Ф. Енгельс

Мета зазначеної теми – показати оригінальність та глибокий переворот у всіх сферах людського життя, який відбувається в епоху Відродження, коли виникають і формуються нові, історично прогресивні форми виробництва і суспільних відносин, народжується новий світогляд і новий тип філософствування, головними рисами якого були гуманізм,,антропоцентризм, індивідуалізм, пантеїзм, раціоналізм та естетизація. З’ясування їх змісту дозволить виявити специфіку філософії епохи Відродження,її здобутки і недоліки, відповісти на питання: чому й сьогодні філософська спадщина мислителів того часу є актуальною і співзвучною нашому.

Історичні передумови та культурні чинники формування філософії Відродження

Епоха Відродження (або Ренесансу – за французькою назвою, „Рінашіменто” – за італійською) є однією з найбільш змістовних епох в історії західноєвропейської філософської культури. Сам термін „Відродження” з’являється в ХУІ ст. в книзі італійського маляра, архітектора, історика мистецтва Джорджо Вазарі, автора відомого „Життєпису найбільш знаменитих живописців, скульпторів та зодчих”(1550) для визначення культурно - історичної епохи, яка прийшла на зміну Середньовіччю.Таку назву одержав час з другої половини ХІІІ – початку ХУІІ ст.

Епоха Відродження була не просто наступним кроком у русі історії, а культурним переворотом, коли змінювались долі не тільки Європи, але й усієї світової історії. Це епоха розквіту мистецтва, зародження гуманізму як світської культури, Реформації, емансіпації філософії і мистецтва від теології, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви.

Першою країною, в якій цей процес розпочався ще в ХІІІ ст., а у ХУ ст. досяг свого розквіту, була Італія. В ХУІ ст. культура Ренесансу набула загальноєвропейського розповсюдження й охопила всі аспекти відношення „людина – світ”, як духовні, так і матеріальні.

Цей культурний стрибок не пов’язаний з якоюсь унікальністю та особливостями європейців, а, мабуть, із тими глибинними змінами, що відбувалися в суспільному житті Європи.

Перш ніж розглядати специфіку філософських ідей цієї епохи, необхідно виокремити ті чинники, які забезпечили та визначили магістральний шлях, яким рухалось Відродження.

По – перше, соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які зберіглися як торгово-ремісничі осередки з часів Римської імперії виникають перші мануфактури, розвивається банківська справа, зароджується капіталістична економіка, формуються торгові центри загальноєвропейського значення.

По всій Європі італійські промислові вироби мали велику славу, особливо сукно, шовк, бавовняні тканини, зброя та скло. Величезне багатство, яке накопичувалось у великих містах-державах, розвиток виробництва змінили обличчя міст і весь образ міського життя. Міста не тільки збільшуються в розмірах, але й перетворюються зовнішньо. Будуються величні громадські споруди, розкішні палаци багачів, які прикрашаються живописом та скульптурами.

Розпочався процес формування нового соціального прошарку – бюргерства.

По– друге, культура міста сприяла формуванню людини нового типу, з її новим відношенням до життя. Створювалась атмосфера, в якій народжувались великі ідеї й величні творіння. Відродження стало епохою пробудження особи. Коли зовнішній феодально-становий тиск ослаб, особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Відбувається переоцінка цінностей – презирство до земного життя змінюється прагненням до земного щастя, визнанням творчих здібностей людини, її розуму та почуттів. Сини купців, торгівців, викладачів, нотаріусів, представників вельможного панства, рідше – діти ремісників та селян, в залежності від своїх здібностей, ставали художниками, архітекторами, скульпторами, лікарями, письменниками. Таким чином поступово формувалася така когорта інтелектуалів, яка одержала назву гуманісти. Найбільш видатні з них ставали вченими і філософами.

Гуманізм став найхарактернішою ознакою Відродження.

Гуманізм (від лат.humanus – людський, людяний) у широкому розумінні система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію.(Див. Філософський енциклопедичний словник. К.: Абрис, 2002, с.134).

У вузькому значенні термін „гуманізм” означає конкретне і неповторне західноєвропейське духовне явище ХІУ – ХУІ століть, батьківщиною і центром якого була Італія.

Гуманізм як принцип культури Відродження і як суспільний рух базується на антропоцентричній картині світу. В ідеологічній сфері стверджується новий центр – могутня й прекрасна особистість.

По третє – нове світовідчуття, що народжувалось, потребувало світоглядного обґрунтування. Саме таким підґрунтям виступила культура античності. Сама назва Відродження походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Це переконанння підкріплювалося ще й тим, що Італія, як батьківщина Відродженння, географічно й духовно була спадкоємицею римської цивілізації. Античний антропоцентризм, ідеал прекрасної, гармонійно розвиненої людини був особливо близьким європейському гуманізму.

По-четверте – головним видом духовної діяльності в цей період стало мистецтво. Для людей цієї епохи мистецтво було тим, чим в середні віки була релігія, а в Новий час наука і техніка. Недаремно провідною думкою цієї доби є думка про те, що ідеальна людина повинна бути митцем, художником. Саме художній твір здатен найбільш повно, відчутно виразити ідеал гармонійно організованого світу і місця людини в ньому. Це завдання мають виконувати всі види мистецтва, але найбільш повно естетично-художній ідеал, на думку діячів Відродження, можуть втілити просторові види мистецтва (живопис, скульптура, архітектура). Головну роль серед них відводиться живопису. Саме живопис має в своєму арсеналі більше художніх можливостей пізнати та відобразити реальний світ, його красу, багатство й різноманітність.Для реалізації цього завдання художники звертаються до науки. Тісний зв’язок науки і мистецтва – характерна риса ренесансної культури. Художники Відродження розроблюють принципи й відкривають закони прямої лінійної перспективи.Це був час італійського ренесансу, пов’язаний з іменами Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рафаеля, Тіціана та багатьох інших славетних особистостей.

Світогляд нової людини формувався й під впливом філософії.

У філософії епохи Відродження розрізняють два основних етапи:

1. ранній етап – перші прояви нової культури, нового філософського стилю мислення зосереджується в Італії ХІУ – ХУ ст. Головна риса – гуманістична спрямованість;

2. пізній етап – охоплює ХУІ і початок ХУІІ ст. Новий світогляд вже не обмежується кордонами Італії, а охоплює і інші європейські країни, одержуючи назву Північного Відродження. Головною ознакою якого стає філософія природи

Розглядаючи ранній період філософії Відродження слід пам’ятати, що не тільки соціально-економічні передумови сприяли розвитку духовної культури і філософії зокрема. Не менш важливу роль тут відігравала культурна традиція.

На при кінці ХІУ ст. перед загрозою турецької навали з Візантії в Італію стали переїжати філософи, вчені, художники, освічені люди. Рятувалися самі та рятували свої і класичні рукописи. Спілкування двох культур відкрило шлях до збагачення італійських бібліотек грецькими рукописами, знайомству італійців з грецькою філософією та літературою, що стало одним з першорядних стимулів у розвитку ренесансної культури спочатку в Італії, а пізніше в усій Європі. Розширюється коло вивчення античних філософів. Арістотель, який на той час ототожнювався з схоластикою, надовго поступається місцем Платону.

Нова культура, яка створювалася гуманістами потребувала і нової мови. Такою мовою стає італійська. Нею спілкувалася більшість людей і гуманісти зробили свій вагомий внесок в її літературний розвиток.

Тому значення гуманістів треба розглядати не тільки під кутом зору вирішення філософських питань, але й з дослідницькою роботою по вивченню старих текстів. Що дозволяє характеризувати цей культурний рух і як літературний, філологічний.

Епоха Відродження потребувала від філософів не тільки глибинного проникнення та теоретичного обґрунтування своїх ідей, але й доведення їх до певного чуттєвого ідеалу, до естетичного взірця, який не тільки розуміється але й чуттєво переживається. Нові філософські ідеї, теорії, гіпотези пронизані гуманістичним пафосом виражалися в формі поетичного слова, нагадували поему, а мистецтво цього часу наповнювалося глибоким філософським змістом, всебічністю художнього відображення сутності людського буття.

Філософію Відродження і античну філософію поєднували головні критерії: антропоцентричне спрямування, визнання творчих здібностей людини, її розуму, прагнення до земного щастя, пошук основних етичних норм і цінностей, визначення місця людини в світі, важливість принципів моралі і духовних почуттів Добра, Істини та Краси.

Філософію гуманістів відрізняє не сліпе наслідування античним мислителям, а відмова від готових і незмінних істин, вільне осмислення античності. Платон і Арістотель, Цицерон, стоїки і епікурейці – це вже не вища інстанція, а скоріше союзники, які допомагають вирішувати нагальні практичні проблеми сьогодення.

Таким чином, спадковий зв’язок Відродження з античністю є очевидним.

Незважаючи на свій світський та гуманістичний характер, актуалізацію цінностей античності, філософія Відродження безпосередньо була пов’язана і формувалася під впливом культури середньовіччя.

Виникнення гуманістичного світогляду відбувалося в ХІУ ст., коли одночасно завершився процес формування пізньої схоластичної філософії, ознаменований такою подією як канонізація Фоми Аквінського. Його вчення набуло статусу офіційної філософсько-теологічної доктрини римсько-католицької церкви.

Філософія Відродження формувалася саме як заперечення, протест, відмова від середньовічної філософії, її догматизму і схолостики. Заперечувалося все, що стримувало вільний, творчий розвиток людини.Негативним було відношення мислителів-гуманістів до теології – теорії релігії. У багатьох мислителів критичним було відношення до церкви й професійних служителів католицької церкви.

Проте,філософія середньовіччя, яка мала свою довгу історію, міцні традиції, не могла зникнути безслідно. Вона справляла свій вплив на філософію Відродження, хоча цей вплив не завжди усвідомлювався.

Перш за все відмітимо, що заперечення церкви ще не означає заперечення релігії. Ренесансна філософія не була позарелігійною філософією.Філософи Відродження були людьми віруючими, і деякі з них навіть духовними особами католицької церкви. Висувалися ідеї примирення християнства з античністю, лунали заклики повернутися до ідеалів раннього християнства, намагання створити нову, єдину релігію, вільну від національних,етнічних, культових відмінностей.

Поворот до антропоцентризму відбувся як звернення до людини саме внутрішньої, духовної. Акцент робився на земну „божественність” людини, переосмислювалось відношення божественного і людського. В гуманістичному світогляді ці начала не протистоять один одному, а складають єдине ціле.

Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю – здобутком середньовіччя.

Вихідне положення гуманістичного антропоцентризму можна сформулювати як тезу, що існуючий світ прекрасний, досконалий – створений Богом для людини, де людина – вершина божого творіння. На користь людини свідчить незаперечний факт, що саме людина, на відміну від тварини, може проявити себе ні тільки в одній справі, а в різних.

Якщо в релігійно-монотеїстичному світогляді стверджувався примат Бога, а людині відводилося другорядне місце, то гуманісти на перший план висували людину, а потім говорили про Бога.

Нові потреби людини, зростання її творчої активності в усіх сферах життя призвело до світоглядного зближення людини з поняттям Бог. Людина, на думку гуманістів, це „ смертний Бог” який змагається з Всевишнім у творчій діяльності. Бог – творець усього сущого, а людина – творець прекрасного і вишуканого царства матеріальної та духовної культури. Обожнення людини, її наближення до Бога через здатність до творчої діяльності – лейтмотив антропоцентричного світогляду гуманістів.

Так геніальний поетичний твір останнього представника культури середньовіччя і першого культури Відродження Данте Аліг’єрі, самим автором названий „Комедією”, його послідовниками і шанувальниками був перейменований в „Божественну комедію”.

Така думка мала під собою солідне підґрунтя та підтверджувалась на практиці. Достатньо згадати про нові реалії соціального життя та технічні винаходи цієї доби про які ми згадували вище. Та мабуть найяскравішим підтвердженням цієї тези можуть слугувати пам’ятки мистецтва епохи Відродження, які і сьогодні вражають уяву сучасників та викликають почуття захоплення, благоговіння перед висотою та величчю людського духу.

Якщо Данте Аліг’єрі вважається натхненником гуманістів, то загальновизнаним батьком гуманістичного руху був поет і філософ Франческо Петрарка.

Франческо Петрарка (1304 – 1374) – яскрава, найхарактерніша постать раннього етапу італійського гуманізму. Невтомний збирач і дослідник стародавніх літературних та філософських рукописів, пропагандист римської культури. Він натхненно віддається літературній та науковій діяльності, багато мандрує по Італії і Франції, вивчає та осягає життя в усій його складності та різноманітності.

Петрарка залишається віруючим християнином, але при цьому рішуче виступає проти схоластичної вченості, яку вважає непотрібною для людини того часу. В своїх творах він переконливо доводить, що реалії життя, морально-соціальний досвід людства не вписуються в догматичні та формальні схеми схоластики. Своє негативне ставлення до схоластики Петрарка переносить на грецького філософа Арістотеля як головного її натхненника та протиставляє йому філософію Платона як продовжувача лінії мораліста Сократа.

Петрарка підходить до гуманітарних (про людей і для людей) дисциплін із розуміння їх значення і цінності, яку мало для людства це знання в античну епоху в вихованні людського духу. Як активна людина свого часу, яка глибоко та безпосередньо переживала протиріччя буття, Петрарка бачить призначення філософії в осягненні істинної сутності і природи людини. Мислитель шукає відповіді на питання: заради чого народжена людина, звідки приходить і куди йде, що в цьому світі сприяє щастю людей. В своїх пошуках він звертається до творів Цицерона і Сенеки, Вергілія і інших мислителів античності, особливо „князя філософів” Платона, творчості мислителів раннього християнства, таких як Августин. Він шукає точки дотику християнства з античною філософською культурою, особливо з філософією стоїцизму.

Звернення до спадщини цих мислителів надало можливість ствердити новий стиль філософського мислення, який будувався на засадах морального реформування, духовного оновлення людини і граду земного, встановлення нового образу життя, де найважливішим ідеалом була гуманість.

Людина повинна знайти себе, відкрити для себе свою людську сутність, щоб об’єднатись – людина з людьми. Турбота про батьківщину та любов до ближнього найтіснішим чином пов’язуються в його філософії із внутрішнім самовдосконаленням людини, яке є передумовою всякої плодотворної діяльності на землі.

Ці фундаментальні особливості ранньої гуманістичної філософії були потім підхоплені і іншими гуманістами.

В своїй основі філософський гуманізм був зорієнтований на філософське вчення Платона, яке в антисхоластичній філософії Ренесансу стає символом прогресу, вважалось синтезом всієї філософії минулого.

У становленні нового світогляду, який базувався на відновленні високих античних зразків культури, Платон був об’єктом майже релігійного поклоніння. 1459 р. у Флоренції Козімо Медичі (некоронований володар міста) засновує Платонівську академію, прообразом якої слугувала древньоафінська академія. Вона стала впливовим гуртком гуманістів, що об’єднував не тільки філософів, але й письменників, діячів мистецтва, політиків, представників духовенства та всіх хто цікавився філософією Платона.

В академії провадилась інтенсивна перекладацька робота, коментувалися перекладені на латинську мову твори Платона і Плотіна, читалися лекції, відбувалися читання і бесіди. Академія стала культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи.

Найбільшого розквіту академія досягла, коли її очолив відомий гуманіст Марсиліо Фічино (1422–1495). Талановитий перекладач і шанувальник Платона та неоплатонізму. Фічино не тільки переклав на латину Платона, Плотіна, Ямвлиха, Порфірія, Прокла, але й цікавився християнським неоплатонізмом, намагався розвинути і продовжити цю філософську традицію. Його головний твір „Платонівська теологія про безсмертя душі” спрямований проти схоластики. Фічино відстоює ідею самодостатності філософії. Філософія, на думку мислителя, не є служницею теології, вона її „сестра”. Досконалість теології залежить від рівня її філософської зрілості.

Питання про відношення Бога і світу він вирішує з пантеїстичних позицій. Пантеїзм це філософська позиція, згідно з якою Бог і світ є тотожними, такими, що збігаються, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Один з розділів своєї праці „Платонівська теологія про безсмертя душі” він називає „Бог повсюди”. Але його пантеїзм це не натуралістичний пантеїзм, в якому природа відсуває Бога, свого творця. Це протиріччя він вирішує в дусі неоплатонізму. Бог це досконала безтілесна, абсолютна першоєдність знаходиться поза світом. Світ являє собою ієрархію духовності що убуває і тілесності що наростає. Космічна ієрархія немов би занурюється в Бога, випромінення якого пронизують весь світ.

В своїй онтології Фічино переносить акцент з поняття „Бог” на поняття „Світова душа.” Світова душа – це остання повністю безтілесна іпостась, найближча до тілесно-земного світу, який є результатом її випромінювання.

Таким чином мислитель залишається вірним своїм гуманістичним переконанням, що людина і світ в якому розгортається буття людини об’єднані, одухотворені та просвітлені світовою душею. Краса, любов і насолода це космічні принципи, а людина центральна ланка космосу. Світова душа – це по суті своїй, її, людини власна, абсолютизована душа. Саме краса і любов створюють цілісність світу, де Бог і людина зливаються у духовному єднанні.Щоб досягти цього єднання, щоб Бог став сущим у людській душі, людина повинна стати на шлях самовдосконалення. Він поділяє думку Платона, що для законодавців та правителів це шлях освоєння вищої доброчинності – мудрості, вони повинні стати філософами.

Другим видатним представником флорентійського платонізму був Піко делла Мірандола (1463 – 1494). Яскрава, талановита особистість, він вже в дитячі роки вражав оточуючих своїми ораторськими та поетичними здібностями. Представник князівського роду, Мірандола не марнував час, свої статки та енергію від витрачав на освіту та самовдосконалення. Окрім більшості європейських мов, він вивчив грецьку, древньоєврейську, халдейську та арабську мови. Іспанські інквізитори, що переслідували молодого Мірандолу, стверджували, що такими глибокими знаннями не може оволодіти молода людина. І якщо це сталося, то тут не обійшлося без допомоги диявола. В 1488 р. він оселяється поблизу Флоренції і приймає активну участь у діяльності Академії.

Двома роками раніше Мірандола в Римі видає 900 тез („Про все, що може бути пізнаним”).Ці тези він мав намір захистити на диспуті перед усіма вченими філософами Європи. Але папа оцінює тези як єресь та забороняє диспут. Його головний філософський твір („Про погодження Платона і Арістотеля”) залишився незакінченим.

Ознайомившись з багатьма культурними традиціями, вбачаючи в кожній з них раціональне зерно, мислитель прагнув в одному вченні поєднати, синтезувати християнство і грецьку філософію.І врешті решт його філософські пошуки звелися до двох принципових ідей – натурфілософії та гуманістичного індивідуалізму.

Своїми натурфілософськими ідеями Піко делла Мірандола випередив свій час. Мислитель сформулював низку цікавих ідей. В своїй праці спрямованій проти астрології Піко заперечує будь-яку надприродну дію зірок. Все відбувається згідно природнім силам і принципам, майбутнє закономірно настає, завдяки зв’язку причин і дій. Характер і доля людини визначаються не яким-небудь особливим впливом небесних тіл, а природною необхідністю, яка проявляється в зв’язках природних речей. Єдиними реальними силами неба і зірок є рух, світло та тепло.

Маніфестом гуманістів стала філософсько-поетична промова Пікоделла Мірандоли „Про гідність людини”, де він відстоює ідею свободи волі.

Людина, на думку мислителя, це мікрокосм, що поєднує в собі три частини космосу: світ земний, небесний і божественний – надзоряний. Творець ставить людину в центр світу, щоб їй було легше дивитися навколо і бачити все, що її оточує. Людина сама за своєю волею і честю є власним скульптором і творцем. Людина маючи свободу волі може на життєвому шляху впасти до стану тварини, а може піднестися до богоподібної істоти. Філософ приходить до найважливішого висновку, який не втратив своєї актуальності і сьогодні. Тільки людина, єдина з усього світу може розвиватися, рости згідно своїй волі, тільки в людині сховано зародок різноманітного життя. Людина – „fortunae suae ipse faber”, коваль свого щастя.

Невмолима жага знань, прагнення до пізнання і оволодіння природою, самоствердження людської особистості, – характерні риси філософії Піко делла Мірандоли.

Звернення Ренесансу до людини, її культури, її реального життя викликав появу нових соціальних і політичних теорій. Це були нові концепції держави і права, які виходили зовсім з інших передумов, ніж ті на яких будувалась теорія держави в середні віки. Замість однобічного і однозначного релігійного пояснення вони спирались на реалії суспільного життя, на земні, практичні інтереси і потреби людини. У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей.

Саме в цих нових поглядах на суспільний устрій, на роль людини в своєму суспільному житті гуманістичний індивідуалізм приймав свою крайню форму, державного абсолютизму. Центром соціальних теорій стає сильна, централізована держава. Правитель, який має очолити таку державу повинен стати правителем нового типу, абсолютним володарем, деспотом. Він повинен керуватися не релігійними правилами, чи іншими апріорними схемами, а аналізувати реальні факти. Правитель може бути жорстоким, хитрим, грішним, немилосердним. Як державний діяч, правитель повинен користуватися мораллю сили, а не релігійною мораллю. Автором саме таких ідей був флорентієць Н. Макіавеллі.

Натурфілософія і нове природознавство Відродження

Сучасником італійських гуманістів був Ніколай Кузанський (1401 - 1464). Народившись в Південній Німеччині в містечку Куза в сім’ї незнатного походження, він одержав освіту, навчаючись у Гайдельберзькому, Падуанському та Кельнському університетах. Окрім гуманітарної освіти Н.Кузанський цікавиться математикою і астрономією. Обирає духовну кар’єру, стає кардиналом католицької церкви, але при цьому залишається активним прибічником гуртка гуманістів, захоплюється цим рухом.

Як ніхто інший, Ніколай Кузанський в своїй діяльності і творах дивним чином поєднав культуру середньовіччя і енергійно наступаючу культуру гуманізму. Конфесійні та адміністративні турботи поєднувалися у Кузанського з активною і напруженою літературною діяльністю.

Філософський світогляд мислителя складався під впливом різних філософських шкіл: неоплатонівської містики і античного атомізму, номіналізму і Каббали. З під його пера вийшли низка філософських трактатів: „Про вчене незнання”, „Апологія вченого незнання”, „Простак” та інш., богословські твори „Про злагоду віри”, „Про втаємниченого Бога”, а також суто наукові праці, наприклад „Про досвід з вагами.”

На відміну від більшості своїх сучасників, італійських філософів- гуманістів,Кузанського цікавили питання математики і природознавства, географії. Він створив першу карту Центральної і Східної Європи, розробив план реформи календаря. Цей інтерес знайшов безпосереднє втілення в його філософській доктрині.

В історії філософської думки Ніколай Кузанський виступає як попередник блискучої плеяди італійських натурфілософів. Як у християнського філософа, в центрі уваги Кузанського Бог, але не стільки сам по собі – нескінченність, недоступна для пізнання – скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Головну проблему свого часу про відношення Бога і світу він вирішує з позицій теоцентризму.Але його позиція дещо інша ніж у мислителів середньовічної теології. „Буття бога в світі є не що інше, як буття світу в ньому” – ця теза засвідчує головну спрямованість філософської думки мислителя як натуралістичний пантеїзм.

Бог це єдиний, безкінечний і всеохоплюючий „абсолютний максимум”. Але „максимум” збігається з „мінімумом”, „ все в усьому”, всесвіт є Бог що чуттєво змінюється. Бог є абсолют і завершеність, а в природі все відносно і не розгорнуто. Якщо схоласти вважали, що мета людського пізнання це досягнення незмінної, раз і назавжди даної „божественної істини”, то Кузанський підкреслював, що процес пізнання означає безконечне вдосконалення людського знання. Пізнання Бога-всесвіту, за думкою філософа, проходить поступово чотири сходинки: чуттєве сприйняття; розсудок, що розділяє протилежності; розум, що їх зіставляє та інтуїцію, яка безпосередньо споглядає збіг протилежностей в нескінченній єдності „максимуму”. Досягнення цієї незрозумілої і недоступної для буденного знання всеосяжної єдності, в якій збігаються безкінечне і конечне, максимум і мінімум, суб’єкт і об’єкт і є продуктом „вченого незнання”. Така точка зору мислителя на пізнання як процес була безперечно прогресивною і революційною, з явно відчутними елементами діалектики. Філософ закликав людину не зупинятись на досягнутому, а рухатись далі і глибше, опановуючи таємниці всесвіту.

В доведенні своєї думки Кузанський спирається на математику. Саме математика на його думку, є однією з найважливіших і вирішальних засобів в процесі пізнання. „Єдність, збіг протилежностей” обґрунтовується та ілюструється філософом за допомогою математики. Коло з безкінечним радіусом перетворюється на пряму, безкінечно великий трикутник зводиться до однієї лінії і т.д. Для Кузанського як ренесансного мислителя, який передбачив народження математичного природознавства, було особливо важливим підкреслити наявність у світі співвідношення міри, числа і ваги. Він вважав, що божественне мистецтво при створенні світу складалося головним чином з геометрії, арифметики, музики. Саме число, стверджував Кузанський, було першим образом речей у розумі творця.

Відродження – епоха великих відкритів у різноманітних сферах людської діяльності.Це час великих географічних відкриттів: 1487 року досягли Мису Доброї Надії, 1492 – відкриття Америки, 1522 – закінчення першої подорожі навколо Землі. Колумб, Магеллан та інші першовідкривачі започаткували еру океанічної цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанічні шляхи.

Взірцевим технічним досягненням епохи було створення І.Гутенбергом друкарського верстату.В цей час була організована перша обсерваторія, перша пошта, створені глобус Бегайна і атлас Меркатора, термометр та телескоп Галілея.

Найбільша наукова подія епохи – публікація у 1543 р. роботи Коперника „Про обертання небесних сфер”.

У ХУІ та на початку ХУІІ ст. на основі видатних природознавчих відкриттів формується нова своєрідна філософія природи.

Нова наука, пробудження інтересу до астрономії, фізики, анатомії, фізіології формуються в єдності з соціально-економічними відносинами. Наука залишає лоно церкви і направляє свої зусилля на пізнання та дослідження властивостей фізичних тіл та форм проявлення сил природи. Розвиток виробництва надав для спостереження велику кількість механічних (ткацтво, годинникове ремесло), хімічних (металургія, фарбувальне ремесло) і фізичних (окуляри) фактів. Леонардо да Вінчі розробив ряд цінних технічних винаходів. Він працював над розробкою літального апарату, надав ідею парашуту, вдосконалив самопрядку й токарний станок та багато інших винаходів. Розвиток мореплавства стимулює інтерес до астрономії, яка надає можливість точно орієнтуватися в океані.

Шлях формування природничих наук був тернистим, складним і навіть в деяких моментах трагічним. На противагу схоластичному вченню про природу, яке ніколи не переходило межу теоретичних спекуляцій, вчені Відродження на передній план висувають досвід, дослідження природи експериментальним методом. Основним принципом наукового та філософського мислення виступає математика. Досвід та математика – саме це, на думку Леонардо да Вінчі, дві основи для побудови наукової системи.

Нові тенденції в науці одержали своє відображення в творчості геніального італійця Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Ніколая Коперника (1473 – 1543), Іогана Кеплера (1571– 1630) та Галілео Галілея (1564 – 1642).

Ми не маємо можливості перелічити тут все те нове, що відкриває Леонардо да Вінчі в галузі астрономії, геології, анатомії, зупинитися на художній творчості видатного митця, але маємо відмітити його основні світоглядні тенденції як філософа та вченого. Це перш за все рішучість мислителя в ствердженні значення досвіду в пізнанні природи, висування на передній план математики і механіки, єдність теорії і практики, заперечення магіко–містичних вчень.

Революційною подією в історії науки було видання в 1543 р. у Нюрнбергу латинською мовою книги „ Про обертання небесних сфер”, автором якої був фромборський канонік Ніколай Коперник. В цій книзі він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Ця подія стала відправною точкою на шляху звільнення природознавства від монополізму церковного авторитету, який спирався на систему поглядів Аристотеля - Птоломея. Середньовічне релігійне вчення базувалося на геоцентричній системі, згідно якої в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети.

Все своє життя Коперник присвятив розробці геліоцентричної системи світу і тільки на смертному одрі мав змогу взяти в руки свій надрукований твір. Він не поспішав за життя надрукувати свою працю, оскільки побоювався переслідувань зі сторони церкви і побоювання були не даремні. Вже після смерті вченого в 1616 р. його книга була внесена Ватиканом в „Індекс заборонених книг” і залишалась під забороною до 1828 р.

Німецький астроном І.Кеплер математично обґрунтував теорію про закономірність руху планет.

Найбільшою заслугою Галілео Галілея було наочне підтвердження справедливості геліоцентричного підходу Коперника до пояснення будови всесвіту. Це був дійсно революційний переворот у світоглядній позиції людства на світ і на своє місце в цьому світі. Але це відкриття було фатальним для самого мислителя. Галілея переслідувала церква, звинуватила його в єресі і під загрозою тортурів він був змушений відректися від своїх поглядів.

Галілео Галілей не був філософом, але його наукові доробки мали великий вплив на подальший розвиток філософської думки. Найбільшим здобутком вченого було наочне підтвердження вірності геліоцентричного підходу Коперника. Галілей самостійно конструює телескоп, який встановили на куполі Сан-Марко в Венеції і небо явилося перед очима вченого в новому вигляді. Виявилося, що місяць не гладкий диск, а тіло, подібне землі, з своїми морями й горами. Чумацький шлях, який раніше здавався з’єднанням двох небесний півкуль, постав як складна система зірок. У Юпітера відкрили чотири супутники, на сонці побачили плями, були відкриті фази Венери.

Його наукові відкриття виступають світоглядною межею, що розділяєзастарілу аристотелівську традицію природознавства від нової, яка почала складатися за часів Відродження. Галілей розвиває нову методологію науки, яка заснована на експериментах та математиці. Мислитель формулює основну ідею: книга природи закрита для нас, але, для того щоб ми мали змогу її прочитати, необхідна математика, бо ця книга написана математичною мовою.

Трагічна постать без якої не може бути цілісною і повною картина пантеїстичної філософії природи і науки епохи Відродження це безперечно Джордано Бруно (1548 – 1600).

У ХУІ ст., часі, коли жив і творив Бруно, процес звільнення від тиску старих цінностей йшов особливо стрімко, охоплюючи ідеологію, літературу, мистецтво, філософію, буденне життя людей і навіть саму церкву. Зміна ціннісних акцентів мала визначальне значення для пробудження активності людської особистості, для перетворення її відношення до себе самої і оточуючого світу. Час потребував людину нового типу – активну, ініціативну, вільну, розсудливу, відповідальну, людину, що здатна перетворювати навколишній світ і саму себе.Саме такою особистістю був Джордано Бруно, мислитель-новатор, впевнений в своїй життєвій позиції, готовий завжди захищати головні ідеї нового світогляду, незважаючи на пануючі в суспільстві авторитети. В своїх творах чи виступах з кафедри, Бруно завжди чітко та аргументовано виносив власну оцінку вченню, яке він розглядав, незалежно від того чи йшла мова про Аристотеля, чи твори теологічного авторитету того часу Фоми Аквінського, чи про роботи забороненого церквою Коперника. Один з його творів носить назву „Про героїчний ентузіазм”, де створюючи образ Героїчного Ентузіаста мислитель пише про самого себе. Героїчний ентузіаст – людина активна, здатна подолати всякі застарілі, закостенілі форми існування. Своїми діями він слугує прикладом для інших, веде за собою людей. Бруно вносить у свою систему пантеїстичну основу. Героїчний ентузіаст, на думку мислителя, виявляє волю Бога, об’єднаного зі світом.

Гуманізм Відродження створює культ творчої індивідуальності, і саме такі індивідуальності створили культуру Відродження. Вгероїчному житті цієї видатної особистості ідеали і ідеї, думки і пристрасті, вчинки і задуми зливалися в нерозривну цілісність. Новаторство, ентузіазм в науці та філософії невіддільні від високого рівня самосвідомості, від самостійності мислення, від мук творчості і мук сумніву, від впевненості в своєму призначенні, від заперечення авторитаризму, від прийняття самостійних рішень – тобто всього того, що тогочасна догматична церковна свідомість вважала зарозумілою, непомірною гординею, кощунством і богохульством. Ці індивідуальні риси Джордано Бруно складали своєрідний стрижень його особистості. Саме вони стали взірцем, основою нового соціального типу, нового характеру для подальшого прогресивного, демократичного розвитку європейської культури в її боротьбі за свободу й гідність індивіда.

Свобода критичної думки і гідність особистості - це головне, що не пробачив Джордано Бруно суд священної інквізиції, спаливши його живим 17 лютого 1600 р. на вогнищі в Римі на площі Квітів. Пройшов час і вдячні нащадки на місці трагічної загибелі мислителя встановили скульптурний пам’ятник з написом „Від часу який ти передбачив”.

Філософія Бруно продовжує і розвиває традицію італійського гуманізму в дусі флорентійської платонівської Академії. Великий вплив на становлення його філософського світогляду справили вчення Н.Кузанського і Б.Телезіо, астрономічні відкриття Н.Коперника.

В трактатах „Про причину, початок і єдине”, „Про безконечність, всесвіт і світи” розглядаються проблеми безконечності всесвіту, його динамічної єдності і вічності. В центрі уваги мислителя – проблема співвідношення людини(як своєрідного мікрокосму) із Всесвітом (як макрокосмом); пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту, як монадного відображення універсуму. Монадологічний (грецьк. – одиниця, неподільне) підхід визначає специфіку філософування Бруно. Монада, як самодостатнє просте утворення, мінімально можлива субстація, виступає основною складовою буття. Вона являє собою єдність матеріального й ідеального, об’єктивного й суб’єктивного. Космос – це система ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як „монада монад”, проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху і нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже панує монадологічний принцип „все в усьому”.

Приймаючи геліоцентричну систему Коперника, Бруно розглядає її як одну із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає „Богом в речах”. Він висловлює гіпотетичну думку, що Сонце – не абсолютний, а тільки відносний центр універсуму, саме нашого світу. Більш того, наше Сонце не є єдиним в універсумі. Не тільки наша Земля є звичайною планетою Сонячної системи, але й саме Сонце лише одна з незчисленних зірок. Більш того, творча уява Бруно приводить його до сміливого висновку, що не тільки наше Сонце має супутні планети, але й зірки, як далекі Сонця, також мають своїх супутників. Ця гіпотеза знайшла підтвердження тільки в наш час.

Найбільшу роль для прогресу наукового світогляду відіграло положення його натурфілософії про принципову єдність земного і небесного світів, про незліченність світів в універсумі та їх заселення.

Натуралістичний пантеїзм Бруно знайде своє продовження і розвиток у Спінози, його ідеї підтримають Ляйбніц і Шеллінг.

У другій половині ХУ ст. і впродовж ХУІ ст. гуманістичний рух виходить за межі суто італійського явища і набуває загальноєвропейського масштабу одержуючи назву Північного Відродження.

Унікальність Європи цього періоду полягала у надзвичайній ролі Римської церкви. Церква освячувала феодальний лад, як „наддержава” претендувала на політичне панування, прагнула контролювати духовне життя кожного християнина. Водночас реалії релігійного життя свідчили, що Католицька церква перестала слугувати взірцем побожності та моральності, в її лоні чинилося духовне насилля, процвітали купівля і продаж священицького сану та моральних чеснот, торгівля індульгенціями.

Країни Європи стояли на порозі нової буржуазної епохи, яка вже впевнено „стукала” в двері не тільки економічних відносин, але й політичних, соціальних і релігійно-церковних. Людина Відродження, скинувши внутрішні пута, не хотіла миритися з будь-яким утиском. Ідеї свободи, духовного самовизначення стали світоглядними орієнтирами в становленні нової доби. Епіцентром змін стало прагнення реформувати церкву, як головну перешкоду на шляху вільного росту людської індивідуальності, яка була визначальною рушійною силою у розвитку буржуазних відносин. Протест проти папської сваволі, користолюбства та розпусти духовенства був тісно пов’язаний із загостренням класового протистояння й невдоволення народних мас, що призвело до повстання бідноти і Селянської війни (1524 - 1525). Стрижнем Селянської війни став рух, який одержав назву Реформації. Саме цей рух був формою боротьби селянства та молодої буржуазії проти феодалізму та його основної підпори – церкви. Дух реформації охопив майже всі країни північної Європи, породивши такий напрямок в християнській релігії як протестантизм.

Ідеологами і натхненниками цього руху були М.Лютер (1483 - 1546), Т.Мюнцер (1490 - 1525), У.Цвінглі (1484 - 1531), Ж.Кальвін (1509 - 1564).

Ренесанс і Реформація співпадають у своїй антифеодальній спрямованості, але засоби подолання феодальних суспільних відносин у них різні. Якщо Ренесанс висуває завдання перетворення суспільства шляхом розширення і поглиблення світської освіти, то Реформація залишається в межах середньовічного світу думок людини і саме в цих межах пропонує людині новий, спрощений шлях до Бога.

Реформація згадає ідеали ренесансного гуманізму пізніше, в період розгортання буржуазних революцій, в закликах до свободи, рівності людей від народження, братерства, досконалості суспільства як умови людської реалізації. Однак, в цей період молода буржуазія віддала перевагу не гуманістичному сприйняттю християнства, а протестантизму, що вимагав абсолютного підпорядкування волі віруючого Богові й таким чином підтримувала систему авторитаризму, конче необхідну їй.

Буржуазному світогляду була близька висунута ідеологами протестантизму ідея передвизначеності до спасіння, що заохочувала людину до чесної праці й високої моралі як засобу підтвердження католиком своєї обраності. Праця – це релігійний обов’язок віруючого. В межах протестантської етики формувався тип ділової людини, чий підприємницький дух заклав основи буржуазного світу, забезпечив корінні зміни у житті європейських народів і став важливим чинником подальшого розвитку світової культури.

Нова потужна хвиля філософської творчості виникає в цей період. До неї належали голландський мислитель, теолог, письменник Еразм Роттердамський (1466 - 1536), французький філософ, письменник Мішель Монтень (1533 - 1592), англійський державний діяч, есеїст Томас Мор (1478 - 1535).

Володіючи не тільки даром філософського мислення, гостротою сприйняття сучасності, небайдужим відношенням до світу але й не аби яким художнім талантом, мислителі в своїх творах досягали сто відсоткового результату. За допомогою філософсько-художнього слова вони викривали і виявляли найпотаємніші сторони людського буття. Навіть сучасному читачеві важко розділити написані ними твори на філософські чи художні. Як ніколи раніше, в літературі виявлялася особистість, індивідуальність письменника, який усвідомлює свою духовну місію і не боїться відповідальності.

Світову славу приніс Еразму Роттердамському сатиричний твір „Похвала глупоті”. Книга універсальна за своїм змістом. В ній сконцентрована ідея цілої епохи через особисте відношення автора до того, що відбувається. Еразм піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдомудрості. Філософ викриває фальшиву мораль духовенства, виявляє парадокси людського життя, де дивним чином поєднуються трагічне та комічне, мудре та дурне. Війни, брехня, забобони породжуються глупотою, яка править цим світом, стверджує Еразм, та водночас вона стимулює людський розум, людську активність, що призводить до розвитку наук та мистецтва. Світовідчуття Еразма Роттердамського ґрунтується на двох тезах: парадоксальна двоїстість усіх явищ буття та згубність будь-якої одержимості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Еразм як теолог і філософ, був зацікавлений в реформуванні застарілих релігійних догм та релігійних відносин. Він відстоював особистісний підхід до Біблії, намагання осягнути її власним розумом, а не приймати на віру сентенції церковних авторитетів. В цьому аспекті його погляди співпадали з поглядами ідеологів Реформації. Але Еразм не поділяв їх намірів створити нову церкву. З осторогою він сприймав соціально-політичні наслідки Реформації, шукаючи шляхи компромісу та примирення. Вірив, що очищення церкви від догматизму можливо без розриву з католицькою традицією. На думку мислителя, гуманізація суспільства та зміни в церковних відносинах можуть бути досягнуті за допомогою освіти під орудою освіченого правителя. Така світоглядна позиція наближувала його до поглядів його друга, автора відомого твору „Утопія” Томаса Мора. Назва твору походить від гри значень двох грецьких слів: ou-topos („ неіснуюче місце”) та eu-topos („гарне місце”). В „Утопії” змальовується ідеальне місто-держава, в якому суспільні та політичні інституції керуються у своїй діяльності нормами розуму.

Утвердження безмежних можливостей людського розуму було найважливішим постулатом ренесансної гуманістичної доктрини. Одначе, в кінці ХУІ ст. європейський гуманізм вступає в нову, складну і важку фазу свого розвитку. Історична реальність не виправдовує очікувань гуманістів. Їх беззастережливе оптимістичне сприйняття життя, не позбавлене долі ідилічних уявлень про досконалу людську природу, поступається місцем більш гіркому і трагічному, але й більш глибокому і тверезому погляду на світ. Найбільш повне своє відображення ця точка зору одержала в „Дослідах” Мішеля де Монтеня.

Найхарактернішою рисою філософських роздумів Монтеня є скептицизм. Але скептицизм Монтеня особливий, який випливав з критичного погляду на життя, не в дусі песимізму, а в дусі любові до життя. Його скептицизм – це засіб запобігти фанатизму, який ніколи не приводив людину до злагоди, добра і любові. Це засіб, який дає людині можливість спиратись на свій власний розум, осягати істину без сліпого підкорення авторитетам. Мислитель рішуче заперечує самозадоволеність, самозаспокоєність та догматизм, відкидає песимістичний агностицизм. Усвідомлення обмеженості свого знання, його неповноти, недосконалості спонукає людину рухатись далі по дорозі пізнання.

Головним учителем для людини, на думку мислителя-гуманіста, є матінка-природа. Людина це частина природи і в своєму житті вона повинна керуватися її законами.

І в житті, і в своїй творчості Монтень завжди був поборником ідеї незалежності і самостійності людської особистості. Його індивідуалізм спрямований проти лицемірства, ханжества, егоїзму, користолюбного відношення до людини, коли інша людина використовувалась як засіб для досягнення своїх цілей. Прогресивними і, сьогодні актуальними, видаються його погляди щодо релігійної терпимості. Ні одна релігія, на його думку, не має переваг перед істиною.

Актуально і сучасно визначає мислитель завдання філософії, яка повинна стати наставницею, окреслювати для людини орієнтири природного, доброчинного життя, а не бути сумою мертвих догм, принципів і авторитарних проповідей.

Основною ознакою філософії Відродження є іі світська, земна спрямованність.Як наука, так і філософія виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями. Виникають нові течії, розширюється коло проблем філософії.Бог поступається своїм місцем людині-творцю та природі.

Творчість позначила всі сторони людського життя, стала духовною суттю епохи Ренесансу.

Таким чином,культура Відродження, як і філософська думка цієї доби, підготували основу нового культурного етапу – філософії Нового часу.

Поиск по сайту: