Свобода волі – це здатність людини до індивідуального морального самовизначення, її спроможність усвідомлювати найсуттєвіші з точки зору її життєвої стратегії бажання. Свобода волі неможлива без самовладання. Людина виявляється свободною лише завдяки приборканню свавілля та узгодженню особистої волі з обов’язком. Свобода волі реалізується через свободу вибору, який є вибором між різними цілями та мотивами, варіантами поведінки тощо. Свободу дії пов’язують із можливістю для людини ініціювати, припинити або, інколи, відмовитися від дій, які суперечать її моральному ідеалу. Свобода дії зв’язана зі свободою творчості – правом індивіда втілювати свої мрії та задуми в реальному житті й свободою самореалізації - „здійсненням” людиною самої себе.

Розрізняють зовнішню та внутрішню свободу. Внутрішня свобода полягає в здатності людини до самодетермінації, готовності й відкритості до змін. Представники екзистенціальної філософії (С. К’єркегор, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та інші) стверджували, що в житті людини трапляються так звані „граничні ситуації”, коли неможливо відмовитися від вибору, а значить і від свободи. При внутрішній несвободі людина відмовляється від власної особистості, підкорюється пристрастям або ототожнює себе з конкретною соціальною роллю. На думку сучасного психолога Д. Леонтьєва, внутрішня несвобода людини полягає: по-перше, в нерозумінні діючих на неї зовнішніх та внутрішніх сил; по-друге, у відсутності життєвих орієнтацій, метушінні із боку в бік; по-третє, в нерішучості, в неспроможності активно втручатися в події.

Етична думка розрізняє також свободу „від” і свободу „для”. Свобода „від” (автономія, незалежність) зв’язується з незалежністю від природних та соціальних умов, опором людини зовнішнім обставинам. Автономія полягає в непідзвітності, тобто свободі від патерналістської опіки й тим більше диктату з боку інших. Негативна свобода історично мала два шляхи: свідома відмова від матеріальних детермінант - незалежність мудреця, аскета-відлюдника та заснована на володінні власністю незалежність буржуа.

Свобода „від” є творчим ніщо. Вона продовжується в свободі „для” – в самопізнанні, саморозвитку, відстоюванні власних позицій. На шляху пошуку власної свободи людина переживає муки вибору, сумніви, самотність. Ознакою сучасності є так звана „втеча від свободи”- небажання людини нічого знати про свою унікальність. Ж.-П. Сартр вважав, що людина, яка „втекла від свободи” не може здійснити самостійний моральний вибір. У ситуації вибору вона перекладає відповідальність на вищих за соціальним статусом людей, або на радників; відстоює думку, що люди від природи є героями або боягузами; ховається за афектами, пристрастями, емоціями; бере на себе соціальну роль, яка дозволяє їй „розчинитися” в масі. Отже, втеча від свободи породжує втечу від відповідальності.

Поиск по сайту: